Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Ідеологічні засади польської державної політики в українському питанні

Політика Польської держави в українському питанні основувалася на ідейних засадах - доктринах і концепціях, напрацьованих польськими політичними силами з кінця XIX - початку XX ст., серед яких найбільш впливовими й популярними щодо України були т. зв. "інкорпораційна" і "федераціоністська".

Ідея "інкорпорації", тобто приєднання українських земель до Польської держави, була позицією націонал-демократів, т. зв. ендеків, лідером яких був видатний польський політичний діяч і публіцист Роман Дмовський. Принциповим відходом ендеків від польської історичної традиції в українському питанні (базувалися на переконанні у необхідності відродження Польської держави в її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною часткою Речі Посполитої) стало обґрунтування ідеї "інкорпорації" не всіх українських земель до Польської держави, а лише тих, які можна було поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля. Інші українські землі, на думку ендеків, мали відійти до Росії, в якій вони вбачали противагу німецькому гегемонізму. Утворення Радянської Росії додало аргументів ендекам: вони вбачають у своїй діяльності важливу місію в охороні західної цивілізації від більшовицької загрози.

Не менш впливовою і популярною, ніж концепція ендеків, була "федераціоністська" (у 20-30-х роках стала відомою як доктрина "польського прометеїзму") програма соціаліста Юзефа Пілсудського - найавторитетнішого польського політичного діяча XX ст. Суть цієї програми в тому, щоб у результаті повалення царизму і розпаду Російської імперії створити у Східній Європі, велику, сильну і міцну Польщу. Передбачалося, що відроджена Річ Посполита постане на "федеративних" засадах. До її складу увійдуть польські, литовські, білоруські та українські землі. Провідна роль, звичайно, відводилася польському етнічному, політичному, економічному і культурному елементу.

Отже, дві впливові й популярні польські політичні доктрини щодо України - "і н корпорацій на" і "федераціоністська" - ще до створення Польської держави базувалися на ігноруванні прав українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями. А міжвоєнна історія західних українців яскраво засвідчила, що Польська держава своєю практикою послідовно реалізовувала напрацьовані польськими політичними силами з кінця XIX - початку XX ст. доктрини і концепції в українському питанні.

Соціально-політичне становище українців у складі Польщі

Соціально-політичне становище українців в складі Польщі визначалося дискримінаційною щодо українців політикою польського уряду. В урядових інстанціях переважала точка зору ендеків про необхідність національної асиміляції українців, перетворення їх на поляків. З огляду на це, після окупації передовсім східно-галицьких земель (після польсько-української війни галицькі українці були найбільш свідомим елементом українського національного руху), польська адміністрація вдалася до репресій проти діячів українського руху, ЗУНР, УГА. Зокрема, за даними міжнародного Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100 тис. осіб. Головна причина їх ув'язнення - підозра щодо участі, сприяння або співчуття ЗУНР і УГА. У тяжких умовах війни тисячі українців померли від голоду і хвороб у таборах для ув'язнених та інтернованих в Домб'є, Вадовіцах, Пікуличах, а пізніше у спеціально створеному для українців концтаборі у білоруському місті Береза-Картузька

Польська адміністрація усунула українців з усіх урядів, заборонила вживати терміни "українець", "Галичина", запровадивши замість них "русин" та "автохтон". А в 1920 р. українській Галичині польські власті дали нову назву - "Східна Малопольща". У січні 1920 р. уряд ліквідував Галицький крайовий сейм, а його будинок передав Львівському університету, надавши йому ім'я Яна Казимира. Конституційна вимога вживання двох мов в адміністрації та суді демонстративно ігнорувалась. Усе це болісно сприймалося українцями, принижувало їхню гідність.

Українське населення зазнавало економічного гноблення у міжвоєнній Польщі. Населені українцями землі, що складали близько 25% території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину. Соціально-економічна політика держави і далі поглиблювала структурну деформацію українського населення: 80% відсотків українців були селянами (у поляків близько 50%), і лише 8% припадало на промислових робітників (при 20% у поляків).

Малоземелля і безземелля селянських господарств спричинили масову еміграцію західних українців. У Західній Україні з'явилися сотні агентів, які агітували місцеве населення до виїзду за кордон. Так, за 1926-1938 pp. лише до Франції виїхало 54 785 українців І (С. Качараба), тобто майже половина з тих, що емігрували з Польщі (з 112 451). Багато з емігрантів не знайшли щастя на новому місці переселення й поверталися назад. Але польська влада вбачала в реемігрантах-українцях елемент "надзвичайно податливий на антипольську агітацію". Тому МВС Польщі звернулося з таємним листом до Міністерства закордонних справ з вимогою "не допустити повернення українців на батьківщину, де вони можуть розгорнути надзвичайно шкідливу діяльність... навіть у випадку підтвердження польського громадянства реемігрантам цієї категорії чинити перешкоди при наданні паспортів" (С. Качараба).

