Конституційне право України - Погорілко В.Ф. - РОЗДІЛ 4. КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ

1. Поняття Конституції України

Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності е конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (у 2004 р. прийнята також перша наднаціональна конституція - Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн - нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно для більшості зарубіжних країн день прийняття конституції став найважливішим загальнонаціональним святом.

Для України Конституція 28 червня 1996 р. стала символом консолідації Українського народу в розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція 1996 р. є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

Термін "Конституція України" є досить поширеним не лише у науці конституційного права, а й в інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним він іншої історично сформованої юридичної категорії "конституція", яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях у багатьох сферах суспільного життя.

Існує припущення, що поштовхом для використання латинського слова "constitutio" як юридичного поняття первинно послужило вживання його у заголовку офіційних документів Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату. Це поняття вживалося у словосполученні: "Rem publicum constituere..." - "Римський народ встановлює...". Пізніше дієслово "встановлює" трансформується на іменник "встановлення, устрій", що й дав початок численним стародавнім "конституціям". Однією з найбільш відомих із них є "антична конституція" Аристотеля, відома як "Конституція Афін", або "Афінська Політія". Термін "конституція" також застосовувався у давньоримському праві під час кодифікації тогочасного законодавства.

Пізніше, у XVI ст, у Франції починає вживатися термін "lех fundamentalis" - "основний закон", що вперше був введений у науковий обігу роботах французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) Ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б'юкенена та ін. Ідея конституції як основного закону в уявленні монархомахів передбачала існування у державі такого найвищого нормативного акта, який би обмежував владу монарха-самодержця.

Сучасного значення термін "конституція" почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С. С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу "була інша в грецькій "поліс" та римській "civitas" старовинних віків Інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, 1 знову інша в конституціоналізмі найновіших віків"39.

Категорія "конституція" наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XV1-XVIII століть як Г. Гроцій, С. Пуфендорф, В. Лейбніц, X. Вольф, Дж. Локк, В. Блекстоун, Ж.-Ж. Pycco, Т. Пейн та ін. Здобутки цих мислителів знайшли своє відображення в перших конституціях - Конституції США1787 p., Конституції Франції 1791 p.. Конституції Польщі 1791 p. та Інших конституційних актах. Хоча деякі вчені схильні вважати, що першим сучасним конституційним актом був Договір, укладений переселенцями до північноамериканських колоній на човні "Maliblume" біля мису Код у 1620 р.

Розвиток конституційного права наповнював категорію "конституція новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння значенням. На кінець XIX - поч. XX ст. у європейському конституційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека. який вважав, що конституція є сукупністю право-положень. що визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіда стосовно державної влади.

Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили поняття конституції. Так, представники природної школи права розуміли під конституцією суспільний договір, який виражає волю народу; представники нормативістської школи - вираження абсолютної основоположної норми права (Г. Кельзен); інституціоналісти - статут держави І нації; марксистської - вищий закон, що закріплює повновладдя правлячого класу тощо.

Так, під конституцією у радянській юридичній науці було прийнято розуміти основний закон держави, який виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію - "Радянська Конституція", як принципово нову для конституційного права.

Зовсім інші погляди на правову природу Конституції України сформувалися в незалежній Україні. Зокрема, В. А. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні писав, що конституція - це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи людини 1 громадянина.

Інший відомий правознавець Ю. М. То дика пропонував розуміти під Конституцією України єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу, територіальний устрій держави. На думку ж М. І. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою - з другого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством.

Вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком, у першу чергу, суспільства. її призначення полягає в регулюванні найважливіших суспільних відносин у суспільстві та державі. Тобто конституція являє собою, як правило, основний закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття внесення до неї змін і її охорони.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних вчених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, а також пріоритети оновлення Основного Закону в сучасних політико-правових реаліях, можна стверджувати, що Конституція України - це єдиний, наділений найвищою юридичною силою та гарантований державою і суспільством правовий акт, через який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю й реалізують легітимні інтереси, утверджуючи основи конституційного ладу України, загальні засади конституційно-правового статусу людини, принципи та інститути здійснення народовладдя, встановлюють систему функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також порядок їх формування, конституюють механізми реалізації державно-владних повноважень і адміністративно-територіальний устрій держави.

