Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 2.5.2. Міжнародно-правова діяльність Галицько-Волинського князівства

Питання тяглості міжнародно-правової діяльності, як і міжнародно-правових стандартів за напрямом Київська Русь - Галицько-Волинське князівство, нині є загальновизнаним. Дискусії про те, якою мірою ця тяглість проявилась у напрямі Київська Русь - північно-східні князівства (майбутнє Велике Московське князівство) та Київська Русь - північно-західні князівства (майбутня Білорусь), на це жодним чином не впливають.

Утворення Галицького і Волинського князівств, як і їхнє об'єднання (XIII ст.), відбувались за часів панування в міжнародно-правовому просторі міжнародно-правової культури Київської Русі. Тому, зрозуміло, що основні звичаї міжнародно-правового спілкування, принципи, норми й інститути, які сповідувало Галицько-Волинське князівство, були ті самі, що їх дотримувалась його попередниця - Київська Русь. Разом з тим, фактор часу, як і суто міжнародно-правові фактори, передусім суверенність і незалежність князівства, як і його особливе геополітичне становище, не могли не проявитись на своєрідній еволюції і характері його міжнародно-правової діяльності.

Перебуваючи на межі знаходження східнослов'янських народів і держав, центральної, південної і західної Європи, Галицько-Волинське князівство в силу обставин мало здійснювати жваві зносини, нерідко посередницького характеру. Саме тому воно не могло обмежитися темпами зовнішніх зносин періоду Київської Русі. Тут не лише князь, а й, що характерно для регіону, бояри змушені вести активну дипломатичну діяльність. Часто такі взаємини велися всупереч політиці князя (відносини бояр Володислава Кормильчича,

Судислава Бернатовича з королем Угорщини Андрієм, того ж Суди-слава Бернатовича з польським князем Летко та ін.)" що призводило до федералізації земель, а інколи до їх конфедеративного статусу. Втім, у період XII-XIII ст. Галицько-Волинське князівство - це визнаний іншими державами суб'єкт міжнародно-правових зносин, З яким вони прагнули розвивати стосунки політичного, торговельного, дипломатичного та іншого характеру.

Досить розвинуті стосунки воно мало з Візантією, з якою князівство було в дружніх, союзницьких відносинах, надавало імперії воєнну допомогу, а інколи і право притулку для її правителів (надання політичного притулку в 1164 р. супернику імператора Мануїла І - майбутньому імператору Візантії Андроніку Комнину). Послів Галицько-Волинського князівства Візантія приймала як дипломатичних представників найвищого рангу.

Не менш поширеним джерелом міжнародного права Галицько-Волинського князівства (як і Київської Русі) був договір. Договірними зв'язками князівство було пов'язано практично з усіма своїми міжнародними контрагентами. Так, відомі договори Галицько-Волинського князівства з Візантією 1162 р., 1200 р. та ін.; з Угорщиною 1148 р., 1150 р., 1152 р., 1167 р., Польщею 1206 р., з Литвою 1254 р. тощо.

Загалом можна простежити континуїтет і запозичення у міжнародно-правовій діяльності українського народу від Київської Русі) Галицько-Волинського князівства, української козацької республіки й української державності XX ст.

2.5.3. Наука міжнародного права в Україні

Про ґрунтовні праці з міжнародного права представників України можна говорити вже з XVTH ст. Так, серед вихідців з України - С. Десницький (1740-1789), котрий став першим професором права в Роси й одним з перших у світовій науці, хто присвятив свої праці питанню прав людини та їх класифікації; В. Золотницький(1741-1796) - автор першого в Росії фундаментального дослідження природного права й міжнародного права; Я. Ковельський (1729-1795) - одним із перших звернувся до історії міжнародно-правової думки, переклав роботи класичних авторів з міжнародного права (зокрема, І. Мозера та ін.); М. Бантиш-Каменський(1737-1814) став дослідником історії міжнародного права і, зокрема, історії дипломатії; І. Стройновський (1742-1815) - перший ректор університету м. Вільно, присвятив свої праці питанням теорії природного права в міжнародному праві та ін.

Проте власне українська наука міжнародного права започатковується з другої половини XIX ст. Це стосується праць представників київської школи, Київського університету св. Володимира, заснованого 1834 р. (К. Неволін, В. Незабитовський, О. Бйхельман, а також В. Александренко, Р. Базінер, П. Богаєвський, М. Кантакузін-Сперанський, Н. Ренненкампф та ін.), Одеського університету, що був заснований у 1865 р. (П. Казанський, А. Лохвицький та ін.), Харківського університету, заснованого 1805 р. (Д. Каченовський, якому належить ідея заснування міжнародної асоціації міжнародного права, котра втілилась у створенні Інституту міжнародного права в 1873 р., А. Стоянов, М. Таубе та ін.) та найдавнішого, заснованого у 1661 р., Львівського університету (П. Лодій, С. Цибішовський, автор першого у XX ст. українського підручника міжнародного права М. Лозинський та ін.).

Викладання науки загальнонародного права було введено Єдиним університетським статутом 1835 р., а з 1863 р. цей курс було перейменовано на курс міжнародного права.

Визначним представником української науки міжнародного права періоду її становлення є В. Грабар (з 1924 р. - дійсний член Всеукраїнської академії наук). У 1927 р. він опублікував українською мовою статтю "Про питання державного і міжнародного права в коментарях Джона Мера до сентенцій Петра Ломбардського" в "Записках соціально-економічного відділення ВУАН". Це стало практично першим дослідженням (після зробленого Б. Нісом) діяльності цього середньовічного шотландського юриста. Загалом академік В. Грабар був автором близько 140 праць з теорії міжнародного права і міжнародно-правової думки.

Варто також згадати вихідців з України: визначного професора міжнародного права XX ст. X. Лаутерпахта (навчався у Львівському університеті); професора Віденського та Чернівецького університетів Б. Ерліха, котрий першим висунув теорію "живого права", в якій соціологічними методами пропонує усувати недоліки позитивної юриспруденції, та ін.

У радянський період українська наука міжнародного права була обмежена ідеологічними рамками. Проте і тут можна вказати на ґрунтовні праці з теорії цього права академіка В. Корецького (суддя Міжнародного суду ООН, а з 1968 по 1970 рр. президент цього Суду), професора І. Лукашука та ін. Досить прогресивним на свій час виявився і розроблений кафедрою міжнародного права Київського університету підручник міжнародного права (1971).