Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар - Тацій В.Я. - Стаття 12. Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність

1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом.

2. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою.

3. Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування мас бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

5. Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального провадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

1. Право на свободу та особисту недоторканність є одним з основоположних прав людини, яке гарантується Конституцією України (ст. 29) та такими міжнародними актами, як ЗДПЛ (1948 р.); КЗПЛ (19S0 p.); Мінімальні стандартні правила ООН поводження з в'язнями (1955 р.); МПГПП (1966 p.); Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979 p.); Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1984 p.); Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином (1988 p.); Мінімальні стандартні правил ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням ("Токійські правила", 1990р.); Основні принципи поводження з в'язнями (1990 р.) та ін.

Положення ст. 29 Конституції України та коментованої статті втілюють перш за все міжнародно-правовий стандарт, що міститься у ст. 5 КЗПЛ, відповідного до якого: кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, які передбачені в цій статті. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього. Кожен, кого заарештовано або затримано з метою допровадження до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні правопорушення або якщо обгрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження.

Дія ст. 12 КПК поширюється на час кримінального провадження, яке складається із досудового та судового провадження.

Досудове розслідування - це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Судове провадження - це кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, ВСУ, а також за нововиявленими обставинами (пп. 5,24 ч. 1 ст. З КПК).

Коментована стаття передбачає, що ніхто не може буди обмежений у праві на свободу та особисту недоторканність. Виходячи із цього, при застосуванні даної норми слід мати на увазі, що її дія поширюється як на підозрюваного, обвинуваченого, так і на інших суб'єктів кримінального провадження.

ЄСПЛ у рішенні у справі "Гарькавий проти України" від 18 лютого 2010 р. зазначив, що особа не може бути позбавлена або не може позбавлятися свободи, крім випадків, встановлених у п. 1 ст. 5 КЗПЛ. Цей перелік винятків є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи. Отже, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.

Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується лише у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК (ч. 1 ст. 183 КПК). Підстави для застосування тримання під вартою викладені у ч. 2 ст. 183 КПК.

Затримання особи є заходом забезпечення кримінального провадження (пп. 8,9 ч. 2 ст. 131 КПК). Згідно з правовою позицією КСУ, яку він висловив у Рішенні від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 (справа про гарантії депутатської недоторканності), затримання слід розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний захід, застосування якого обмежує право на свободу та особисту недоторканність індивіда (абз. 5 п. 6 мотивувальної частини Рішення КСУ).

Про те, що в результаті затримання обмежується право індивіда на свободу, йдеться також у міжнародних актах. Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином, затверджений Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р., констатує, що "слово "затримана особа" означає будь-яку особу, позбавлену особистої свободи не в результаті засудження за вчинення правопорушення". Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі, прийняті Резолюцією 45/113 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р., відзначають, що "позбавлення свободи означає будь-яку форму затримання чи тюремного ув'язнення будь-якої особи чи її поміщення в державну чи приватну виправну установу". Таким чином, слова "затримувати", "тримати" означають залишати, утримувати кого -, що-небудь на якийсь час у певному місці.

Відповідно до ст. 209 КПК особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.

У КПК виділяють такі види затримання особи: затримання уповноваженою службовою особою за ухвалою слідчого судді; затримання уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді (ст. 208 КПК); законне затримання (ст. 207 КПК). За загальним правилом, встановленим ст. 207 КПК, ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених КПК. Статтею 204 КПК забороняється затримання особи без дозволу слідчого судді, суду у зв'язку з підозрою або обвинуваченням, якщо до підозрюваного, обвинуваченого застосовано запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

У разі затримання особи уповноваженою службовою особою постає питання щодо визначення кола суб'єктів, яких закон визнає уповноваженими службовими особами. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що такими особами можуть бути слідчий, прокурор, органи досудового розслідування, яким прокурором доручено в порядку п. 19 ст. 36 КПК провести розшук і затримати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення за межами України, та інші уповноважені службові особи. До інших осіб, зокрема, можна віднести керівника дипломатичного представництва чи консульської установи України, який має право затримати особу на необхідний строк, але не більше ніж на сорок вісім годин, каштана судна України, який має право затримати особу на строк, необхідний для її доставлення на територію України (ч. 1 ст. 522 КПК).

