Історія воєн свідчить про надзвичайну жорстокість людей стосовно одне одного. Разом з тим кровопролиття під час збройних конфліктів викликало у благородних людей прагнення полегшити долю їх жертв. Із цього приводу висувалося чимало пропозицій. Проте вперше в міжнародно-правову форму ці пропозиції були втілені лише в середині XIX ст. У1859 р. у битві при Сольферіно французька армія завдала поразки австро-угорським військам. На нічному полі залишилося більше 6 тис. убитих і 36 тис. поранених. Багато поранених могли б зберегти життя, якби їм була надана кваліфікована допомога. Проте внаслідок відсутності санітарних служб їх просто кинули в полі. Швейцарський громадський діяч Анрі Дюнан, будучи свідком цього варварства, написав книгу "Спогади про Сольферіно", в якій висунув пропозицію створити громадський орган з надання допомоги пораненим і хворим воїнам. У 1863 р. був заснований Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ). За ініціативою Комітету в 1864 р. була прийнята Женевська конвенція про поліпшення долі поранених у війні на суходолі - перший міжнародно-правовий акт з захисту жертв війни.
Надалі Міжнародний Комітет Червоного Хреста брав активну участь у розробленні угод про захист жертв збройних конфліктів - Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр., Женевських конвенцій 1949 р. і двох додаткових протоколів до них та ін.
У міжнародно-правовій доктрині цей розділ права збройних конфліктів часто іменується "правом Женеви", оскільки центральне місце в ньому посідають Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р.
Захист поранених і хворих у сухопутній війні. Правовий статус поранених і хворих під час війни на суходолі визначається І Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. і додатковим протоколом 11977 р.
Згідно зі ст. 13 І Женевської конвенції 1949 р. її положення поширюються на поранених і хворих особового складу збройних сил воюючої сторони; особового складу добровольчих загонів, що входять до цих збройних сил; особового складу організованих рухів опору воюючої сторони (партизанських формувань) за дотримання цими рухами норм права збройних конфліктів (наявності в них особи, відповідальної за своїх підлеглих; чітко помітного знака в особового складу; відкритого носіння зброї і виконання законів та звичаїв війни); членів екіпажів суден торгового флоту і цивільної авіації та ін. Додатковий протокол І зарахував до категорії поранених і хворих усіх учасників збройних конфліктів, як військових, так і цивільних, які потребують медичної допомоги (п. "а"ст. 8).
Названим особам у разі їх поранення або хвороби має надаватися захист і заступництво за будь-яких обставин. Воююча сторона, під владою якої вони опиняться, повинна забезпечити їм гуманне поводження і догляд без будь-якої дискримінації за такими ознаками, як стать, раса, національність, релігія, політичні переконання або інші аналогічні критерії. Суворо забороняється будь-яке посягання на їх життя і особистість, і, зокрема, забороняється добивати або винищувати їх, піддавати тортурам, проводити над ними біологічні досліди, навмисно залишати без медичної допомоги або догляду, навмисно створювати умови для їх зараження. До жінок слід ставитися з усією особливою повагою стосовно їх статі.
Повсякчас, і особливо після бою, воюючі сторони повинні негайно вжити всіх заходів, щоб розшукати та підібрати поранених і хворих, захистити їх від пограбування і поганого ставлення, забезпечити необхідний догляд. Кожного разу, коли сприятимуть обставини, слід укладати угоди про перемир'я або про припинення вогню, щоб дозволити підібрати поранених, які залишилися на полі бою, транспортувати їх, а також здійснити обмін ними.
Воюючі сторони повинні зареєструвати, як тільки це буде можливо, поранених, хворих і померлих ворожої сторони, що потрапили до їх рук, та негайно надати відомості про них Довідковому бюро щодо військовополонених, створюваному в період збройного конфлікту в кожній воюючій державі. Загиблі повинні бути гідно поховані, а інформація про поховання передана через Довідкове бюро в МКЧХ.
Санітарним і медичним формуванням воюючі сторони зобов'язані забезпечити заступництво та охорону. Захисту підлягають санітарні транспортні засоби. Санітарні та медичні формування, транспорт і їх персонал повинні мати знаки у вигляді червоного хреста на білому тлі. Проте для країн, що вживають замість червоного хреста червоний півмісяць або червоні лев і сонце на білому полі ці емблеми так само допускаються. Медичному персоналу в разі потрапляння до рук ворога повинна забезпечуватися можливість виконання своїх функцій із догляду за пораненими і хворими. Воюючі сторони можуть створювати на своїй території або на окупованих територіях санітарні зони з метою охорони від дій війни поранених і хворих, а також персонал, на який покладені організація та управління цими зонами.
Захист поранених, хворих і тих, хто зазнав корабельної авари, під час війни на морі. Правовий режим указаних осіб визначається положеннями II Женевської конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі 1949 р. і додатковим протоколом І 1977 р. Загалом правовий статус цих осіб має чимало схожого з аналогічними жертвами суходільної війни, але є і деякі особливості. Так, у випадку воєнних дій між сухопутними і морськими силами воюючих сторін положення II Женевської конвенції поширюються лише на сили, що перебувають на суднах.
