Конституційне (державне) право зарубіжних країн - Бесчастний В.М - Еволюція прав людини.

В історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. Перше сходить до джерел конституціоналізму. У конституційних актах епохи зародження цього правового явища фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Це особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права. До особистих прав належать ті, яких індивід набуває завдяки факту свого народження і які забезпечують людську гідність (право на життя, на ім'я, на фізичну цілісність особи, на недоторканність особи і житла, свобода пересування, свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання, право на правосуддя, звернення до державних органів, процесуальні гарантії тощо). До особистих прав можна також віднести ті права, які виражають рівноправність людей, тобто забороняють у державній політиці й у суспільному житті дискримінацію або надання переваги за якою-небудь ознакою. Політичні права забезпечують у результаті реалізацію можливості брати участь в управлінні державою, у вирішенні найважливіших питань суспільного життя. До них належать виборче право, свобода слова, свобода зборів і свобода друку. Ця група прав формувалася з кінця XVIII ст. до Першої світової війни.

До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров'я й медичну допомогу, право на освіту1, право на вільний вибір сфери діяльності), а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах протягом XX ст. Не у всіх державах світу вона набула однакового значення. Найбільшу увагу їй приділяла влада країн тоталітарного соціалізму. Нині вона продовжує розвиватися. Слід зазначити, що держави, які приєдналися до міжнародних договорів і конвенцій про права людини, автоматично беруть на себе обов'язок привести національне законодавство у відповідність до світових стандартів Ці стандарти виходять із положення, що внутрішнє законодавство не може суперечити загальнолюдським цінностям, які були офіційно закріплені. Однак фіксування того чи іншого положення в статті конституції або законі не означає гарантію його дотримання.

До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами – екологічною небезпекою й інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства.

Наявний підхід до прав і свобод особи передбачає, що розвиток законодавства не може вести до їхнього звуження. Таким чином, правові норми, визначаючи конкретний зміст прав і свобод індивіда, не дають їхнього вичерпного переліку. Передбачається, що обсяг прав і свобод може й повинен розширюватися. Із цього випливає можливість зміни прав і свобод тільки у бік їхнього розширення, вони є невідчужуваними і непорушними, їхній розвиток ґрунтується на принципі верховенства права.

Головним принципом тут є розуміння свободи. Воно бере початок від визначення вчених епохи Просвітництва і остаточно формується в період Великої французької революції. Відповідно до цього визначення під свободою розуміється можливість кожного здійснювати безперешкодний розвиток особистості, не порушуючи прав, свобод і законних інтересів інших і виконуючи запропоновані законом обов'язки.

Проте абсолютної свободи бути не може. З одного боку, можливі обмеження прав і свобод, але тільки на підставі закону, на певний час і лише якщо це викликано необхідністю захисту інтересів суспільства в цілому. У кожному конкретному випадку це може бути продиктовано, наприклад, необхідністю збереження громадського порядку, публічної моралі та здоров'я населення. З іншого боку, неприйнятним уважається зловживання правами, тобто їхнє використання для завдання шкоди інтересам інших осіб.