Це визначення дає найбільш загальні уявлення про юридичні властивості та якості Конституції України, які визначають її сутність, зміст, походження, юридичну силу, систему та структуру, форму та умови дії в умовах сьогодення. До того ж нині Основний Закон усе частіше досліджується як багатоаспектне явище правового буття. Зокрема, правознавці дедалі частіше звертають увагу на Конституцію України як джерело права, систему правовідносин, складовий елемент правосвідомості учасників конституційного процесу, предмет І одночасно поле конституційної конфліктології тощо.

Конституції України характерні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі. Учені по-різному характеризують їх. Утім останні роки дієвості оновленої Конституції України внесли певні корективи у виявлені нами кваліфікуючі ознаки Основного Закону.

По-перше, за своєю сутністю Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що належним чином унормовує політичну волю народу України, як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Про це свідчить і нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 р. № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 р. № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі).

Слід погодитись із позицією Ж. М. Пустовіт, що народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Отже, за своєю сутністю Основний Закон є правовим вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням національних традицій державотворення і правотворення, ідеалів і принципів конституціоналізму.

По-друге, за своїм змістом Конституція України є універсальним регулятором найбільш важливих суспільних відносин в усіх сферах суспільного та державного ладу України - у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній, інформаційній та ін. Основний Закон також унормовує загальні засади, принципи усіх основних інститутів національного конституційного права - інституту основ конституційного ладу України, інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина, інституту безпосередньої демократи, інституту основ організації та діяльності органів держави, інституту адміністративно-територіального устрою України та інституту місцевого самоврядування, а також інституту правового захисту Конституції України.

Водночас таке широке коло суспільних відносин, основи яких визначаються Основним Законом, не повинне створювати штучну ілюзію "розмитості" предмета конституційно-правового регулювання. Предметом правового регулювання, або змістом Основного Закону є передусім суспільні відносини, пов'язані з конституційно-правовим статусом людини і реалізацією політичної волі та легітимних інтересів основних суб'єктів публічно-владних відносин - Українського народу. Української держави та територіальних громад України.

По-третє, важливість змісту Основного Закону обумовлює її відповідну юридичну силу. За своєю юридичною силою Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерел конституційного права і всіх інших галузей права України.

Варто погодитись із М. І. Козюброю, який вважає, що верховенство Конституції України виявляється насамперед у її найвищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верховенство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та Іншими нормативними актами, що діють на території України. До того ж вища юридична сила Конституції України забезпечується її гарантіями, зокрема особливим порядком правового захисту Основного Закону.

По-четверте, Конституція України має особливий нормативний склад. Основний Закон об'єднує в своєму складі норми. які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо тих норм, які визначають основні права і свободи людини і громадянина. Так, ч. 3 ст. 8 Конституції України визначає: "Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується".

Безпосередня дія прямих норм гарантується й існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України. Оскільки нормативно-правові акти, що приймаються з метою розвитку і деталізації положень Конституції України, можуть порушувати ці положення або неадекватно відтворювати їх, то Конституційний Суд України, згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України, має право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тим самим гарантується пряма дія норм Конституційного права, реалізація яких не вимагає обов'язкового прийняття відповідного закону України або іншого правового акта.

Таким чином, Конституція України, маючи особливий нормативний склад і систему відповідних національних і міжнародних гарантій своєї дієвості, залишається нині найбільш активним регулятором фундаментальних суспільних відносин, які складають предмет національного конституційного права. У зв'язку з цим можна навести оцінку права загалом, яку свого часу висловлював Рудольф фон Ієрінг: "...вирішальним моментом при оцінці права є не абстрактний зміст законів, не справедливість на папері й моральність на словах, а те, як це право об'єктивізується в житті, енергія, з якою все визнане необхідним виконується й проводиться в дійсності".

По-п'яте, Основний Закон має особливий порядок легітимізації. Уже аксіоматичним стало твердження про те. що конституції та конституційні акти мають прийматись і змінюватись у такий спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у їх легітимності. Світовій практиці відомо багато способів затвердження конституцій і внесення до них змін - шляхом октруювання, прийняття установчими зібраннями (конституантами), парламентом, референдумом тощо. Але, у кожному окремо взятому випадку успіх легітимізації конституцій визначається очікуваннями суспільства. Навіть конституції ФРН і Японії, прийняті після Другої світової війни за активної участі окупаційних військ, виявились очікуваними німецьким і японським народами, що й засвідчує їх дієвість упродовж більше ніж півстоліття.

Конституція України має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією Конституції України. На жаль, дещо "ліберальне" тлумачення відповідних юридичних процедур у грудні 2004 р. мало неоднозначні правові наслідки для національного державотворення протягом наступних років.

Легітимна процедура внесення змін до Основного Закону виключає можливість його миттєвих, експресивних змін. Відповідно до Розділу XIII Конституції України, цей порядок є диференційованим, залежно від важливості розділів Конституції, які підлягають змінам, І має здійснюватися поступово - протягом кількох сесій парламенту або за участі як парламенту, так 1 народу - шляхом проведення всеукраїнського референдуму (розділи І, ІІІ, XIII Конституції України).

Нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 р. № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 р. № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) дозволяє затверджувати нову редакцію Конституції України на всеукраїнському референдумі, у випадку, коли народ попередньо підтримає на всенародному голосуванні саме такий шлях легітимізації оновленого Основного Закону.

Враховуючи політико-правові реалії сьогодення, зокрема конституційні ініціативи учасників конституційного процесу, можна передбачити такий можливий алгоритм конституційних перетворень у 2009-2010 роках: прийняття нового закону про всеукраїнський референдум - проведення консультативного референдуму щодо можливості прийняття нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі - всенародне обговорення проекту нової редакції Конституції України з його подальшим затвердженням Верховною Радою України - затвердження нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі. Хоча запропонований сценарій розвитку конституційної реформи в Україні не являється безальтернативним. На сьогодні політичні та державні діячі, а також вчені конституціоналісти виявляють й інші пріоритети та перспективи політико-правової реформи в Україні.

По-шосте, за нормативно-правовою формою Конституція України є так званим "писаним" кодифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада. Нова Зеландія та інших, які складаються з декількох видів джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, конституційні нормативно-правові акти (в тому числі й історичні), конституційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята й діє як єдиний кодифікований нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили. Зазначене, у свою чергу, не виключає існування та подальший розвиток системи конституційного права України.

По-сьоме, за умовами дії, тобто територією та часом дії. Основний Закон є загальнонаціональним постійно діючим конституційно-правовим актом. Зокрема, дія Конституції України поширюється на всю територію України, а її приписи є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів національного права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність і сталий характер.

По-восьме, Основний Закон має постійно діючий характер. Дія переважної більшості конституційних положень не обмежується часом. Перехідні положення Конституції України, які містять застереження стосовно адаптаційних термінів (до трьох років з дня прийняття Основного Закону) набуття чинності всіма її статтями, нині вичерпані.

Стабільність Конституції України не заперечує приреченість цього джерела національного права на постійне удосконалення. Навіть найдавніші з діючих конституцій світу, такі як Конституція США 1787 року, неодноразово ставали предметом перегляду та зазнавали змін, "Чи можуть конституції змінюватись? Чи може одне покоління навіки зв'язувати інші та всі наступні. Думаю, що ні. Творець створює землю для живих, а не для мертвих. Влада та права можуть належати тільки людям, а не речам чи будь-якій матерії, позбавленій волі... Ніщо не є незмінним, окрім природних і невід'ємних прав людини", - писав 5 червня 1824 p. Т. Джеферсон у своєму листі до Д. Картрайту. Тобто прогрес людства обумовлює й прогрес конституціоналізму та подальший розвиток і вдосконалення національних конституцій39.

