Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т2 - Тацій В.Я. - Стаття 368. Питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку

1. Ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа;

2) чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений;

3) чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення;

4) чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання обвинуваченого, і які саме;

6) яка міра покарання мас бути призначена обвинуваченому І чи повинен він її відбувати;

7) чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку;

8) чи вчинив обвинувачений кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності;

9) чи є підстави для застосування до обвинуваченого, який вчинив кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, примусового заходу медичного характеру, передбаченого частиною другою статті 94 Кримінального кодексу України;

10) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосувати до обвинуваченого примусове лікування;

11) чи необхідно призначити неповнолітньому громадського вихователя;

12) що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими доказами і документами;

13) на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі;

14) як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження.

2. Якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів або декількох кримінальних проступків, суд вирішує питання, зазначені у пунктах 1- 8 частини першої цієї статті, окремо за кожним кримінальним правопорушенням.

3. Якщо обвинувачуються декілька осіб, суд вирішує питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з обвинувачених.

4. Примусовий захід медичного характеру, передбачений пунктом 9 частини першої цієї статті, може бути застосовано до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, лише за наявності акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи.

5. Примусове лікування, передбачене пунктом 10 частини першої цієї статті, може бути застосоване лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи.

6. Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про кримінальну відповідальність, яка підлягатиме застосуванню до суспільно небезпечних діянь, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його ухвалах, у випадках, передбачених частиною другою статті 455 і частиною другою статті 456 цього Кодексу.

1. Нарадою суду під час постановления судового рішення незалежно від його складу (здійснюється судове провадження колегією суддів чи судом присяжних) керує головуючий, який послідовно ставить на обговорення питання, передбачені ч. 1 коментованої статті, проводить відкрите голосування і веде підрахунок голосів. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів. Головуючий для збереження суддями або/та присяжними об'єктивності при прийнятті рішення з того чи іншого питання, а також для уникнення впливу, зокрема авторитету головуючого, на їх думку голосує останнім. Ніхто зі складу суду не має права утримуватися від голосування, за винятком випадку, коли вирішується питання визначення міри покарання (виду та розміру основного та у передбачених законом випадках і додаткового покарання), а суддя чи присяжний голосував за виправдання обвинуваченого. У таких випадках голос того, хто утримався, додається до голосів, поданих за рішення, яке є найсприятливішим для обвинуваченого (пом'якшена міра покарання, призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК, звільнення обвинуваченого від покарання у зв'язку з випробуванням тощо). При виникненні розбіжностей про те, яке рішення для обвинуваченого є більш сприятливим, питання вирішується шляхом голосування простою більшістю голосів.

Ухвалюючи вирок, суд на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК, має вирішити питання, передбачені ч. 1 коментованої статті. Розглянемо деякі з них.

Зокрема, вирішуючи питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить таке діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений, а також чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення, суддя має пам'ятати, що:

- обвинувальний вирок згідно ч. З ст. 373 КПК не може ґрунтуватись на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення;

- усі сумніви щодо доведеності вини особи відповідно до ч. 4 ст. 17 КПК тлумачаться на її користь;

- саме сторона обвинувачення має довести винуватість особи.

У разі якщо стороною обвинувачення не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа (вчинене нею діяння підпадає під ознаки адміністративного правопорушення, оскільки, наприклад, не було доведено настання суспільно небезпечних наслідків, які є обов'язковою ознакою інкримінованого обвинуваченому кримінального правопорушення та які є основою для відмежування кримінального правопорушення від адміністративного); 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим (доведено факт вчинення кримінального правопорушення, але не доведено вину обвинуваченого у його вчиненні); 3) у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення (не доведено, що вчинене обвинуваченим діяння вміщує всі обов'язкові ознаки інкримінованого йому кримінального правопорушення), - суд має ухвалити виправдувальний вирок. Слід звернути увагу, що виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні відсутності події кримінального правопорушення або відсутності в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення (пп. 1,2 ч. 1 ст. 284 КПК).

При вирішенні питання, чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення, суд мас враховувати думку складу суду щодо попередніх питань, оскільки наявність негативної відповіді суду хоча б на одне із зазначених питань тягне за собою постановленій виправдувального вироку, що відповідно виключає потребу вирішувати це питання. Крім того, суд має враховувати: положення пп. 4-8 ч. 1 ст. 284 і ч. 2 ст. 284 КПК та в разі виявлення зазначених у них обставин постановляти ухвалу про закриття кримінального провадження; наявність підстав для застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

Вирішуючи питання, чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання, суд має виходити з положень статей 66, 67 КК, наявних у матеріалах кримінального провадження відомостей, належно перевірених та оцінених судом, ураховувати поведінку обвинуваченого під час судового провадження тощо.

Ще одним питанням, яке вирішується судом при постановленні вироку, є визначення міри покарання, що має бути призначене обвинуваченому, та потреби в його відбуванні. Слід зазначити, що суд, визначаючи міру покарання, має керуватись у першу чергу загальними засади призначення покарання (ст. 65 КК), призначаючи покарання конкретній особі за конкретне кримінальне правопорушення, максимально індивідуалізуючи покарання. Звернемо увагу на те, що індивідуалізація покарання є важливою вимогою принципового характеру, яка виходить із того, що кримінальна відповідальність персоніфікована: вона настає лише щодо конкретної особи, яка вчинила злочин (статті 2,18,50 КК). Тому призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, повинно максимально сприяти досягненню мети покарання. З огляду на конкретні обставини кримінального провадження, зважаючи на необхідність та доцільність застосування покарання, ураховуючи суспільну небезпечність засудженого, суд може, а в деяких випадках за наявності передбачених кримінальним законом обставин зобов'язаний звільнити обвинуваченого від покарання та його відбування. Слід зазначити, що при прийнятті рішення щодо звільнення особи від відбування покарання з випробуванням відповідно до статей 75-79,104 КК суд має визначити тривалість іспитового строку, обов'язки, які покладаються на обвинуваченого, трудовий колектив або особу, на які за їх згодою або на їх прохання покладається обов'язок щодо нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи.

