Кримінально-виконавче право України - Богатирьов І.Г. - Кримінально-виконавче право у системі права України

Становлення сучасної загально правової парадигми і побудови на її основі правової системи неможливе без нормотворчого процесу. Таке положення є справедливим по відношенню до нового Кримінально-виконавчого кодексу, в якому вперше законодавчо закріплено розподіл виконання всіх видів покарань у розділах П ("Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі"), III

(" Виконання покарання у виді позбавлення волі"), IV ("Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі").

Новий Кримінально-виконавчий кодекс України є віддзеркаленням того, що у сфері виконання кримінальних покарань створена особлива група суспільних відносин, зміст яких має самостійне правове регулювання. Сьогодні є очевидним, що кримінально-виконавче законодавство має свій предмет регулювання, систему норм, закріплених у законі. Все це та інше дає підстави стверджувати, що кримінально-виконавче право у системі права є самостійною галуззю права.

Сама постановка питання - обґрунтувати самостійність кримінально-виконавчого права в системі права - не означає бажання відокремити його від інших галузей права, а навпаки, наводить на думку, що кримінально-виконавче право входить до комплексу кримінального, кримінально-процесуального права. Крім того, назва "кримінально-виконавче право" (про це ми вже згадували) вченими юристами використовувалося і раніше, однак законодавчо така назва дістала закріплення не лише з прийняттям нового Кримінально-виконавчого кодексу.

Стосовно системи нормативних актів з кримінально-виконавчого права, то особливе місце в ній займає Кримінально-виконавчий кодекс України, який визначає загальні положення виконання всіх видів покарань. На цих засадах готуються нові закони та підзаконні акти, які регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.

Характерною особливістю нормативно-правових актів, які регулюють порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань, є те, що вони повинні бути узгоджені між собою як по горизонталі, так і по вертикалі. Загалом, у своїй цілісності, єдності та взаємоузгодженості вони утворюють систему кримінально-виконавчого законодавства.

На думку С. С. Алексєєва, системний характер законодавства взагалі виявляється у наступному: в єдності основних принципів правотворчості; ієрархічності нормативно-правових актів; у їх узгодженості; деталізації одних актів іншими; в охороні приписів одних нормативних актів іншими.

Виконання і відбування покарань є категорії правові і перебувають у сфері кримінально-виконавчих відносин, тому процес їх управління неможливий без існування відповідних нормативно-правових актів та їх реалізації.

Правові основи виконання і відбування кримінальних покарань, визнання їх кримінально-виконавчими категоріями містяться в Основному Законі нашої держави - Конституції України, в указах та розпорядженнях Президента України (Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, Положення про порядок здійснення помилування та ін.) та постановах Кабінету Міністрів України (Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань, Положення про спостережні комісії, Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах та ін.).

Головна ланка, яка забезпечує процедуру виконання і відбування покарань-це нормативно-правові акти, прийняті ДКВС України, Міністерством внутрішніх справ та іншими органами державного управління. От чому саме цю групу нормативно-правових актів необхідно віднести до механізму реалізації кримінально-виконавчих відносин у сфері виконання та відбування покарань.

Сучасне формування правової системи України супроводжується проведенням потужних державних правових реформ у різних сферах суспільного життя, головним завданням яких є інтеграція національної правової системи до Європейського союзу.

Не стоїть осторонь реформування кримінально-виконавча система України. Проведення реформи у цій сфері значною мірою залежить від оновлення чинного законодавства, своєчасного прийняття нових правових актів, а також внесення змін і доповнень до вже існуючих. Зазначені процедури здійснюються, передусім, шляхом лобіювання інтересів ДКВС України перед компетентними державними органами, які наділені правом правотворчої діяльності.

Згідно зі ст. 8 Конституції України, всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Крім того, Основний закон держави закріплює коло суб'єктів, які мають право правотворчої діяльності, але в рамках виключно своєї компетенції.

Верховна Рада України як орган законодавчої влади, відповідно до ст.ст. 75, 85, має право приймати закони, відповідно до ст. 90, - постанови та інші акти, Президент України як гарант Конституції - правові акти (ст. 106). Кабінет Міністрів як орган виконавчої влади (ст. 117), Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної республіки Крим (ст. 135), голови місцевої адміністрації (ст. 118) наділені повноваженнями приймати під законні нормативно-правові акти.

Зміст, структура та класифікація нормативно-правових актів, які регулюють діяльність кримінально-виконавчої системи, мають важливе значення для процедури їх застосування. Особливе місце серед них займають ті, що приймаються Державним департаментом України з питань виконання покарань (далі - Департамент). Метою цих нормативно-правових актів є забезпечення функціонування кримінально-виконавчої політики у відповідній галузі шляхом врегулювання певної сфери однорідних кримінально-виконавчих відносин. Нормативно-правові акти Департаменту повинні відповідати Конституції і законам України, а також бути узгодженими з раніше прийнятими нормативно-правовими актами. Вони видаються на виконання рішень органів законодавчої та виконавчої влади за їх дорученням або випливають з компетенції, визначеної Положенням про Департамент. Відповідно до п. 7 Положення Департамент у межах своїх повноважень видає накази, організує і контролює їх виконання.

Особливістю нормативно-правових актів Департаменту є обов'язковість їх реєстрації в установленому порядку, якщо вони містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, зачіпають права, свободи і законні інтереси засуджених, гарантовані Конституцією та законами України, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації.

