Кримінальне право України - Вереша Р.В. - § 4. Наука кримінального права

Кримінально-правова наука - це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного кримінального права та права зарубіжних країн.

Предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), а також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону, а також вивчає та узагальнює практику судів із застосуванням ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого вдосконалення такої практики.

Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять відображення у кримінальному законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (у межах закону) тій мірі, яку панівна в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином враховується законодавцем, зокрема при встановленні більш суворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судці як вища ступінь правового професіоналізму є певним критерієм призначення покарання відповідно до вимог закону.

Отже, наука кримінального права вивчає чинні норми кримінального законодавства України і практику їх застосування та кримінальне законодавство зарубіжних держав, а також результати наукових досліджень у цій галузі вітчизняних та іноземних учених й історію кримінального законодавства, робить відповідні висновки та пропозиції, які використовуються у законодавчому процесі України.

Основні напрями (школи) у науці кримінального права. Наукове дослідження основних кримінально-правових інститутів, якими є кримінальний закон, злочин і покарання, а також становлення науки кримінального права європейських держав відбулося у XIX ст.

Становлення науки кримінального права пов'язане переважно з трьома її теоретичними напрямами - класичним, антропологічним і соціологічним - з деякою їх модифікацією. Ці напрями в кримінально-правовій літературі були названі відповідно школами: класична школа в кримінальному праві; антропологічна школа в кримінальному праві; соціологічна школа в кримінальному праві.

Основоположні (концептуальні) принципи науки кримінального права були розроблені і сформульовані представниками філософсько-правового (юридичного) напряму в другій половині XVIII - на початку XIX ст., ці принципи було покладено в основу так званого класичного напряму (школи) кримінального права.

Класична школа. Представниками цієї школи були видатні філософи - гуманісти і юристи розвинених європейських держав: француз Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755), італієць Чезаре Беккаріа (І738- 1794), німці - Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Ансельм Фейєрбах (1775-1833), англієць Вільям Блекстон (1723-1780).

Наукові дослідження цих учених з проблем кримінального закону, злочину і покарання здійснювалися за двома юридичними відносно самостійними напрямами. Французький філософ і юрист Ш.-Л. Монтеск'є та італійський гуманіст Ч. Беккаріа дослідили зовнішній (об'єктивний) зміст і сутність кримінального закону, злочину та покарання, тобто сферу криміналізації небезпечного діяння та покарання за його вчинення, і визначили демократичні і гуманістичні основи розвитку цих інститутів. Німецькі філософи і юристи вивчали внутрішній зміст і сутність кримінального закону, злочину та покарання, пов'язані з волевиявленням та виною особи, тобто сферу суб'єктивних підстав кримінальної відповідальності, обумовлених свободою волі правопорушника.

Ці два взаємопов'язані юридичні дослідження закону, злочину і покарання та результати досліджень сприяли виникненню класичної школи в кримінальному праві з її демократичними і гуманістичними принципами кримінального права, а саме:

- оголошення діяння злочином має бути підвладне лише законодавцю;

- кожний злочин має бути точно визначений у законі;

- закон має карати лише зовнішні небезпечні дії за наявності вини особи;

- кримінальна відповідальність за думки і слова, які не супроводжуються діями, є неприпустимою;

- вирішувати питання про те, вчинено чи не вчинено особою злочин, повинен лише суд;

- покарання має відповідати вчиненому злочину;

- важливу роль у формуванні правового світогляду має не стільки суворість покарання, скільки його неминучість.

Ці принципи становлять основу сучасної науки кримінального права і до сьогодні збереглися у кримінальному законодавстві європейських держав.

У 70-х роках XIX ст. у науці кримінального права виникає ще два наукових напрями дослідження злочинного діяння і злочинця з характерними для кожного напряму метою та методами проведення дослідження.

Один із цих напрямів пов'язаний із дослідженням злочинця з метою виявлення зв'язку злочину з розвитком і станом організму людини, а точніше, науковим дослідженням злочинця в його біологічному значенні, - так звана антропологічна школа у кримінальному праві. Методом такого дослідження стало спостереження за громадою злочинців, які відбували покарання за вчинені злочини, та виявлення анатомічної структури їхнього організму, яка могла обумовити вчинення злочину.

Другий науковий напрям - це дослідження злочинного діяння в соціальному значенні з метою визначення місця і значення злочинного діяння у цілому ряді інших явищ соціального життя, що склало так звану соціологічну школу в кримінальному праві. Метод такого дослідження - спостереження за соціальними факторами та їх зіставлення з вчиненим злочином.

Антропологічна школа. Початок антропологічному напряму в науці кримінального права поклав англійський лікар, який вважав, що прагнення особи вчинити злочин є різновидом її душевної хвороби, божевіллям особливого роду, і пов'язував це з анатомічною будовою черепа людини і кількістю мозкової речовини. І все ж засновником антропологічної школи у кримінальному праві вважається італійський тюремний лікар-психіатр Чезаре Ломброзо (1835-1909), який на підставі власних спостережень за громадою злочинців і вивчення анатомічної структури організму кожного, що входив до громади, опублікував наукову працю "Злочинна людина в її відношенні з антропологією, юриспруденцією та тюрмознавством" (1876). Висновком Ломброзо стало те, що злочинець - це людина, намагання якої до вчинення злочину випливає з багатьох анатомічних і патологічних її особливостей.

