Рішення суду є актом правосуддя, який захищає права сторін та охороняє правопорядок у державі. Юридичною підставою рішення є норма матеріального права, яка регулює спірне правовідношення, а фактичною - юридичні факти (дії, події), встановлені судом у судовому засіданні. Таким чином, рішенням суду остаточно вирішується спір по суті, тобто усувається невизначеність правовід-ношення, і, після набрання ним законної сили, унеможливлюється повторне звернення до суду тієї ж особи (чи її правонаступника) з вимогою про той же предмет і з тих же підстав. Зазначене випливає з ч. 2 ст. 223 ЦПК України за назвою "Набрання рішенням суду законної сили". У протилежному випадку повторний розгляд тотожної справи зумовить перегляд винесеного раніше і ніким не скасованого рішення. Результатом повторного розгляду можуть стати два протилежні рішення по одній і тій же справі.
Рішення суду має юридичне значення, якщо воно набуває законної сили. У цивільному процесуальному законодавстві України тривалий час не було визначення поняття "законна сила судового рішення". У теорії цивільного процесуального права висловлювалися різні думки з цього приводу. Наприклад, вказувалося, що законна сила судового рішення означає "правову дію рішення" (М. Авдюков, Д. Полумордвінов, П. Радченко), його незмінність (М. Гурвіч), обов'язковість (Н. Зейдер, А. Клейнман, К. Комісаров), безпосередній вияв дії норми права (А. Мельников), стабільність і забезпечену законом обов'язковість дії (Н. Маслєннікова). особливу правову дію матеріально-правового і цивільного процесуального закону в конкретному акті правосуддя, що втілює силу і авторитет судової влади, наділяє цей акт такими властивостями, як обов'язковість, виключність, неспростовність, преюдиціальність, виконуваність (М. Громов, С. Кечеруков). Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства, охорону політичної та економічної основи держави, захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб у дусі неухильного виконання Конституції та законів держави, поважання правил співжиття, честі й гідності людини (М. Штефан). Сьогодні відповідно до ч. 2 ст. 213 ЦПК України законним вважається рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Рішення, постановлене судом України, набирає законної сили відповідно до норм ЦПК України. Набравши законної сили, воно набуває властивості загальнообов'язковості, яка забезпечує реалізацію його положень. Воно стає обов'язковим для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,- і за її межами (ст. 124 Конституції України, ч. 1 ст. 14 ЦПК України).
Правовими наслідками рішення, що набрало законної сили по тотожній справі, є відмова судці у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або закриття провадження у справі, якщо таке рішення виявиться під час розгляду спору (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Якщо ж суддя прийняв заяву за наявності рішення, що набрало законної сили по цьому ж спору, і суд розглянув її по суті, то суд апеляційної чи касаційної інстанції зобов'язаний скасувати рішення і закрити провадження у справі (ч. І ст. 310, ч. 1 ст. 340 ЦПК України).
Рішення суду по тотожній справі може бути постановлено не тільки судом України, але й судом іноземної держави. За загальним правилом, дія судового рішення обмежується територією тієї держави, судом якої воно постановлено. Тому само по собі іноземне судове рішення не має правової сили на території іншої держави.
Воно отримує її тільки у випадку, якщо процесуальне законодавство певної держави допускає визнання, а у разі потреби й виконання іноземних судових рішень.
Для того, щоб рішення іноземного суду мало правові наслідки на території України, воно повинно бути визнано судом України відповідно до закону чи міжнародного договору. Визнане в Україні рішення іноземного суду, унеможливлює прийняття суддею заяви у цивільній справі від іноземця або зобов'язує суд закрити провадження в справі, якщо таке рішення виявиться під час розгляду спору в суді. У правовій літературі висловлено різні думки щодо змісту поняття "визнання" рішень іноземних судів. Як правило, питання про визнання рішення іноземного суду аналізується окремо від питання його виконання. Визнанням іноземного судового рішення вважають юридичний акт, у результаті якого законна сила цього рішення поширюється на територію держави, в якій воно визнається. Юридичний акт про визнання розглядають як особливу форму дії правової норми, на підставі якої постановлено рішення, що не має виразу, в якійсь процесуальній формі (Д. Авєрін). Думку, висловлену Д. Авєріним, поділяє П. Євсєєв, який вважає, що визнання рішення іноземного суду означає визнання за ним тих якостей, які має рішення місцевого суду. Визнання відбувається без будь-якого провадження. Інші вчені вважають наведені міркування справедливими, але тільки щодо судових рішень, які не потребують примусового виконання, тобто якщо немає необхідності застосовувати до боржника певні заходи стягнення. Проте, на їх думку, ці визначення не передбачають визнання судових рішень про присудження. Зміст поняття "визнання" іноземного судового рішення повинно охоплювати і рішення про визнання, і рішення про присудження, оскільки визнання іноземного рішення є необхідною передумовою його виконання (Є. Гусєв).