Вирішуючи питання, чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, і якщо так, то на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку, суд має виходити із доведеності підстав і розміру позову, ураховуючи, що в разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення суд згідно із ч. 2 ст. 129 КПК має відмовити у позові, а у разі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК) або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, тобто у зв'язку з недоведеністю обставин, передбачених ч. 1 ст. 373 КПК, а також у випадках, передбачених ч. 1 ст. 326 КПК, - залишити позов без розгляду. Слід мати на увазі, що у випадку задоволення цивільного позову суд згідно з ч. 2 ст. 170 КПК за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про накладення арешту на майно для забезпечення цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше.

2. Якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів або декількох кримінальних проступків, суд зобов'язаний вирішувати питання, визначені у пп. 1-8 ч. 1 цієї статті, окремо за кожним кримінальним правопорушенням. З огляду на наведене, а також беручи до уваги положення ч. 2 ст. 217 КПК щодо неможливості об'єднання в одному провадженні матеріалів досудових розслідувань щодо кримінального проступку та злочину, такі кримінальні правопорушення не можуть бути предметом одного судового провадження.

Слід зазначити, що суд, вирішуючи окремо за кожним кримінальним правопорушенням (у випадку обвинувачення особи у декількох злочинах чи декількох кримінальних проступках) питання, необхідні для постановлення законного та обгрунтованого судового рішення, може визнати винуватим обвинуваченого у вчиненні одних кримінальних правопорушень і невинуватим у вчиненні інших. Такий вирок у кінцевому підсумку є обвинувальним.

3. Якщо обвинувачених декілька, суд зобов'язаний вирішити питання, передбачені у пп. 1-14 ч. 1 коментованої статті, окремо щодо кожного з обвинувачених. Слід зазначити, що з огляду на положення ст 510, ч. З ст. 512, ч. 6 ст. 9 КПК, у випадку коли щодо однієї особи кримінальне провадження здійснюється в загальному порядку, а відносно іншої щодо застосування примусових заходів медичного характеру, суд у нарадчій кімнаті відносно першої - вирішує питання, визначені коментованою статтею, а відносно другої-питання, визначені ст 513 КПК, відповідно ухвалюючи вирок щодо обвинуваченого та ухвалу щодо застосування примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності

4. Суд може застосувати до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, тобто у стані, зумовленому наявним у неї психічним розладом, через який особа під час вчинення кримінального правопорушення не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, примусовий захід медичного характеру, визначений ч. 1 ст. 94 КПК, лише за умови наявності у матеріалах кримінального провадження акта психіатричної експертизи, проведеної на підставі постанови слідчого, прокурора або ухвали слідчого судді, суду та висновку лікувальної установи (висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність застосування примусового заходу). При цьому, як зазначив ПВСУ у п. 7 постанови від 3 червня 2005 р. № 7 "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування", з огляду на те, що надання в примусовому порядку амбулаторної психіатричної допомоги застосовується щодо осіб, які мають психічні розлади, наявність яких саме і є критерієм обмеженої осудності (ч. 1 ст. 20, ч. 2 ст. 94 КК), судам слід ураховувати, що до осіб, визнаних обмежено осудними, у разі потреби може застосовуватися лише цей вид примусових заходів медичного характеру. Крім того, варто звернути увагу на те, що наявність акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи є обов'язковими умовами для застосування судом примусового заходу медичного характеру, відсутність яких виключає такс застосування, у той же час їх наявність не зобов'язує суд застосувати такі заходи, оскільки визнання особи обмежено осудною відповідно до ч. 1 ст. 20 КК належить виключно до компетенції суду.

5. Примусове лікування може бути застосоване судом незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили кримінальні правопорушення та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та лише за наявності висновку лікувальної установи (висновку медичної комісії) про наявність захворювання та необхідності їх лікування у примусовому порядку.

Слід зазначити, що примусове лікування відповідно до ч. 2 ст. 96 КК здійснюється за місцем відбування покарання у разі призначення такій особі покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі, при призначенні інших видів покарання примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. Наприклад, лікування алко - та наркотично залежних осіб проводиться у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я (стаціонарні спеціалізовані наркологічні диспансери, наркологічні відділення при психіатричних лікарнях тощо).

6. Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про кримінальну відповідальність, яка підлягатиме застосуванню до суспільно небезпечних діянь, суд зобов'язаний ураховувати висновки ВСУ, викладені у резолютивній частині ухвали, у випадках, передбачених у ч. 2 ст. 455 і ч. 2 ст. 456 КПК, обов'язкові для всіх суб'єктів владних повноважень, діяльність яких пов'язана з виконанням відповідної норми закону України про кримінальну відповідальність та мас преюдиціальне значення для всіх судів загальної юрисдикції України. Зокрема, останнє означає, що суд будь-якої інстанції, розглядаючи справу щодо подібних суспільно небезпечних діянь, має застосовувати норму закону України про кримінальну відповідальність саме таким чином, як зазначено у висновку ВСУ (у судовому рішенні може міститись посилання на справу, яку розглядав ВСУ), вважаючи обставини, викладені у таких висновках встановленими, істинними та такими, що не потребують нового доведення. Загалом постановлення судового рішення ВСУ у преюдиціальному порядку забезпечує однакове тлумачення і застосування норми матеріального права в усіх судах загальної юрисдикції судової системи України.