Будь-яке військове судно воюючої сторони може вимагати передачі поранених, хворих і тих, хто зазнав корабельної аварії, якщо вони перебувають на військово-госпітальних суднах і на госпітальних суднах добродійних організацій або приватних осіб, а також на торгових суднах, яхтах і малих плавзасобах, незалежно від їх національності, за умови що стан здоров'я поранених і хворих дає можливість провести їх передачу і військове судно зможе забезпечити належні умови для необхідного медичного догляду.
Військові госпітальні судна, тобто судна, побудовані або обладнані зі спеціальною і єдиною метою надавати допомогу пораненим, хворим та тим, хто зазнав корабельної аварії, лікувати і перевозити їх, за жодних умов не можуть бути піддані нападу або захопленню, але повинні завжди користуватися повагою і захистом за умови, що їх назви та характеристики були повідомлені воюючій стороні за 10 днів до їх використання. Будь-якому госпітальному судну, що, перебуваючи в порту, потрапить у владу ворога, повинно бути дозволено покинути цей порт. Торгові судна, перетворені на госпітальні, не можуть використовуватися з іншою метою протягом усієї війни.
Воюючі сторони мають право контролю та огляду госпітальних суден. Вони можуть одностороннім актом або за спеціальною угодою влаштовувати на своїх госпітальних суднах нейтральних спостерігачів, які свідчитимуть про суворе дотримання законів і звичаїв війни.
Медичний, госпітальний і духовний персонал госпітальних суден та їх екіпажі користуються повагою і заступництвом, вони не можуть бути захоплені під час своєї служби на госпітальних суднах незалежно від того, чи є на борту поранені або хворі.
Під контролем військової влади емблема червоного хреста на білому тлі має бути зображена на прапорах, нарукавних пов'язках і на всіх предметах, що належать до санітарної служби, з поправкою щодо країн, які використовують іншу символіку, ніж червоний хрест.
Госпітальні судна повинні мати всі зовнішні поверхні білого кольору з зображенням одного або декількох темно-червоних хрестів, по можливості максимальних розмірів, на кожному боці корпусу і на горизонтальних поверхнях з тим, щоб забезпечити якнайкращу видимість у морі та з повітря. Положення щодо червоного хреста застосовуються так само до всіх інших емблем (червоного півмісяця, червоного лева і сонця).
Визнаючи труднощі, яких можуть зазнавати деякі держави та національні товариства під час використання наявних перелічених вище відмітних емблем, 8 грудня 2005 р. в Женеві був підписаний додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується прийняття додаткової відмітної емблеми (протокол ПІ), який Україна ратифікувала у 2009 р. Ця додаткова відмітна емблема складається з червоної рамки у формі квадрата, що стоїть на одній зі своїх вершин на білому тлі. Умови використання та поваги до емблеми протоколу III є ідентичними умовам, що застосовуються до відмітних емблем, які визначаються Женевськими конвенціями1.
Військовополонені. Режим військового полону регламентується III Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 р. і додатковим протоколом 11977 р.
Згідно з положеннями цих документів військовополоненими є комбатанти воюючих сторін, що потрапили під владу ворога. Як наголошувалося вище, обсяг міжнародно-правового поняття "комбатанти" постійно розширюється і нині охоплює не тільки особовий склад збройних сил воюючих сторін, а й бійців партизанських формувань, а також учасників національно-визвольних воєн, якщо вони відповідають певним вимогам, встановленим правом збройних конфліктів.
Військовополонені перебувають під владою ворожої держави, а не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. І саме ця держава несе відповідальність за поводження з військовополоненими, яке завжди повинно бути гуманним. Будь-який незаконний акт або бездіяльність з боку держави, яка утримує в полоні, що призводять до смерті військовополоненого, котрий перебуває під владою, або ставлять його здоров'я під серйозну загрозу, забороняються і розглядатимуться як серйозні порушення права збройних конфліктів. За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особи і честі.
До жінок слід ставитися з усією повагою щодо їх статі, поводитися з ними в усіх випадках повинні не гірше, ніж з чоловіками.
Військовополонені повністю зберігають цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоплення в полон.
Кожний військовополонений під час допиту зобов'язаний повідомити тільки прізвище, ім'я і звання, дату народження і особистий номер або, якщо такого немає, іншу рівноцінну інформацію. Кожна воююча сторона зобов'язана забезпечувати службовим посвідченням будь-яку особу, на яку поширюється її юрисдикція і яка може опинитися у військовому полоні.
Жодні фізичні чи моральні тортури або інші заходи примусу не можуть застосовуватися до військовополонених для отримання від них будь-яких відомостей. Допит військовополонених повинен проводитися мовою, зрозумілою для них.