Кульмінаційним моментом дискримінаційної політики Польщі щодо українців була програма колонізації, за якою з 1919 р. для зміцнення польської присутності на східних окраїнах - "кресах" уряд почав запрошувати до Східної Галичини та Західної Волині переселенців - т. зв. осадників. Підставою для утворення осадницьких господарств стали ухвалені польським сеймом закони: про аграрну реформу (1920 р.) та про військову колонізацію (1920 р.). Осадники отримували великі наділи найкращих земель та щедрі фінансові субсидії. За даними дослідників (С. Кульчицький), тільки від 14 вересня 1919 р. по 30 червня 1920 р. було колонізовано 69 тис. га землі й переселено у Східну Галичину близько 60 тис. осіб. Ця категорія громадян Польщі могла отримати безкоштовно з державного земельного фонду до 45 га. Ті з них, хто вирішував не обробляти землі, займали посади поліцаїв та чиновників. Фактично це була політика планомірної колонізації, збільшення чисельності поляків за підтримки держави. Така політика польського уряду щодо протегування своєму населенню породжувала неприязнь і ворожнечу між місцевими українцями і польськими колоністами. Саме цією політикою польський уряд заклав міну уповільненої дії в міжнаціональні відносини, яка вибухнула в роки війни на Волині кривавою різнею українського і польського народів.

Грубим порушенням прав українців була політика полонізації - дискримінаційна політика польської влади проти української мови. Маючи намір полонізувати населення захоплених земель Східної Галичини і Західної Волині, урядові установи особливу роль у цьому питанні відводили мові. Керівники міністерства віросповідань і освіти видали розпорядження (1919 р.) про звільнення учнів від вивчення української мови ("для учнів української (руської) національності вивчення української мови може бути організоване через необов'язкові години"). Вилучення з навчальних планів годин української мови призвело до різкого зменшення вчителів української мови та їх масового звільнення, після чого їм важко було влаштуватися на роботу.

Ухвалений сеймом (1924 р.) закон про освіту (сумнозвісний Lex Orabsky) запровадив, замість національної, т. зв. "утраквістичну" (двомовну) школу, в якій викладання поступово переходило на польську. Загалом Lex Grabsky пророкував за допомогою школи та землеподілу ліквідувати українську проблему в межах Польщі за 25 років. Українську мову також усували з усіх державних і самоуправних установ Західної України ("Про мову державну і мову органів влади та самоврядування" від 31 липня 1924 р.). Під впливом цих законів розгорнувся наступ на українські школи. Якщо у 1924 р. в Східній Галичині ще було 2151 українська школа, то у 1930 р. їх залишилось 716, а кількість утраквістичних збільшилася до 1793.

Українці зазнавали дискримінації і в плані здобуття вищої освіти. Зокрема, їх не допускали до Львівського університету, в яком) могли навчатися лише ті з українців, що відслужили в польській армії і дали присягу на вірність Польщі. Польською владою були ліквідовані засновані ще австрійським урядом українські кафедри, а обіцянка заснувати за державний кошт український університет так і залишилася невиконаною. Дискримінація у здобутті вищої освіти призвела до безпрецедентного в історії заснування у Львові Українського Таємного університету.

Політика полонізації зачепила також православну церкву. Православне духовенство примушували виголошувати церковні проповіді й навчати релігії в школах польською мовою. У 20-30-ті роки XX ст. польська влада переслідувала й діяльність українських національних культурних товариств. Зокрема, на Волині наслідком жорстокої урядової політики щодо "Просвіти" стала її фактична ліквідація.

Дискримінаційна політика польських властей спричинила стихійний та організований опір українців, який виявлявся у розвиті)' партизанського руху, акціях диверсій і саботажу. Так, за даними дослідників (Л. Зашкільняк), у 1922 р. на території західноукраїнських земель діяло 19 партизанських загонів, було здійснено 2300 підпалів польських маєтків. У вересні 1921 р. українець Степан Федак здійснив замах на Ю. Пілсудського під час відвідин останнім Львова, тяжко поранивши львівського воєводу А. Грабовського. А після того, як влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, польський уряд відповів кампанією "пацифікації" ("умиротворення") - гострими репресіями щодо українського населення силами армії та поліції. В рамках пацифікації (тривала з другої половини вересня до кінця листопада 1930 р.) в західноукраїнських селах каральні загони руйнували селянські будинки, отруювали криниці, били вікна, нищили домашні речі, обливали гасом продукти харчування. Під час каральних експедицій було вчинено погроми близько 800 населених пунктів у 450 громадах Східної Галичини. При цьому виволікали з хат жителів і піддавали їх фізичним тортурам. Під час цієї акції постраждали українські культурно-освітні, спортивні, кооперативні заклади. Було закрито приватні гімназії в Рогатині, Дрогобичі і державну в Тернополі.

Таким чином, політика польського уряду в окупованих етнічно українських землях зводилася до цілковитого підпорядкування собі політичного, культурного та економічного життя краю, повністю ігноруючи при цьому національні потреби українців.