Конституційне (державне) право зарубіжних країн - Бесчастний В.М - Значення конституційних гарантій.

Значення конституційних гарантій.

Права, як би широко вони не були декларовані, не становлять реальної цінності без гарантій їхньої реалізації. Людям, що населяють величезну територію пострадянського простору, це твердження особливо зрозуміле й близьке. "Велика Сталінська Конституція", яка проголошувала найширші права за всю історію людства, насправді була найбільшою фікцією у світі, тому що важко знайти державу, де права людини зневажалися б цинічніше й жорстокіше, ніж у країні "розвиненого соціалізму".

Конституційні гарантії реальні лише тоді, коли надійно підкріплені механізмом їхньої реалізації. Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених конституцією – це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації із захисту прав людини та громадянина тощо.

Право на захист – це насамперед матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, яке виникло в момент порушення суб'єктивного права потерпілого і випливає з конституції.

Юридичний механізм захисту людиною своїх прав – це активний зв'язок носія прав на захист і правоохоронного органу, зобов'язаного захистити ці права.

Види конституційних гарантій прав і свобод.

Система гарантій прав і свобод людини передбачає створення умов економічного, політичного організаційного й правового характеру, а також способів і методів, що забезпечують реальний фактичний захист цих прав. Зазначена система має складну структуру.

По-перше, це загальні гарантії, що охоплюють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод на шляху здійснення громадянами своїх прав і свобод.

По-друге, це спеціальні юридичні гарантії, правові засоби й способи, за допомогою яких реалізуються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, відновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод поділяються (класифікуються) на:

• економічні;

• політичні;

• організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод полягають у способі виробництва, економічному устрої суспільства, які забезпечують неухильне зростання продуктивних сил на основі всіх форм власності. Відповідно до обраної моделі розвитку це соціально орієнтована ринкова економіка. Створюючи високий матеріальний статок, вона тим самим забезпечує економічну незалежність особи в суспільстві. Економічна свобода громадян і їхніх об'єднань полягає в реальній можливості вибирати форми підприємницької діяльності й безперешкодно таку здійснювати.

Політичні гарантії – це політична система держави, головного організатора системи здійснення й захисту прав людини, влади народу, здійснюваної безпосередньо і через органи державної влади місцевого самоврядування. Політичні гарантії забезпечуються правом громадян на свободу об'єднань у політичні партії й громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, а також правом громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах. Виборче право передбачає вільно обирати й бути обраним до органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Серед політичних гарантій є можливість звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого парламенту й у міжнародні правозахисні організації.

Організаційні гарантії – це систематична організаторська діяльність держави і всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами. До таких гарантій слід віднести наявність чіткої системи взаємозв'язку людина – держава. Він виявляється в добре налагодженому механізмі перевірки скарг громадян і швидкого реагування на них тощо.

Юридичні гарантії – це надання державою формальної (юридичної) загальонообов'язковості умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами.

Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. їх мета – реальне забезпечення максимального здійснення громадянами своїх прав і свобод за допомогою правових методів.

Право на судовий захист свідчить, що проголошені конституціями права і свободи – не просто декларація про наміри, не просте гасло, а принципові положення, які держава має намір реалізовувати. Судовий захист – це гарантія здійснення прав і свобод, що існує у всіх демократичних державах. Підставою для судового заперечення можуть бути не лише протизаконні дії і акти, а й бездіяльність державних і самоврядних органів і посадових осіб.

Право на відшкодування матеріального та морального збитку. Маються на увазі випадки заподіяння збитку посадовими особами державного та місцевого самоврядування під час здійснення ними своїх посадових обов'язків. Збиток може бути матеріальним і моральним і заподіюватися шляхом прийняття незаконних рішень, вчиненням незаконних дій і бездіяльністю згаданих осіб. Аналогічні положення містяться й в адміністративному кодексі. Подібні спірні питання вирішує суд.

Право на знання кожним своїх прав і обов'язків є важливою демократичною гарантією прав і свобод. За радянських часів була значна кількість так званих закритих правових актів, якими встановлювалися обов'язки людей, про які останні навіть не були проінформовані. Йдеться про те, що держава зобов'язана інформувати своїх громадян, тому що незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення.

Право на юридичну допомогу. Це право логічно випливає з права на судовий захист. Його історія починається з шести поправок до Конституції США, що вперше юридично закріпило це право. Сьогодні воно розглядається як невід'ємне право громадянина. Основний зміст цього права полягає в тому, що всі громадяни рівною мірою мають право на захист, здійснюючи його, можуть користуватися послугами адвоката. Роль адвоката щодо цього є надзвичайно високою, оскільки він дає громадянам консультації з правових питань, представляє їхні інтереси в адміністративних установах, у досудовому розслідуванні й у суді. Саме адвокат спроможний домогтися неухильного дотримання процесуальних прав громадянина.

Принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини та громадянина. Нікому не дано право по-своєму змінювати, а тим більше обмежувати права і свободи громадянина та людини без відповідної вказівки про це в законі. У конституціях наведено права, які не можуть бути обмежені навіть у воєнний час. До них належать: право на життя, право на звернення, на житло тощо.

Гарантії правосуддя. Закони та інші нормативні акти не мають зворотної сили. Закон, що пом'якшує відповідальність, має зворотну силу.

Ніхто не зобов'язаний виконувати свідомо злочинні розпорядження й накази. Цей принцип спрямований на виховання розумної вольової людини, що здатна об'єктивно оцінити кожне розпорядження зверху, і лише після цього виконувати його. Йдеться про очевидність, зрозумілість для всіх злочинності наказу якого-небудь органу або особи, які можуть не опинитися в полі зору відповідних органів, що спостерігають за законністю. Варто врахувати, що це не рекомендація, а юридична норма, яка передбачає відповідальність як за видання такого наказу, так і за його виконання.

Принципом правосуддя є також положення про те, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності двічі за те саме правопорушення.

Презумпція невинності. Людина є невинною доти, доки її провину не доведено у вироку суду. Ніхто не повинен доводити свою невинність. Навіть визнання винним своєї провини не звільняє суд від необхідності доведення її об'єктивними доказами. Усі сумніви тлумачаться на користь обвинувачуваного (прикладом неправомірних вироків можна вважати позицію А. Вишинського і його принцип "Зізнання – цариця доказів").

Визначення статусу людини в процесі правосуддя. Йдеться про право особи на відмову від показань проти себе, членів своєї сім'ї або близьких, право на захист у процесі досудового розслідування, а так само судового розслідування і про статус засудженого. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом за вироком суду.

Принципово новим засобом захисту прав людини є інститут омбудсмана, до якого можна звертатися, якщо буде потреба. Крім того, коли використано всі національні засоби захисту своїх прав, є можливість звернутися до міжнародних судових установ або організацій, членом або учасницею яких є держава.

Омбудсман, або омбудсмен (швед. Ombudsman – представник інтересів), – обрана спеціально (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах – також приватних осіб і об'єднань.

Екскурс в історію поняття дає змогу виявити його зв'язок з термінами "влада", "авторитет". Шведський термін "омбудсман юстиції", що використовується для позначення історично першої омбудсманівської служби, не здобув загального визнання. Найавторитетніше визначення інституту омбудсмана належить Міжнародній асоціації юристів: "Служба, передбачена конституцією або актом законодавчої влади й очолювана незалежною публічною посадовою особою високого рангу, що відповідальна перед законодавчою владою, одержує скарги від постраждалих осіб або діє за власним розсудом й уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії й представляти команди". Інститут має різні найменування: у Францїї – медіатор, в Іспанїї – народний захисник, у Великобританії – парламентський уповноважений у справах адміністрації, в Італії – цивільний захисник, в Австрії – колегія народного правозахисту, у Нідерландах – національний омбудсман, у Канаді – уповноважений у публічних розслідуваннях, у США – громадський адвокат і помічник громадян, у рф _ уповноважений з прав людини. Діють загальні й спеціалізовані служби (омбудсман університетів і шкіл, лікарень і психіатричних навчальних закладів, для захисту особистих даних, забезпечення статевої рівності, у справах споживачів, з охорони навколишнього середовища, неповнолітніх, з охорони здоров'я, для збройних сил). Успішно працюють муніципальні омбудсмани міст Парижа, Єрусалима, Нью-Йорка. Засновано посаду омбудсмана Європейського Союзу.

Правовий механізм будь-якої держави містить не тільки традиційні засоби контролю за законністю діяльності публічної адміністрації, а й так звані нетрадиційні, неформальні елементи. До останніх можна віднести омбудсманів. Необхідність інституту омбудсмана пояснюється тим, що класичні способи контролю за адміністрацією, зокрема парламент, суди (загальні й адміністративні), не можуть виявити всі несправедливі, грубі, упереджені, неуважні акти та дії посадових осіб.