У якомога коротший строк після взяття в полон військовополонені евакуюються в табори, розташовані достатньо далеко від зони воєнних дій, для того щоб вони перебували в безпеці. Держава, яка утримує в полоні, може піддати військовополонених інтернуванню, їх можуть зобов'язати не виходити за встановлену межу табору, в якому вони інтерновані, або, якщо табір обнесений огорожею, не виходити за цю огорожу. Інтерновані військовополонені можуть бути розміщені тільки у приміщеннях, що знаходяться на суходолі та забезпечують повну гарантію щодо гігієни і збереження здоров'я.
Умови розміщення військовополонених у таборах повинні бути не менш сприятливими, ніж умови, якими користуються війська держави, що утримує в полоні, розташовані в тій самій місцевості. Ці умови мають встановлюватися з урахуванням звичок і звичаїв військовополонених та у жодному випадку не повинні бути шкідливими для їх здоров'я.
Одяг, білизна і взуття повинні видаватися військовополоненим у достатній кількості державою, яка утримує в полоні, причому з урахуванням кліматичних умов місцевості перебування військовополонених.
За умови дотримання дисциплінарного порядку, військовополоненим повинна бути надана повна свобода для здійснення релігійних обрядів. З повагою до особистих схильностей держава, яка утримує в полоні, зобов'язана заохочувати інтелектуальну, просвітницьку та спортивну активність військовополонених.
Держава, яка утримує в полоні, може використовувати працездатних військовополонених як робочу силу з урахуванням їх віку, статі, звання і фізичних особливостей. Від військовополонених унтер-офіцерів можна вимагати тільки здійснення нагляду за роботами. Військовополонені повинні одержувати від влади, що їх утримує, справедливу платню за роботу.
Військовополоненим має бути дозволено як відправляти, так і одержувати листи і поштові листівки, а також індивідуальні або колективні посилки з продуктами харчування, одягом, медикаментами і т. ін.
Під час перебування в полоні військовополонені підкоряються законам, статутам і наказам, що діють у збройних силах держави, під владою якої вони перебувають. Військовополонений може бути покараний за одну і ту саму провину тільки один раз. Колективні покарання за індивідуальну провину заборонені. За спробу втечі на військовополоненого може накладатися тільки дисциплінарне стягнення. Особи, які знову потрапили в полон після вдалої втечі, не повинні піддаватися жодному покаранню.
Згідно з нормами права збройних конфліктів з-поміж нейтральних держав може бути призначена держава-покровителька для спостереження за дотриманням прав військовополонених. Крім того, ці норми не є перешкодою для гуманітарних дій, які МКЧХ або будь-яка інша неупереджена гуманітарна організація можуть здійснити для захисту військовополонених і надання їм допомоги, з відома зацікавлених сторін, що перебувають у конфлікті.
Із самого початку збройного конфлікту і в усіх випадках окупації кожна воююча сторона зобов'язана заснувати офіційне Довідкове бюро у справах військовополонених, що перебувають під її владою; це саме повинні зробити нейтральні та невоюючі держави, якщо вони приймуть на свою територію військовополонених.
Після припинення воєнних дій полонені негайно звільняються і репатріюються. До цього підлягають репатріації поранені та хворі військовополонені, жоден з них після одужання не може використовуватися на дійсній військовій службі.
Санітарні зони і місцевості. Відповідно до норм права збройних конфліктів заохочується створення санітарних зон і місцевостей на основі угоди між воюючими сторонами. І Женевська конвенція 1949 р. містить Проект угоди про санітарні зони і місцевості (додаток І). Держави-покровительки і МКЧХ можуть надавати добрі послуги для полегшення створення та визнання санітарних зон і місцевостей. У названих зонах і місцевостях не повинно бути військових об'єктів, і вони не можуть піддаватися нападу. Головна їх мета - захистити від дій війни поранених, хворих і осіб, що перебувають у таких зонах і місцевостях.
Під час збройних конфліктів з метою захисту життя людей або збереження культурних цінностей окремі міста, деякі ділянки території поблизу лінії фронту можуть оголошуватися "місцевістю, що не захищається". У такому разі оголошені території можуть піддаватися воєнній окупації, але без бою.
Воюючі сторони також можуть укладати угоди про створення демілітаризованих зон.
Право збройних конфліктів є досить розвинутою галуззю сучасного міжнародного права, що містить значний арсенал звичаєвих і договірних норм, спрямованих на гуманізацію відносин між воюючими сторонами. Завдання полягає у пошуку засобів і методів їх ефективного здійснення, оскільки, як раніше, так і тепер, проблема добросовісного виконання законів і звичаїв війни є вельми актуальною. Проте варто погодитися з професором І.І. Лукашуком, який пише: "Важко сперечатися з тим, що поки міжнародне гуманітарне право недостатньо ефективно. Слід, разом з тим, враховувати, наскільки складні відносини воно покликане регулювати. Тому навіть невеликий прогрес означає обмеження значних нещасть. Поступово складається становище, за якого кожний учасник битви починає відчувати, що за скоєні злочини він реально може понести покарання. Що ж до держав, то їм стало ще складніше ухилятись від негативних наслідків порушення міжнародного гуманітарного права".