По-дев'яте, Конституція України в XXI ст. втілюючи давні традиції національного державотворення та правотворення, корелюється з ідеями і ідеалами класичного і модерного європейського конституціоналізму заснованого на "людиноцентризмі", принципах демократії та верховенства права. На користь цього свідчить і прагнення учасників національного конституційного процесу узгоджувати положення чинного Основного Закону та майбутні конституційні проекти із такими авторитетними європейськими інституціями, як Венеціанська комісія тощо.

Так, у середині червня 2009 р. Венеціанська комісія на своєму 79-му Пленарному засіданні обговорила проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України", внесений Президентом України на розгляд Верховної Ради України і висловила щодо нього загалом позитивну оцінку. Це дозволяє сподіватися на конструктивність процесу системного оновлення Основного Закону та сприйняття його наслідків як в Україні, так 1 за кордоном.

Натомість ігнорування відповідних резолюцій має негативні наслідки. Так, свого часу, напередодні політико-правової кризи в Україні після набуття чинності всіма положеннями Закону України "Про внесення змін до Конституції України", в резолюції "Функціонування демократичних інституцій в Україні", схваленою ПАРЄ щодо України, наголошувалося, що криза в Україні є результатом поспішної та незавершеної конституційної і політичної реформи 2004 року, відповідно до якої до Конституції України було внесено низку змін, без урахування застережень Венеціанської комісії та без проведення широкої публічної дискусії в країні. ПАРЄ також нагадувала Україні про свої попередні заклики реформувати інституції в Україні, здійснені в Революціях 1179(1999), 1239(2001), 1244(2001), 1346(2003), 1364(2004), 1466 (2005) та Рекомендаціях 1395(1999), 1416 (1999), 1451 (2000) та 1722 (2005) і звернулася з терміновим закликом до Президента України, народних депутатів України і Кабінету Міністрів України вирішити існуючу кризу в легітимний, суворо конституційний та мирний спосіб. Ігнорування відповідних резолюцій Європейської комісії ПАРЄ "За демократію через право" не дозволило вчасно упередити кризові явища в новітньому українському державотворенні та право творенні.

По-десяте, Конституція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдосконалення вітчизняної конституційно-правової науки й освіти. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції України є надійним теоретико-методологічним підґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-правової реальності, щодо яких Конституція виступає системоутворюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Конституції України є обов'язковою вимогою щодо підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі правознавства.

Конституція України є продуктом і одночасно стрижнем розвитку такого складного політико-правового феномена, як "конституціоналізм". Зміст цієї категорії опосередковує роль і місце Конституції України у правовій системі, суспільстві та державі, підтверджує її верховенство в регулюванні суспільних відносин.

Систему українського конституціоналізму становлять: 1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт; 2) теорія, історія, ідеологія Конституції України; 3) існуючий конституційний лад. У своїй взаємодії ці елементи формують нормативно-правові, наукові, Історичні, ідеологічні та організаційні основи конституціоналізму.

Отже, Конституція України є результатом і водночас визначальним складником національного конституціоналізму під яким слід розуміти упорядковану сукупність (систему) Історично сформованих ідеологічно-правових світоглядних поглядів на способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об'єктивно у сформовану систему конституційного права, систему конституційного законодавства, стрижнем якої виступає Основний Закон, систему конституційно-правової науки і освіти, а також усталену конституційну правотворчу та правозастосовну практику. При цьому дихотомічний взаємозв'язок Конституції України і конституціоналізму є не лише закономірним, а й бажаним для розвитку конституційної правової держави.