Крім того, зазначені нормативні акти підлягають постійному перегляду з метою приведення їх у відповідність до Конституції України, Конвенції про захист прав людини, практики Європейського суду з прав людини та актів чинного законодавства, а також з метою скасування застарілих і таких, що не відповідають новим умовам економічного і соціального розвитку України.

У цьому контексті важливо зазначити, що нормотворча діяльність Департаменту здійснюється з метою виконання положень чинного законодавства у межах, які не суперечать вимогам законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Прикладом ініціативної нормотворчої діяльності Департаменту є прийняття 23 червня 2005 р. Верховною Радою України Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", що є важливим напрямком на шляху реформування кримінально-виконавчої системи. Позитивним кроком для з'ясування змісту та системи цього закону стали наукові праці В. А. Бадири, І. Г. Богатирьова, О. В. Беци, Є. М. Бодюла, О. М. Джужи, О. Г. Колба, А. X. Степанюка, В. М. Трубникова, Т. А. Шулежко, І. С. Яковець та ін. Наведені автори розглядають цей закон як напрямок удосконалення законодавчої бази у сфері діяльності органів і установ виконання покарань. На їх думку, закон надасть можливість соціально переорієнтувати кримінально-виконавчу службу на якісно нову з урахуванням міжнародних нормативно-правових актів та міжнародного досвіду, принципів, закріплених у ст. 5 КВК України.

Не викликає ні в кого сумніву, що будь-яка система, в тому числі й система кримінально-виконавчого законодавства, потребує узгодження та доопрацювання.

У першу чергу це стосується розбіжностей між метою покарання, визначеною в ч. 2 ст. 50 КК України, і завданнями ДКВС (ст. 1 Закону).

По-друге, необхідно визначити чітко цільову орієнтацію суб'єктів, які входять до структури ДКВС України.

По-третє, цільова орієнтація суб'єктів має бути спрямована на виконання завдань, визначених у кримінально-виконавчому кодексу України.

По-четверте, закон не повинен залежати від соціальної, політичної й економічної кон'юнктури. Він повинен базуватися на загальнолюдських цінностях, вироблених міжнародним співтовариством положеннях боротьби зі злочинністю, досягненнях науки та практики у цій сфері.

Проблемним питанням в діяльності органів і установ виконання покарань є поширення на їх персонал дії достатньо широкого кола нормативно-правових актів. Проведений вченими аналіз нормотворчості ДКВС України показав недосконалість багатьох нормативно-правових актів, їх невідповідність Конституції і законам України.

Такі відомчі акти, на думку В.А. Бадири, є лакмусовим папірцем реальної якості нормотворчої інтерпретаційної і правозастосувальної діяльності ДКВС України, рівня професіоналізму і, як зворотний зв'язок, якщо хочете, оцінки як співробітниками, так і засудженими рівня роботи центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Причиною такого положення, на нашу думку, є відсутність колективних обговорень законодавчих актів, неврахування громадської думки, відсутність кваліфікованої оцінки проекту фахівцями у галузі кримінально-виконавчого права.

Невідповідність актів Департаменту чинному законодавству негативно впливає на існуючу практику виконання кримінальних покарань. Проведений нами аналіз існуючих на практиці проблем показує, що найбільш актуальними з них є наступні:

- виконання і відбування покарань особами, до яких суд застосував звільнення від відбування покарання з випробуванням;

- запобігання вчиненню нових злочинів засудженими в органах та установах виконання покарань;

- правова та соціальна незахищеність персоналу органів та установ виконання покарань;

- не врегульовані законодавством гарантії подання скарг засудженими у місцях позбавлення волі;

- відсутність визначеності у законодавстві статусу органів та установ як суб'єктів виконання покарань;

- відсутність механізму виконання покарань у виді громадських робіт тощо.

Зазначені проблеми вказують не тільки на недосконалість нормативно-правового забезпечення кримінально-виконавчих відносин, а й дозволяють стверджувати про поверхневе їх регулювання. Так, на фоні правової неврегульованості та невизначеності, наприклад, статусу кримінально-виконавчої інспекції, її компетенції виникають проблеми порядку виконання процедури направлення засуджених із слідчих ізоляторів до кримінально-виконавчих установ, із підрозділів КВІ до кримінально-виконавчих установ відкритого типу (виправних центрів) тощо.

На нашу думку, таке положення призводить до порушення не тільки принципів кримінально-виконавчого законодавства, а й нормативно-правового регулювання виконання та відбування покарань, яке розвивається ситуативно і безсистемно, оскільки базові категорії та механізми їх реалізації законодавчо не визначені.

Мова йде, зокрема, про такі категорії правовідносин виконання; відбування; зміст виконання і відбування; порядок та механізм відбування; правовий статус суб'єктів виконання і відбування; надання державних гарантій персоналу виконання покарань тощо.

Законодавче закріплення базових категорій, критеріїв оцінки та кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають у процесі виконання та відбування покарань, забезпечить стабільність і не допустить порушення принципів кримінально-виконавчого законодавства, сприятиме підвищенню ефективності їх реалізації.

Зважаючи на вищевикладене, є всі підстави стверджувати про необхідність проведення певної ревізії нормативно-правових актів, які регулюють порядок та умови виконання та відбування покарань, та їх удосконалення у контексті формування сучасної правової системи України.