Кримінально-виконавче право України - Богатирьов І.Г. - Четверте навчальне заняття. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАСУДЖЕНИХ ДО КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

Поняття правового статусу засуджених

Правовий статус засудженого є досить складним соціально-правовим явищем є сукупністю передбачених різними галузями законодавства України прав і обов'язків засудженого під час виконання і відбування кримінального покарання.

Необхідно відзначити, що актуальність вивчення даної теми обумовлена, по-перше, тим, що норми Кримінально-виконавчого кодексу України, багато в чому по-новому регулюють різні аспекти правового статусу засуджених, а по-друге, необхідністю проведення порівняльно-правового аналізу правового статусу засудженого відповідно до міжнародно-правових стандартів поводження з ув'язненими.

Вивчення правового статусу засуджених передбачає розгляд проблем, розв'язання яких забезпечить дотримання в Україні принципу верховенства права, закріпленого в Конституції України. Прийняття у 1996 р. в Україні Основного закону зміцнило правову основу державного і суспільного життя та оновило чинне законодавство, що дозволило повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на більш високому рівні гарантувати конституційних прав громадян.

Забезпечені процеси, а також реформування кримінально-виконавчої системи України призведуть до докорінних змін у діяльності органів та установ виконання покарань, забезпечать дотримання правового статусу засуджених, правової регламентації діяльності персоналу органів та установ і контролюючих органів. Зазначимо, що чинне кримінально-виконавче законодавство не забезпечує достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені ґрунтовно і повно в юридичній літературі.

Проблемами правого статусу засуджених займалися такі провідні українські вчені в галузі кримінально-виконавчого права, як І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, В. П. Севастянов, А. X. Степанюк, В. М. Трубников, Ю. В. Чоботарьова та ін., які в своїх дослідженнях звертали увагу, що суперечливими положеннями є зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина з одного боку, і правового регулювання застосування покарання до особи, громадянина - 8 іншого, тобто реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії права.

Так, низка прав засуджених, що відносяться до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно в якості право-обмеження, що є виявленням кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей і та ін.), хоча, зрозуміло, карати через надання суб'єктивних прав не можна.

Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу засуджених є однією з причин того, що в чинному законодавстві та відомчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених формулюються нечітко; права засуджених визначаються так, що їх реалізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.

Для окремих правообмежень, встановлених відомчими нормативними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, що протягам останніх років з цього приводу зроблено немало. Органи та установи виконання покарань є складними структурними утвореннями, які виконують різноманітні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядковані головній меті - виправленню та ресоціалізації засуджених.

Ось чому працівники цих органів та установ є виконавцями найгострішої форми державного примусу, учасниками вирішення найважливішого політичного завдання — виправлення та ресоціалізації осіб, які стали на шлях злочину, зміцнення дисципліни і законності. Вони зобов'язані добре знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом установ виконання покарань і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціарної установи.

Особи, які потрапляють у сферу кримінально-виконавчих правовідносин, мають певний правовий статус. Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого тощо. Серед них на особливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-правове призначення якого зводиться ось до чого.

Особи, які відбувають покарання, як громадяни України володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і свобод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених водночас визначає встановлення меж і форм діяльності персоналу установ і органів виконання покарань, іншими словами, встановлює гарантію забезпечення законності в його діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов'язків та реалізація прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу - виправлення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засуджених є важливим інструментом їхнього правового і морального виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які відбувають покарання, останнім часом не обмежується вирішенням завдань лише у сфері правоохоронної діяльності. Україна, як правонаступник СРСР, є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насамперед ООН, з питань дотримання прав засуджених. До таких документів відносяться: Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24 січня 1997 р.); Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями (1955 р.); Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку (1979 р.); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989 р.); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965 р.) та ін.

Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуванням міжнародних актів, е своєрідним показником бажання і можливості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет. Правовий статус осіб, які відбувають покарання, в цілому можна сформулювати як засноване на загальному статусі громадян України і визначене за допомогою правових норм становище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозволить розкрити специфіку правового статусу засуджених.

Загальноприйнятими є виділення трьох видів правових статусів особи (людини): загальний правовий статус громадян, спеціальний правовий статус будь-якої категорії громадян і індивідуальний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, що в свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і та ін.).

Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян України, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її громадянства, а також загальний правовий статус також зберігається. Збереження громадянства за особами, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи поводження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму в сфері виконання покарань.

Крім цього, значення збереження полягає в тому, що воно, по -перше, сприяє забезпеченню законності під час виконання покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з порушенням його прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Наведене положення, дістає конкретного вираження, у вимозі виключного закріплення у законі обмежень загально цивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) - тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава переслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскільки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади й сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудженими пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних обставин.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засуджений до кримінального покарання користується загально цивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких суттєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загально цивільними правами і мають юридичні обов'язки.

Засуджені є суб'єктами як загальних, громадянських, так і спеціальних, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Внаслідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи зумовлюються призначеним засудженому покаранням, яке є своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається в заподіянні винному певних втрат і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Крім цього, державно-примусовий характер мають як порядок і умови відбування покарання, так і застосування до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обмежень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засуджених до покарання у виді позбавлення волі встановлюються обмеження щодо свободи пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, — обмеження щодо свободи вибору об'єктів праці, заборона виїзду з країни без дозволу кримінально-виконавчої інспекції.

Особливістю державного примусу, що застосовується до засуджених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також здійснення заходів профілактично-виховного впливу. В нормах цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права є положення, що обмежують для засуджених права і свободи громадян України.

В умовах відбування покарання відбувається не лише обмеження стосується не лише загальних прав громадян, але і їх конкретизація та доповнень. Конкретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків громадян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкту прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту.

Прикладом можуть бути права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, які виникають у зв'язку з отриманням загальної та професійної освіти. Доповнення загальних прав і свобод громадян з урахуванням умов відбування покарання здійснюється через регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.

Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус тільки засуджених до покарань, пов'язаних із позбавленням волі, і відповідно як суб'єкт кримінально-виконавчих правовідносин, але реалії сьогодення вимагають здійснювати аналіз правового статусу засуджених у більш широкому контексті. Слід відзначити, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий правовий інститут. За домінуючою роллю норм кримінально-виконавчого права все більше відносин, які породжують права, законні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами конституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Наприклад, це норми, котрі визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких провадиться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення ст. 15 Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" 1992 р.

Вжиття персоналом органів та установ виконання покарань заходів профілактично-виховного впливу (режимні правила, праця, виховна робота, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Однак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених у як єдиний правовий інститут. За своїм змістом правовий статус засуджених являє собою сукупність юридичних засобів, за допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.

Отже, правовий статус осіб, які відбувають покарання, можна визначити як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування того чи іншого виду кримінального покарання.

Крім того, правовий статус засуджених - це: різновид галузевого правового статусу, який визначається нормами кримінально-виконавчого законодавства і, в свою чергу, поділяється на підвиди - правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань, призначених їм за вироком суду, що набрав законної сили.

- сукупність всіх встановлених і нормативно-урегульованих прав засуджених, якими вони володіють і обов'язків, що покладені на них під час відбування кримінального покарання.