До інших уповноважених службових осіб на підставі п. 5 ст. 11 Закону України "Про міліцію" слід віднести співробітників міліції.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються гл. 37 КПК. Так, затримання судді до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути здійснено без згоди ВР України (ч. 1 ст. 482 КПК). Затримання народного депутата України або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту не може бути здійснено без згоди ВР України (ч. 2 ст. 482 КПК).

Крім того, затримання та тримання під вартою можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у разі, якщо він підозрюється або обвинувачується у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за умови, що застосування іншого запобіжного заходу не забезпечить запобігання ризикам, зазначеним у ст. 177 КПК (ч. 2 ст. 492 КПК).

Може бути затриманий також підозрюваний, обвинувачений або засуджений, які, перебуваючи за межами України, викликані повісткою після перетинання державного кордону України (при в'їзді в Україну) та лише за злочин, зазначений у повістці (ст. 566 КПК), або затримана уповноваженою службовою особою на території України особа, яка розшукується іноземною державою у зв'язку із вчиненням кримінального правопорушення (ст. 582 КПК).

У частині 1 коментованої статті йдеться про заборону довільного обмеження у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб. Цивільне законодавство відносить свободу пересування до особистих немайнових прав (ст. 270 ЦК). Зазначимо, що крім наведених положень, свободі пересування присвячено ст. 2 Протоколу № 4 до КЗПЛ, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в КЗПЛ та у Першому протоколі до неї. У наведеній статті зазначається, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен також є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (ст. 3) встановлено, що свобода пересування - це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

У кримінальному провадженні обмеження у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб може відбуватися під час проведення слідчих (розшукових) дій (наприклад, за ч. 2 ст. 236 та ч. 6 ст. 237 КПК слідчий, прокурор має право заборонити будь-якій особі залишити місця обшуку або огляду до їх закінчення); при застосуванні окремих заходів забезпечення кримінального провадження (наприклад, домашній арешт (ст. 181 КПК)) або якщо слідчим суддею, судом на підозрюваного або обвинуваченого покладено виконувати такі обов'язки: не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом (пп. 2, 5 ст. 194 КПК)), та у ході міжнародного співробітництва під час кримінального провадження (тимчасовий арешт (ст. 583 КПК)).

Коментована стаття передбачає, що особа не може бути позбавлена права на вільне пересування через "підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення". Підозрюваним у кримінальному провадженні є особа, якій у порядку, передбаченому КПК, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 42 КПК). У справі "Нечипорук і Йойкало проти України" від 21 квітня 2011 р. ЄСПЛ підкреслив: "Суд повторює, що термін "обґрунтована підозра" означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення". Аналогічну позицію висловив ЄСПЛ у справі "Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства" від 30 серпня 1990 р.

Обвинувачення - це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК (п. 13 ч. 1 ст. 3). Обвинувачення формулюється у обвинувальному акті - процесуальному рішенні, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування (ч. 4 ст. 110 КПК).

Важливим для з'ясування правового змісту коментованої статті є питання щодо неможливості обмеження права на свободу та особисту недоторканність у кримінальному провадженні інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. У вже згадуваному рішенні ЄСПЛ "Нечипорук та Йонкало проти України" вказується на те, що слово "законний" та словосполучення "відповідно до процедури, встановленої законом" у п. 1 ст. 5 КЗПЛ за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Хоча саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон, відповідно до п. 1 ст. 5 Конвенції недотримання національного закону призводить до порушення КЗПЛ і ЄСПЛ може та повинен перевірити, чи було дотримано цей національний закон.

ЄСПЛ зазначив і те, що згідно із законодавством України позбавлення свободи без вмотивованого рішення суду можливе лише в обмеженій кількості досить чітко визначених випадків. Як вже було зазначено, процедура обрання запобіжного заходу або затримання особи, права та обов'язки уповноважених на те осіб, строки затримання та тримання під вартою, порядок їх визначення та продовження тощо передбачені ст 29 Конституції та КПК. Порушення вимог закону тягнуть за собою визнання порушення права особи на свободу та особисту недоторканність.