На думку Л. Лунца, Н. Маришевої, М. Богуславського, визнати іноземне судове рішення - означає допустити підтвердження цивільних прав і обов'язків у тому ж розумінні, як це було б зроблено рішенням власного суду. Це визначення певною мірою є одностороннім, оскільки підтвердження у судовому рішенні спірного права становить тільки передумову імперативного елемента судового рішення, спрямованого в адресу сторін наказу суду вчиняти певні дії чи дотримуватися певної поведінки. Визнання рішення іноземного суду означає визнання його загальнообов'язковості, яка охоплює: І) виключність, 2) неспростовність, 3) можливість примусового виконання за позовами про присудження, 4) преюдиціальність (А. Клейнман).
У 2001 р. в Україні вперше з'явилось законодавче визначення понять "визнання" та "виконання" рішень іноземних судів. їх тлумачення було відображено в Законі України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" від 29 листопада 2001 р. (Закон втратив чинність на підставі Закону від 6 вересня 2005 р. ). Відповідно до Закону від 2001 р. "визнанням" рішення іноземного суду вважалося поширення законної сили зазначеного рішення на територію України в порядку, встановленому цим Законом, а під "виконанням" рішення іноземного суду - застосування засобів примусового його виконання в Україні в порядку, передбаченому законодавством (ст. 1).
Сьогодні визначення термінології "визнання рішення іноземного суду" міститься у Законі України "Про міжнародне приватне право" від 2005 р. Вона означає поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом (п. 10 ст. 1). Визначення поняття "виконання рішення іноземного суду" у згадуваному Законі немає, проте його можна сформулювати враховуючи положення Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.3 (в редакції Закону від 4 листопада 2010 р.). Ним можна вважати сукупність дій відповідних органів і посадових осіб, які полягають у застосуванні заходів примусового характеру, на підставах, у спосіб та в межах повноважень визначених законодавством, наприклад, звернення стягнення на майно боржника, тощо.
Отже, визнання іноземних судових рішень означає закріплення за ними загальнообов'язкової юридичної сили на території держави, де вони визнаються. Визнані рішення іноземних судів набувають властивості незаперечності, виключності, а рішення про присудження - ще й підлягають виконанню. Як перші, так і другі стають обов'язковими для службових осіб і відповідних органів держави, суд якої визнав їх. Тому визнання та виконання іноземних судових рішень на території України означає поширення на них загальнообов'язковості у межах України.
Коло рішень, які підлягають визнанню та виконанню на території України, визначається Законом України "Про міжнародне приватне право" від 2005 р., а також нормами міжнародних договорів за участю України (переважно це є міжнародні договори про надання правової допомоги). Так, поняттям "рішення іноземних судів" у Законі охоплюється рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин; вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків; рішення іноземних арбітражів; рішення інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ. Усі зазначені рішення повинні набрати законної сили (ст. 81). Крім цього, з 2010 р. ЦПК України до кола рішень, які підлягають визнанню і виконанню на території України відносить рішення міжнародних арбітражів (ч. 1 ст. 290).
Загалом, рішення іноземних судів згідно з нормами ЦПК України поділяють на такі, що підлягають примусовому виконанню, та такі, що не підлягають примусовому виконанню (розділ VIII).
Міжнародні договори зазначають, що визнанню підлягають рішення установ юстиції з цивільних, сімейних та трудових справ майнового і немайнового характеру; мирові угоди, затверджені судом; вироки в частині відшкодування шкоди, заподіяної злочином. У деяких міжнародних договорах поняття "рішення" охоплює також рішення органів юстиції у господарських справах; рішення інших органів, до компетенції яких належить вирішення цивільних і сімейних справ - акти нотаріату, органів реєстрації громадянського стану та органів опіки і піклування. У будь-якому разі рішення повинно бути винесено від імені держави судом чи іншим органом, на який державою покладено обов'язок вирішення цивільних справ. Таке широке визначення поняття "рішення" сприяє більш повному захисту суб'єктивних прав та інтересів особи.
