Конституційне (державне) право зарубіжних країн - Бесчастний В.М - Методи державного права зарубіжних країн.

Після того як з'ясовано предмет державного права зарубіжних країн, необхідно визначити, яким чином розглядувана нами наука досліджує свій предмет.

Для того щоб досліджувати свій предмет, кожна наука використовує певну сукупність прийомів і способів дослідження. Це – методологія цієї галузі науки. Усі прийоми та способи поділяються на загальні – застосовувані в методах усіх наук, і часткові – застосовувані в цій або низці інших наук.

Методологічною основою науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є філософія та її загальні методи пізнання. Серед них можна виокремити діалектичний, матеріалістичний та ін.

Діалектичний метод передбачає вивчення державно-правових явищ у розвитку та взаємозв'язку між собою та з іншими явищами.

Матеріалістичний метод ґрунтується на визнанні первинності буття, а не свідомості; цей метод означає, що причини всіх державно-правових явищ слід шукати в матеріальних умовах життя людей.

Разом із тим є низка інших методів, які ми відносимо до часткових. Основним таким методом вивчення конституційного (державного) права зарубіжних країн став порівняльний аналіз.

Метод порівняльного аналізу полягає в тому, щоб виявити і дослідити загальні й особливі елементи державного ладу, спільні риси та розбіжності між політико-правовими інститутами, установами та процедурами, їхні переваги та недоліки, умови, в яких вони виявляються. Характерний результат порівняльного аналізу – класифікація, типологія, яка є переконливою і може бути корисною за умови, що вона ґрунтується на достовірних відомостях про державне право.

У вивченні конституційного (державного) права зарубіжних країн застосовується також історико-порівняльний метод. Щоб повно зрозуміти суть державно-правового регулювання, потрібно враховувати загальні й особливі історичні фактори, під впливом яких формується політичний лад. Застосування історико-порівняльного методу дає змогу розглядати державний лад як стадію історичного процесу, бачити в ньому вихідний стан для подальшого політичного розвитку. Історико-порівняльний підхід дає можливість помітити "вічні", стабільні аспекти державності.

Наука конституційного (державного) права зарубіжних країн широко застосовує також метод конкретного правового аналізу.

Державно-правові інститути деяких країн бувають настільки характерними, типовими, що їх конкретне, докладне вивчення дає можливість повно і чітко побачити певну сторону державності. У цьому випадку дослідження національного державно-правового явища окремої країни застосовується для ілюстрації загальних закономірностей. Наприклад, інститут парламентаризму не можна вивчати, не звернувшись до англійської парламентської системи.

Вивчення різноманітних нетипових моментів дає змогу уникнути шаблона, непотрібної простоти в поглядах на зарубіжну державність. Державознавство не можна обмежувати системою схем і класифікацій. Конкретний правовий аналіз доповнює і виправляє вибудувані типології та відкриті закономірності численними та важливими деталями, винятками.

Система і структура курсу.

Говорячи про систему конституційного (державного) права зарубіжних країн, слід зазначити, що державне право є складною системою, яка включає безліч елементів. Основними з них є його загальні принципи, інститути та норми.

Основні принципи державного права становлять, так би мовити, каркас системи державного права і надають їй єдиної спрямованості.

У державному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями:

1) народний суверенітет;

2) народне представництво;

3) поділ влади;

4) рівноправність;

5) невідчужувані, "природні" права людини.

Ці принципи, по-перше, не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак мають вирішальне значення для багатьох державно-правових норм.

По-друге, ці принципи мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності:

1) незалежність депутатів від виборців;

2) судовий захист конституційних прав;

3) невідповідальність глави держави у монархічних країнах та ін.

Державне право поділяється на окремі інститути.

Інститут державного права є сукупністю однорідних норм, що регулюють певний вид суспільних відносин.

До інститутів державного права належать такі, як правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному розумінні), конституційний нагляд та ін.

Ці великі інститути, у свою чергу, складаються з дрібніших. Наприклад, інститут виборчого права містить у собі такий більшою мірою приватний інститут, як виборчий процес. Останній, у свою чергу, включає ряд стадій (призначення виборів, висування кандидатів тощо), які є ще більш приватними інститутами державного права.

Поділ державного права на окремі інститути визначає систему курсу державного права зарубіжних країн.

Державне право зарубіжних країн має традиційну для юридичних дисциплін структуру. Вона включає загальну й особливу частини. У першій частині цього посібника розкриваються інститути конституційного права, що мають у більшості країн світу подібні принципи регулювання і, таким чином, належать до загальної частини. Другу частину присвячено висвітленню практики регулювання конституційно-правових відносин у провідних державах світу, досвід яких тією чи іншою мірою запозичується іншими країнами в процесі становлення або реформування конституціоналізму. Таким чином, матеріал другого розділу є особливою частиною курсу.

Як відомо, основним елементом, своєрідною цеглинкою права є норма права. Однак у рамках кожної правової галузі та системи склалася специфіка правових норм. Цей процес зачепив і державне право, різною мірою виявившись у різних державах.

Державно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, установлені або санкціоновані державою для охорони та регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права й обов'язки та забезпечуються примусовою силою держави.

Державно-правові норми мають внутрішню структуру – гіпотезу, диспозицію і санкцію. Наприклад, у ст. 16 Конституції Франції містяться всі структурні елементи норми права. Однак подібне вираження всіх структурних елементів норми права в одній статті закону в державному праві трапляється рідко.

У більшості випадків державно-правова норма повністю міститься у двох або більше статтях закону, тобто має багато-статейну форму вираження.

Нерідко санкції за порушення декількох норм конституційного права містяться в якій-небудь окремій нормі або навіть у нормах не державного, а кримінального або адміністративного права.

Однак деякі положення конституцій не забезпечено санкціями взагалі, як і гіпотезою. Наприклад, статтю 27 Конституції Японії: "Усі громадяни мають право на працю", тому що ні в Конституції, ні в інших законах не визначено ні умови здійснення цього права (немає, як бачимо, і гіпотези), ні санкції за його порушення.

Подекуди норми державного права визначають обов'язок держави прагнути досягнення певних цілей, однак санкції тут навряд чи можливі. Наприклад, ст. 45 Конституції Індії проголошує: "Держава вважає одним зі своїх першорядних обов'язків підняти рівень харчування і рівень життя народу".

Нормам державного права притаманні особливості, які відмежовують їх від норм інших галузей права: ці норми регулюють найбільш широкі й істотні суспільні відносини, оформляють правові основи держави, багато з цих норм мають загальний характер, вони не є такими, що зобов'язують, тобто в них немає зв'язку між конкретними правами й обов'язками. Так, у ст. 6 Конституції Італії записано: "Республіка відповідними способами охороняє мовні меншини".

Зовнішня форма більшості норм виражається в статтях конституцій та інших джерел. Багато норм має двоелементну й одноелементну структури: найчастіше в них немає санкції, але нерідко й гіпотези.

У конституціях та інших актах конституційного права, особливо в ідеологізованих, часом містяться положення, які визначають економічні, соціальні та політичні цілі, завдання суспільства і держави. Наприклад, у ст. б Конституції КНДР: "КНДР бореться за повну перемогу соціалізму в північній частині країни". Це так звані норми-цілі, норми-завдання або нор-ми-символи.

Система державного права кожної окремої держави містить велику кількість норм. їх можна класифікувати:

• за функціональною спрямованістю – норми регулятивні й охоронні. Більшість державно-правових норм конституційного права належать до регулятивних. Вони безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Охоронні норми найчастіше є заборонами ("Право на ведення державою війни не визнається", – вказано, наприклад, у ст. 9 Конституції Японії);

• за способом впливу на суб'єкти права – норми-уповноваження ("Всекитайські збори народних представників і Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників здійснюють законодавчу владу в країні" – ст.. 58 Конституції КНР 1982 p.), зобов'язувальні норми ("Федеральний канцлер на прохання федерального президента, а федеральний міністр на прохання федерального канцлера або федерального президента зобов'язані продовжувати ведення справ до призначення своїх спадкоємців" – ст. 69 Основного закону Німеччини), заборонні ("Функції члена Уряду несумісні з парламентським мандатом" – ст. 23 Конституції Франції);

• за характером регульованих суспільних відносин – норми матеріальні ("Усі зобов'язані брати участь у державних витратах..." – ст. 53 Конституції Італії) і процесуальні ("Одне засідання на тиждень віддається обговоренню питань, внесених членами парламенту, і відповідей уряду" – ст. 48 Конституції Франції);

• за дією в часі – норми постійні, тимчасові та виняткові. Більшість норм – постійні; у них невизначений термін дії. Тимчасові норми містяться, як правило, в перехідних положеннях, які регулюють перехід від стану до набрання чинності певним нормативним актом до стану, передбаченого цим актом. Виняткові норми встановлюються, наприклад, на випадок надзвичайних обставин; такі норми припиняють на цей час дію окремих постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання.