Кримінальне право України - Вереша Р.В. - § 8. Чинність кримінального закону за національним та універсальним принципами

Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст. 7.

Передбачена ч. 1 ст. 7 відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни України згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68), а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст. 3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (Закон України "Про громадянство України").

Згідно з ч. 1 ст. 7 КК громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним КК та законом іноземної держави або лише КК, якщо воно посягало на певні блага або соціальні цінності України. Якщо ж діяння через малозначність не становило суспільної небезпеки, тобто не заподіяло істотної шкоди і не створило загрози заподіяння такої шкоди особі, суспільству або державі, то воно не є злочином (ч. 2 ст. 11). Відповідно до ч. 1 ст. 7 на тих самих підставах за ці діяння несуть відповідальність і "особи без громадянства, що постійно проживають в Україні", тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні.

Притягнення до відповідальності за злочини, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точно встановити, що дана особа на момент вчинення цього діяння була громадянином України чи особою без громадянства, що постійно проживає в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно з Законом України "Про громадянство України".

На тих самих підставах несуть за даний злочин відповідальність і особи, які мають подвійне громадянство - України та іншої держави, якщо в останній ця особа не понесла відповідальності за вчинене. На підставі ч. 1 ст. 7 КК мають відповідати дані особи і за злочин, вчинений на території іншої держави, громадянами якої вони також є, якщо інше не передбачено договором між Україною і цією державою.

Якщо ж громадянин України або особа без громадянства, що постійно проживає в Україні, за вчинені злочини зазнали покарання за кордоном, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК).

Універсальний принцип чинності кримінального закону у просторі закріплено в ст. 8 КК. Вона визначає, що іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за Кримінальним кодексом України у випадках, передбачених міжнародними договорами, або якщо вони вчинили передбачені цим кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Особлива частина КК України визначає, зокрема, діяння, криміналізація яких відбулася на підставі укладених і ратифікованих Україною міжнародних договорів щодо боротьби зі злочинами проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (розділ XX КК).

§ 9. Видача злочинців

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України, громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це положення відображене у ст. 10 Кримінального кодексу України. За цією статтею, "громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду".

Однак ця заборона стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції; вона має на меті гарантувати неупередженість судового розгляду та справедливість і законність покарань для своїх громадян. Таку заборону не можна переносити на випадки можливої видачі громадянина України повноважному Міжнародному судовому органу у зв'язку з вчиненням ним злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародних воєнних злочинів, відповідальність за які передбачена Римським Статутом Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 р., підписаного від імені України 20 січня 2000 р. Конституційні положення щодо заборони видачі громадян України (навіть за умови широкого тлумачення поняття "видача"), за висновком Конституційного Суду України, не можна розглядати окремо від міжнародно-правових зобов'язань України. При цьому слід мати на увазі, говориться в цьому висновку, також принцип компліментарності, закріплений у Римському Статуті (ст. 17), з якого випливає, що в разі задіяння національної юрисдикції щодо осіб, винних у вчиненні найтяжчих міжнародних злочинів, Міжнародний кримінальний суд не здійснюватиме щодо них власної юрисдикції, отже, і питання про передачу їх Міжнародному кримінальному суду не виникатиме.

25 вересня 1995 р. Україна приєдналася до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. Відповідно до положень названої та інших конвенцій, до яких приєдналася Україна, КК України передбачає, що іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є (ч. 2 ст. 10).

Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання (ч. 3 ст. 10 КК).

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються законами сторони, що робить запит, і сторони, якій робиться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний строк не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 2 Конвенції).