Ч. Ломброзо висунув ідею про особливий тип "соціально небезпечної" - людини-злочинця. До таких злочинців пропонувалося застосовувати заходи безпеки медичного характеру та примусові заходи у вигляді заслання на безлюдні острови або довічне ув'язнення тощо. Ця так звана наукова школа не мала достатніх позитивних доказів, а подальші наукові дослідження з боку інших учених спростували погляди Ч. Лоброзо і його прибічників. Цей напрям швидко втратив значення як одного з основних напрямів у кримінальному праві.

Соціологічна школа. Очолював соціологічний напрям в кримінальному праві видатний німецький криміналіст Ф. Ліст, який на підставі дослідження соціального і біологічного у злочині і злочинцеві виклав свої погляди на злочинність з позицій її причинності. Ф. Ліст і його послідовник італійський юрист Є. Феррі вважали, що злочинне діяння є явище соціального життя і обумовлене численними факторами і залежить від них. Такими чинниками вважалися:

o соціально-економічні - це злиденність, безробіття, погані умови життя, алкоголізм тощо;

o індивідуальні (персональні) - стать, вік, розумовий і психофізичний стан людини, її темперамент, звички, потреби тощо;

o космічні (природні) - пора року, час доби, клімат, стан погоди тощо. Ці фактори, на думку Ф. Ліста, створюють, керують і поширюють

злочинність. На підставі цих факторів злочинності Ф. Ліст стверджував, що злочинність - одвічна і незмінна.

З метою посилення захисту суспільства від злочинності прихильники соціологічної школи пропонували разом із покаранням за вчинений злочин застосовувати соціальні заходи до осіб, визнаних суспільно небезпечними, незалежно від небезпечності вчиненого ними діяння. Таке твердження представників соціологічного спрямування в науці кримінального права не відповідало основним принципам кримінального права, які були розроблені представниками класичного напряму.

Зазначимо, що положення соціологічної школи у кримінальному праві вплинули, зокрема, на кримінальне законодавство колишнього Радянського Союзу 1920-х - початку 1930-х pp. В Основах кримінального законодавства Союзу PCP 1924 року термін "покарання" був замінений терміном "соціальний захист". Припускалася можливість застосування таких заходів соціального захисту, як вислання або заслання до осіб не за злочин, а лише за визнання їх судом соціально небезпечними.

Певні положення антропологічного і соціального спрямування в науці кримінального права і кримінальному законодавстві окремих держав продовжуються і дотепер з певними відтінками і модифікацією. Так, положення соціологічної школи кримінального права знайшли відображення в діючому Кримінальному кодексі Італії 1930 року і регламентували можливість визначення в особи звички і нахилу до злочину.

На початку 1950-х років наукове дослідження злочину, злочинця і злочинності, визначення стану, динаміки та причин злочинності в Україні обумовили виділення з науки кримінального права окремої галузі правової науки, якою стала кримінологія.

Методи науки кримінального права. З метою всебічного вивчення і розуміння проблем боротьби зі злочинністю, скоєння злочину і покарання за нього, усвідомлення соціального змісту кримінально-правових інституцій та норм, їх призначення та ефективного застосування наука кримінального права використовує такі методи дослідження, як догматичний, конкретно-соціологічний, історико-правовий, діалектичний, статистичний і порівняльного правознавства.

Догматичний метод (його іноді називають формально-логічним, логічно-структурним, або власне юридичним). Цей метод ґрунтується на використанні правил формальної логіки і граматики (синтаксису). Застосовують його при систематизації кримінально-правових норм, визначенні змісту певних юридичних термінів, тлумаченні норми кримінального закону. Основне призначення методу - коментування кримінального закону та практики його застосування.

Конкретно-соціологічний метод. Застосовується у ході аналізу соціальних умов і факторів, за яких існує і діє кримінальний закон; під час вирішення проблеми впливу кримінального закону на злочинність і на злочинця; дослідженні того, як знають і розуміють кримінальний закон окремі категорії громадян, як вони ставляться до практики застосування кримінального закону правоохоронними органами та судом. Цей метод реалізується в основному через усне опитування, анкетування різних верств населення або експертну оцінку.

Історико-правовий метод. Передбачає дослідження історії розвитку національного кримінального права та вітчизняної науки кримінального права, історії кримінального права зарубіжних країн.

Діалектичний метод. Полягає у використанні законів і категорій діалектики при дослідженні конкретних інституцій та положень кримінального права. Наприклад, такі категорії діалектики, як необхідність і випадковість, причина і наслідок, теорія кримінального права використовує у ході встановлення причинного зв'язку між злочинним діянням і його наслідками, а такі категорії діалектики, як можливість і дійсність, - під час дослідження стадій злочину.

Статистичний метод. Застосовується під час вивчення структури і динаміки злочинності. Дослідження кількісних показників злочинності дає змогу виявити ефективність дії кримінального закону та його норм і внести у разі потреби відповідні корективи до чинного кримінального закону або прийняти новий закон.

Метод порівняльного правознавства. Сутність його полягає у загальному зіставленні вітчизняних законів, окремих інституцій чи норм кримінального права України, положень теорії кримінального права з аналогічними інституціями та положеннями кримінального права інших країн, а також у порівнянні різних правових систем і теоретичних концепцій.

Наука кримінального права повинна приділяти особливу увагу появі нових правових ідей, тенденцій і положень у дослідженнях учених-правознавців. Усе нове й оригінальне в цій галузі права слід аналізувати, узагальнювати та враховувати при прийнятті науково обґрунтованих кримінальних законів.