Омбудсманівське співтовариство налічує більш як 50 держав. Інститут омбудсмана прийнято у державах з різними формами правління: президентських республіках (США, Франція, Німеччина, Фінляндія, Португалія, Ізраїль), парламентських республіках (Австрія, Швейцарія), конституційних монархіях (Швеція, Данія, Норвегія, Іспанія, Нідерланди, Австралія, Канада, Великобританія, Нова Зеландія). Його поважають у класичних демократіях і високо оцінюють у країнах, де порівняно недавно розпочато перехід від тоталітаризму до демократії, Польщі, Угорщині, Румунії.

Прототипом омбудсманівських служб є шведський омбудсман, запроваджений Конституцією Швеції 1809 р. як посадова особа парламенту, що розглядає скарги на посадових осіб і державні органи. Модель шведського омбудсмана здобула визнання тому, що загальні суди у Швеції традиційно не контролюють адміністративну діяльність. Незмінюваність чиновників і суддів створювала в XVIII ст. загрозу цивільним правам. У Фінляндії також практично не здійснювався контроль судів за адміністративною діяльністю, й досвід Швеції був успішно запозичений у 1919 р. Те саме можна сказати про Данію (1995).

Юридична природа омбудсмана концентрується в його загальних і особливих характеристиках. Перші демонструють "чистоту", другі – гнучкість. Можна виокремити 12 загальних характеристик, серед яких такі:

1) омбудсман – субсидіарний (додатковий) засіб правового захисту стосовно суду, адміністративних органів, прокуратури;

2) омбудсман – незалежний публічно-правовий інститут, не упереджений у проведенні розслідувань;

3) омбудсман надає персоніфіковану допомогу (що не виключає утворення колегіальних служб);

4) народний захисник – неформальний спосіб правозабезчення. За його допомогою громадяни реалізують право на добре управління поза судових формальних процедур. Омбудсман виявляє чуйність і причетність до проблем потерпілих від адміністративних зловживань. Він позбавлений негативних рис "юрократії", використовує нетрадиційні критерії адміністративного провадження (справедливість, розумність, правильність, доречність);

5) народний захисник не має імперативних повноважень, його рішення найчастіше є рекомендаційними. Прихильники права примусу вважають, що омбудсману не вистачає юридичного панування. Інші правознавці відносять його до контрольної влади. Ні та, ні інша думка не узгоджується із соціальною і юридичною природою омбудсмана. Імперативність тут замінена іншими властивостями: омбудсман демонструє поміркованість, урівноваженість і компетентність суджень. Його опосередкований вплив найчастіше є ефективнішим, ніж традиційний (юридичний, силовий);

6) інститут омбудсмана – відкритий засіб правового захисту, противага адміністративній таємності. Публічність необхідна для виконання рекомендацій омбудсмана;

7) інститут має державні атрибути (посаду, повноваження, юридичну регламентацію організації та функцій, підзвітність парламенту – органу виконавчої влади, установлення обов'язку адміністрації виконувати вимоги й рекомендації омбудсмана). Вони є додатковими гарантіями результативності інституту;

8) омбудсманів об'єднує спільність завдань: вони не лише розв'язують питання, пов'язані зі скаргами на адміністративні органи, а й беруть участь у виробленні стандартів адміністративної поведінки й удосконалювання законодавства;

9) народні захисники мають велику сферу компетенції, що охоплює широке коло адміністративних органів і посадових осіб;

10) омбудсмани зберігають політичну нейтральність, не мають права каталізувати політичне протиборство, заручатися підтримкою партій;

11) омбудсмана турбують такі проблеми: загроза незалежності розслідування, матеріальні й кадрові труднощі;

12) успіх служби омбудсмана визначається неінституціональними факторами, у тому числі управлінською, політичною й цивільною культурою, збалансованістю системи державної влади.

Компетенція омбудсманів за колом органів і осіб не є однозначною в різних державах. Як правило, компетенція омбудсмана обмежується органами державного управління (лише у Швеції та Фінляндії омбудсман може оцінювати діяльність суду)- Загальною тенденцією для всіх омбудсманів є включення до сфери їхньої компетенції місцевих органів управління, дискреційних рішень адміністрації. Діяльність омбудсманів певних держав (наприклад, парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії) обмежується центральними органами управління. В Іспанії визнається перевага судової діяльності перед квазісудовими функціями омбудсмана: йому дозволено оцінювати лише затримки у відправленні правосуддя.

Деякі омбудсмани мають специфічні повноваження: право звернення до конституційного суду з клопотанням про розгляд цивільної скарги, про визнання закону неконституційним, про перевірку правомірності затримки громадян (Австрія, Іспанія). Окремим омбудсманам надано право виступати з ініціативами прийняття законів або внесення змін до чинного законодавства.