Нормативне визначення кола рішень, які підлягають визнанню та виконанню на території держави має важливе практичне значення. Так, у 90-х роках в Україні склалася двояка судова практика по визнанню деяких актів іноземних судів. Таким актом був, зокрема, судовий наказ про стягнення заборгованості, передбачений ст. ¡25 ЦПК РРСФР. Законодавством України така форма судового акта не була передбачена. Судові накази не охоплювалися й поняттям "рішення", що підлягали визнанню і виконанню на територіях договірних держав, сформульованим у ст. 51 Мінської конвенції 1993 р. Однак, деякі суди України певний час визнавали судові накази, видані судами Російської Федерації як рішення іноземного суду. Ілюструє таку практику справа за клопотанням громадянки Російської Федерації М., яка проживала у цій державі, про примусове виконання на території України судового наказу Камишинського міського суду Волгоградської області про стягнення аліментів з громадянина України Ю. У результаті розгляду цього клопотання судова колегія по цивільних справах Івано-Франківського обласного суду постановила ухвалу про визнання і дозвіл примусового виконання на території України зазначеного судового наказу. При цьому колегія керувалася статтями 426, 427 ЦПК України, ст. 54 Мінської конвенції 1993р., пунктами 4, 5, 8 тоді ще чинного Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів" від 21 червня 1988 р. В результаті такого широкого тлумачення колегією поняття "рішення", передбачене у ст. 51 Мінської конвенції, воно охопило і судові накази. Таким чином, визнання наказу суду Російської Федерації на території України суперечило судовій практиці по невизнанню таких актів, яка склалася, зокрема, у судах Луганської, Сумської, Харківської областей. Тому громадяни Російської Федерації чи інші особи на території цих областей, незважаючи на наявність судового наказу, за законодавством України зобов'язані були звертатися в суди України для вирішення справи по суті на загальних підставах. На це було звернено увагу представниками судів загальної юрисдикції прикордонних областей Росії та України на регіональному семінарі "Проблеми здійснення правосуддя судами прикордонних областей Росії та України і шляхи їх можливого вирішення на регіональному рівні", який відбувся в Бєлгороді ¡7 червня 1999 р.
З метою однакового підходу судів України до тлумачення поняття "рішення", що є у нормах внутрішнього законодавства України та міжнародних договорів, зокрема у ст. 51 Мінської конвенції 1993 р., Пленум Верховного Суду України у п. 9 постанови від 24 грудня ¡999 р. "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України" роз'яснив таке. Використане у ст. 51 Мінської конвенції 1993р. тау нормах двосторонніх договорів поняття "рішення" охоплює, зокрема, й судові накази .
Сьогодні інститут наказного провадження відомий цивільному процесуальному праву України, а судовий наказ вважається особливою формою судового рішення (ч. 1 ст. 95 ЦПК). Судовий наказ є різновидом виконавчого документа і відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" від 1999 р. (в редакції Закону від 4 листопада 2010 р.) (ст. 17).
Аналізуючи міжнародні договори, можна стверджувати, що прогалиною у нормах деяких з них стосовно кола рішень, які підлягають визнанню та виконанню, є відсутність вказівки на визнання та виконання рішень третейських судів. У більшості договорів вказано, що взаємно визнаються й виконуються рішення установ юстиції. Однак рішенням третейських судів, за загальним правилом, надається таке ж значення, як і рішенням судів загальної компетенції. Тому, доречно було б, щоб у всіх міжнародних договорах про надання правової допомоги вказувалось на визнання і виконання у договірних державах поряд з рішеннями установ юстиції у цивільних справах рішень третейських судів. Цю пропозицію доцільно використати оновлюючи міжнародні договори та укладаючи нові. У договорах з Грузією, Литвою та Естонією, де вказано про визнання рішень, які не потребують примусового виконання, постановлених іншими установами, компетентними у цивільних справах, доречно вказати на визнання і тих рішень, які потребують примусового виконання, постановлених цими ж установами. Таке формулювання дозволило би більш повно врегулювати питання щодо кола іноземних судових рішень, які підлягають визнанню та виконанню на територіях договірних держав.
Сьогодні ж ці питання на території України покликані вирішувати норми статей 390 та 399 ЦПК України, відповідно до яких визнання та виконання, або ж тільки визнання рішень іноземних судів залежить і від принципу взаємності. Цей принцип вважається таким, що існує, оскільки не доведено інше.
Не у всіх правових системах наявність іноземного судового рішення між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав є перешкодою для повторного розгляду справи у вітчизняному суді. Так, відповідно до доктрини "загального" права Англії іноземне судове рішення, яке зобов'язує до сплати грошової суми, має силу тільки грошового зобов'язання англійського права і є підставою для відповідного позову. Тобто, іноземне судове рішення не є перешкодою повторного розгляду цієї ж справи в англійському суді за позовом заінтересованої сторони. Хоча, поряд з цим, відповідно до Закону 1933 р. про взаємне виконання іноземних судових рішень у Великобританії діє особливий порядок реєстрації судових рішень, що винесені у державах, де забезпечується взаємність виконання рішень.
У міжнародних договорах терміни "рішення" та "судове рішення" можуть тлумачитися однаково для установ договірних держав, як це є, наприклад, у ст. 41 Договору з В'єтнамом 2000 р., статті 2, 45 Договору з Македонією 2000 р., або по-різному для кожної договірної сторони, як це є, зокрема, у ст. 17 Договору з Китаєм 1992 р. Таким чином, вирішуючи питання про те, чи акт іноземної установи підлягає визнанню та виконанню як судове рішення, необхідно звернутися до тексту міжнародного договору.
Отже, коло рішень, визнання яких на території України має правове значення для іноземців чи інших заінтересованих осіб, визначається у нормативно-правових актах України, а також у міжнародних договорах за її участю.
13. Взаємозв'язок та взаємодія національних і міжнародних органів правосуддя, що здійснюють провадження у цивільних справах
14. Рішення Європейського суду з прав людини та порядок їх виконання на території України