Зокрема, ЄСПЛ, посилаючись на своє рішення у справі "Курт проти Туреччини" від 25 травня 1998 р., також наголошував, що незадокументоване затримання особи свідчить про абсолютне ігнорування принципово важливих гарантій ст. 5 КЗПЛ і виявляє грубе порушення цієї статті. Незадокументування таких відомостей, як дата, час і місце затримання особи, її ім'я, підстави для затримання та ім'я особи, яка здійснює затримання, має вважатися таким, що суперечить вимозі законності і самій меті ст. 5 КЗПЛ (див. також рішення ЄСПЛ "Нечипорук та Йонкало проти України").

У справі "Корнейкова проти України" від 18 травня 2012 р. констатовано порушення піди, "с" п. 1 ст. 5 КЗПЛ з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці. Цим рішенням було встановлено і порушення підп. "с" п. 1 та п. 3 ст. 5 КЗПЛ з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2012 р. про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її винесенні не було належним чином враховано стан здоров'я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виняткових випадках.

У практиці ЄСПЛ наголошується на забороні здійснення адміністративного арешту з кримінальною процесуальною метою. Зокрема, у справі "Савін проти України" від 12 червня 2012 р. ЄСПЛ було визнано порушення п. 1 ст. 5 КЗПЛ з огляду на те, що адміністративне затримання заявника використовувалось з метою підтвердження підозри щодо його причетності до вчинення злочину і відповідно заявнику не було забезпечено його процесуальні права як підозрюваного. Крім того, зважаючи на те, що у подальшому протокол адміністративного затримання заявника був визнаний таким, що містить завідомо неправдиві відомості, заявник фактично був затриманий без відповідної підстави, що також є порушенням вказаного положення КЗПЛ.

2. Положення ч. 2 коментованої статті пов'язане з позитивним обов'язком держави в особі уповноважених нею органів доставляти кожного, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, у найкоротший строк до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання.

Закон передбачає два види затримання особи без ухвали слідчого судді. Відповідно до ст. 207 КПК встановлюється право кожного затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення або безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. Проте у випадку такого затримання слід негайно доставити затриманого до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

Без ухвали слідчого судді право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, має також уповноважена службова особа. Причому КПК встановлює чіткі випадки для такого затримання:

1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Крім того, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує (частини 1,2 ст. 208 КПК).

На уповноважену службову особу, що здійснила затримання особи, законом покладається низка обов'язків щодо дотримання прав та законних інтересів затриманого: доставити до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, негайно повідомити зрозумілою для нього мовою підстави затримання, роз'яснити право мати захисника, роз'яснити права, скласти протокол тощо (частини 4,5 ст. 208, статті 210, 213 КПК).

Строк затримання не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді особа повинна бути не пізніше шістдесяти годин з моменту затримання звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання щодо неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК).

Винятковим запобіжним заходом с тримання під вартою, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе необхідність його застосування (ст. 177 КПК). Тримання під вартою застосовується слідчим суддею на підставі поданого слідчим, прокурором клопотання, яке розглядається слідчим суддею невідкладно, але не пізніше сімдесяти двох годин з моменту фактичного затримання підозрюваного, обвинуваченого або з моменту надходження до суду клопотання, якщо підозрюваний, обвинувачений перебуває на свободі (ст. 186 КПК).

Отже, у будь-якому випадку підозрюваний, обвинувачений повинен у найкоротший строк постати перед слідчим суддею для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання.

Така передбачена національним законодавцем процедура служить вихідною гарантією забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність та відповідає п. 3 ст. 5 КЗПЛ. З цього приводу ЄСПЛ у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" від 21 липня 2011 р. зазначав, що негайний судовий контроль є вагомим аспектом гарантії, закріпленої в п. 3 ст. 5 КЗПЛ, яка покликана зводити до мінімуму ризик свавілля і забезпечувати верховенство права - один з основоположних принципів демократичного суспільства. Хоча негайність має оцінюватися в кожній справі залежно від ЇЇ особливостей, вимогу про суворі часові рамки, закріплену п. 3 ст. 5 КЗПЛ, не можна тлумачити надто гнучко, оскільки таке тлумачення серйозно послабило б процесуальну гарантію на шкоду особі і загрожувало б підірвати саму суть права, передбаченого цим положенням (див. також рішення у справі "МакКей проти Сполученого Королівства" від 16 січня 2006 p.).

