Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 4.11. Принцип поваги прав людини і основних свобод

Формування принципу поваги прав людини і основних свобод безпосередньо пов'язано з ООН і діяльністю цієї організації в гуманітарній сфері. До ухвалення Статуту ООН концепція поваги та захисту прав людини і основних свобод мала переважно філософсько-релігійний і політичний характер. Міжнародно-правові норми в цій сфері були одиничними.

Ті колосальні втрати і трагедії, яких зазнало людство в Другій світовій війні, коли найгрубішим чином зневажалися права людини, призвели до того, що в преамбулі Статуту ООН народи Об'єднаних Націй висловили свою рішучість "знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй.,.".

Однією з цілей ООН є міжнародна співпраця в гуманітарній сфері, а також "у заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії..." (п. 3 ст. 1).

Формально принцип поваги прав людини і основних свобод не закріплений у ст. 2 Статуту ООН, але логічно його можна вивести з вищезгаданих положень, а також ст. 55 і 56. У першій з них проголошується, що "з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями.... Організація Об'єднаних Націй сприяє:

с) загальній повазі і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії".

У ст. 56 міститься зобов'язання членів ООН здійснювати спільні і самостійні дії в тісній співпраці з Організацією Об'єднаних Націй для досягнення мети, вказаної в ст. 55.

У розвиток положень Статуту ООН із захисту прав людини і основних свобод міжнародне співтовариство розробило і прийняло Хартію (Білль) про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини 1948 р.. Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 р. Проте гостре протистояння періоду холодної війни значною мірою перешкоджало ефективній співпраці держав різної соціально-економічної орієнтації у сфері захисту прав людини і основних свобод. Потепління міжнародного клімату на початку 70-х років привело до того, що в ст. VII Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. був зафіксований як самостійний принцип поваги прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. У ній, зокрема, проголошується таке: "Держави-учасниці... заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які витікають з гідності, властивої людській особі, і є істотними для її вільного і повного розвитку"1. До цього можна додати, що вони е також істотними для мирного! гармонійного розвитку міжнародних відносин.

І це справді так, оскільки в XX ст. не було жодного великого або малого збройного конфлікту між двома демократичними державами, що поважають права людини й основні свободи. В сучасному світі вважається поганим тоном не виконувати норми міжнародного права взагалі і насамперед у сфері захисту прав людини. Разом з ООН, регіональні організації (Рада Європи, Організація американських держав, Африканський Союз та ін.) у засновницьких і поточних документах закріплюють принцип поваги прав людини і основних свобод, докладають чимало зусиль для його ефективної реалізації. Чітко розуміючи, що держави, які не поважають права людини і основні свободи, становлять небезпеку не тільки для стабільного розвитку міжнародних відносин і плідної співпраці між державами, а й для міжнародного миру і безпеки.

Відмінною рисою сучасного етапу розвитку принципу поваги прав людини і основних свобод є заохочення індивідів та їх об'єднань до активної участі в розвитку концепції прав людини і основних свобод, а також у їх захисті з використанням засобів національного і міжнародного права. У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць ОБСЄ від 15 січня 1989 р. зафіксовано, що держави - учасниці ОБСЄ "поважатимуть право своїх громадян, самостійно або спільно з іншими, здійснювати активний внесок у розвиток і захист прав людини та основних свобод". І це вельми симптоматична тенденція, коли індивід є не тільки об'єктом міжнародних угод у сфері прав людини, а й активним актором на міжнародній арені із захисту своїх прав і основних свобод.