З точки зору з'ясування правового змісту коментованої статті доцільно також звернутися до питання щодо розуміння поняття "найкоротший строк доставлення до слідчого судді".

Під процесуальними строками законодавець пропонує розуміти встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов'язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії (ст. 113 КПК). Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповідним положенням КПК. Таким чином, при з'ясуванні питання, чи було особу доставлено до слідчого судді в найкоротший строк, слідчий суддя повинен встановити, чи мали місце протягом відповідного проміжку часу обставини, що свідчили б про невиправдані затримки під час доставлення даної особи до слідчого судді

Під час кримінального провадження можуть мати місце обставини, які суттєво впливають на час доставлення затриманої особи до слідчого судді і не можуть бути визнані такими, що потягли за собою порушення права особи в найкоротший строк бути доставленим до слідчого судді. До них, зокрема, можна віднести випадки, коли затримання особи здійснювали керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України або капітан судна України (ч. 1 ст. 522 КПК). У такому разі службові особи, передбачені ч. 1 ст. 522 КПК, зобов'язані забезпечити доставлених затриманої особи до підрозділу органу державної влади на території України, уповноваженого на тримання затриманих осіб, і повідомлення про факт законного затримання слідчому органу досудового розслідування за місцем проведення досудового розслідування в Україні. Зрозуміло, що, у свою чергу, слідчий органу досудового розслідування зобов'язаний у подальшому забезпечити доставлення затриманого до слідчого судді в найкоротший строк.

Вирішення питання про законність та обґрунтованість затримання особи, іншого позбавлення свободи та подальшого її тримання повинно відбуватися у судовому провадженні з дотриманням засад кримінального провадження. У зв'язку із цим доречним буде навести рішення ЄСПЛ у справі "Харченко проти України" від 10 лютого 2011 р., яким було констатовано порушення п. 4 ст. 5 КЗПЛ, оскільки суд не забезпечив швидкий розгляд скарг заявника про звільнення з-під варти та не надав належного обгрунтування відхилення його вимог.

Копія ухвали про застосування запобіжного заходу повинна бути вручена підозрюваному, обвинуваченому негайно опісля її оголошення (ч. 5 ст. 196 КПК).

Письмове повідомлення про підозру затриманій особі повинно бути вручено не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її затримання. У разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню (частини 2,3 ст. 278 КПК).

Крім того, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання особі не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою, вона повинна бути негайно звільнена. З метою запобігання незаконним затриманням КПК передбачає, що у підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені одна або декілька службових осіб, відповідальних за перебування затриманих (ними можуть бути також слідчі), до компетенції яких у тому числі належить обов'язок звільнити затриманого негайно після зникнення підстави для затримання або спливу строку для затримання (ст. 212 КПК).

Щодо негайності звільнення особи з-під варти у справі "Мокаллал проти України" від 11 листопада 2011 р. ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 5 КЗПЛ у зв'язку з тим, що дводенна затримка у звільненні заявника з-під варти не відповідала вимогам практики ЄСПЛ, відповідно до якої лише декілька годин такої затримки можуть бути виправдані на думку ЄСПЛ адміністративними формальностями.

3. У частиш третій коментованої статті закріплено окремі гарантії прав затриманого. Слід зазначити, що порівняно навіть з Конституцією України ця норма містить більш широкі гарантії дотримання прав людини, оскільки у ч. 6 ст. 29 Конституції мова йде про те, що про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено лише родичів заарештованого чи затриманого. Коментована стаття передбачає, що про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом. Така вимога закону свідчить про правозахисну спрямованість коментованої частини статті.

Слідчий, прокурор зобов'язані серед інших прав роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому їх право негайно повідомити членів сім'ї, близьких родичів чи інших осіб про своє затримання і місце перебування, згідно з положеннями ст. 213 КПК.

За загальним правилом, викладеним у ст. 213 КПК, уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи.

У разі затримання неповнолітньої особи уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана негайно повідомити про це її батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування. У разі ж затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним службових обов'язків уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана негайно повідомити про це відповідний розвідувальний орган.

Суттєвою гарантією додержання прав затриманого є правова допомога захисника. Тому згідно з ч. 4 ст. 213 КПК уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. У разі неприбуття в установлений законодавством строк захисника, призначеного органом (установою), уповноваженим законом на надання безоплатної правової допомоги, уповноважена службова особа негайно повідомляє про це відповідний орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги.

Крім того, службова особа, відповідальна за перебування затриманих, зобов'язана перевірити дотримання вимог цієї статті, а в разі нездійснення повідомлення про затримання - здійснити передбачені цією статтею дії самостійно (ч. 5 ст. 213 КПК).

Виходячи з вимоги, викладеної у ч. 3 ст. 12 КПК, слід зробити висновок, що зазначені особи повинні бути повідомлені не лише про факт затримання, а й про місце перебування затриманого. За ст. 210 КПК уповноважена службова особа зобов'язана доставити затриману особу до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, в якому негайно реєструються дата, точний час (година і хвилини) доставлення затриманого та інші відомості, передбачені законодавством. При цьому про кожне затримання уповноважена службова особа одразу повідомляє за допомогою технічних засобів відповідальних осіб в підрозділі органу досудового розслідування. Слід звернути увагу й на те, що у разі наявності підстав для обґрунтованої підозри, що доставлення затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно, слідчий зобов'язаний провести перевірку для вирішення питання про відповідальність винуватих у цьому осіб.

Зазначимо, що повідомлення перелічених у ч. 3 коментованої статті осіб здійснюється виключно за вибором затриманого. Отже, такий вибір повинен бути добровільним, поза психологічним або фізичним впливом, тиском відповідних уповноважених осіб.

4. КПК містить цілу низку статей, які пов'язані із запобіганням незаконному триманню особи під вартою. Зокрема, статями 202 та 377 КПК встановлені правові процедури звільнення особи з-під варти. Частина 2 ст. 211 КПК передбачає також, що затримана без ухвали слідчого судці, суду особа не пізніше шістдесяти годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу.

Окрім цього, у разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню (ст. 278 КПК).

Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з'ясується, що він був затриманий на підставі ухвали про дозвіл на затримання, яка відкликана прокурором, підозрюваний, обвинувачений має бути негайно звільнений уповноваженою службовою особою, під вартою якої він тримається, якщо немає інших законних підстав для його подальшого затримання (ст. 191 КПК).

Після отримання та перевірки документа, що підтверджує внесення застави, уповноважена службова особа місця ув'язнення, під вартою в якому перебуває підозрюваний, обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і письмово слідчого, прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження, - прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше одного робочого дня (ч. 4 ст. 202 КПК).

У разі постановления слідчим суддею, судом ухвали про відмову у продовженні строку тримання під вартою, про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на інший запобіжний захід, про звільнення особи з-під варти у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 206 КПК, або у випадку закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою підозрюваний, обвинувачений повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової особи місця ув'язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою (ст. 202 КПК).

Якщо обвинувачений тримається під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання у разі виправдання; звільнення від відбування покарання; засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; ухвалення обвинувального вироку без призначення покарання (ст. 377 КПК).

З метою недопущення незаконного тримання особи під вартою або позбавлення її свободи в інший спосіб ст. 206 КПК встановлено, якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду перебуває особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи.

Слідчий суддя зобов'язаний також звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

5. Законним затримання чи обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є тільки в тих випадках, якщо вони здійснені відповідно до статей 183-213 КПК. Недотримання вказаних вимог закону, затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального провадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою встановлену законом відповідальність

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Конкретизує цей конституційний припис також положення ст. 130 КПК, відповідно до якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Таким чином, за незаконні дії органів, які ведуть кримінальне провадження, встановлена також матеріальна відповідальність, яку перш за все несе держава. Право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, надається підозрюваному, обвинуваченому (п. 17 ч. 3 ст. 42 КПК). Це право підозрюваного (обвинуваченого) разом з іншими правами, закріпленими у ст. 42 КПК, повинно бути роз'яснено, а пам'ятка про них вручена одночасно з їх повідомленням особою, яка здійснює таке повідомлення (ч. 8 ст. 42 КПК).

Відповідно до положень ЗУ "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок як незаконного взяття і тримання під вартою, так і інших процесуальних дій, що обмежують права громадян (ст. 1).

Згідно зі ст. 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою, незаконного затримання відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Статтею 371КК встановлена також кримінальна відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою.