Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - Арабський народ Палестини.

Концепція міжнародної правосуб'єктності народів (націй), що борються за незалежність, сформувалася під впливом практики ООН. І хоча народи та нації, що борються за незалежність, є первинними суб'єктами міжнародного права, їх міжнародна правосуб'єктність до цього часу оспорюється деякими авторами. Крім того, ні доктрина, ні практика не виробили чітких критеріїв, за яких потрібно визнавати певну націю та народ, що бореться за незалежність, суб'єктам! міжнародного права. Найчастіше рішення про надання такого статусу обґрунтовують політичними, а не юридичними критеріями.

Ідея визнання народу чи нації, що бореться за створення незалежної держави, виникла достатньо давно. Так, наприклад, Четверта Гаазька конвенція 1907 р. передбачила низку прав та обов'язків таких суб'єктів під час війни. Однак головну роль у процесі розвитку доктрини щодо надання статусу суб'єктів міжнародного права відіграв вплив ООН у 60-70 роках XX ст. під час так званої деколонізації Основою для цього став проголошений у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам 1960 р. та підтверджений згодом Декларацією 1970 р. принцип самовизначення народів. Він передбачав, "...що кожен народ має право на самовизначення і може вільно встановлювати свій політичний статус...".

Міжнародною правосуб'єктністю володіють не всі народи та нації, а лише ті, що борються за створення власної держави. При цьому немає значення характер боротьби, вона може бути як військовою, так і мирною. Народи та нації, які створили власну державу, на міжнародній арені представлені нею. Таким чином, статус суб'єкта міжнародного права народу чи нації здійснюється як виняток, на час, поки вони не створили власної держави.

Цікавим є той факт, що у доктрині й у міжнародних документах уживаються різні за значенням терміни "народ" та "нація". Хоча варто зауважити, що у більшості відомих в історії випадків статус суб'єкта міжнародного права визнавався не стільки за народом чи нацією, що боролися за незалежність, скільки за національно-визвольними рухами, які були втіленням цієї боротьби. Крім того, і "народ", і "нація" є поняттями достатньо розмитими, натомість як національно-визвольні рухи набагато краще організовані та структуровані.

З кінця 70-х років XX ст., тобто з моменту фактичного закінчення деколонізації, відбувається поступова зміна підходів до питання надання статусу суб'єкта міжнародного права народам і націям, що борються за незалежність. По-перше, все частіше акцентується, що принцип самовизначення народів і націй є лише одним із принципів міжнародного права і його треба застосовувати в комплексі з іншими принципами міжнародного права, зокрема територіальної цілісності та непорушності кордонів. Саме тому значна кількість авторів вважають, що статус суб'єкта міжнародного права може бути наданий не всім народам і націям, що борються за незалежність, а лише тим, які використовують своє право на самовизначення, і коли наявна хоча б одна з названих ситуацій: 1) території, анексовані після 1945 р., чи належать до так званих несамоврядних територій (прикладом першої є Палестина, другої - Гуам); 2) якщо держава не дотримувалася принципу рівності окремих груп населення за етнічною, національною, релігійною чи іншою схожою ознакою (наприклад, Косово); 3) у конституції федеративної держави передбачена можливість виходу з її складу окремих суб'єктів (наприклад, СРСР).

По-друге, варто наголосити, що самовизначення народів і націй можливе не тільки через створення незалежної держави, а й різноманітних автономій у складі іншої держави.

Якщо ж говорити про права та обов'язки народів і націй як суб'єктів міжнародного права, то потрібно зауважити, що вони є значно обмежені порівняно з державою. Однак можна виокремити такі: право на самовизначення і створення незалежної держави; право на визнання правосуб'єктності органів, які їх представляють; право на отримання міжнародного правового захисту як від міжнародних організацій, так і від окремих держав; право укладати міжнародні договори й іншим чином брати участь у процесі створення норм міжнародного права; право брати участь у діяльності міжнародних організацій; право самостійно реалізувати чинні норми міжнародного права. Серед основних обов'язків можна виділити обов'язок дотримуватися норм та принципів міжнародного права та нести відповідальність у випадку їх порушення.

Тепер міжнародна правосуб'єктність народів та націй, що борються за незалежність, визнається за арабським народом Палестини. Деякі автори стверджують, що аналогічним статусом володіє народ Західної Сахари. Розглянемо більш детально наведені приклади.

Арабський народ Палестини.

Населення окупованих Ізраїлем палестинських територій бореться за створення (відновлення) власної держави. Арабський народ Палестини представляє Організація визволення Палестини (ОВП), міжнародна правосуб'єктність якої була визнана в 70-х роках XX ст. спочатку Радою Безпеки, а потім і Генеральною Асамблеєю ООН. Нині має статус спостерігача в ООН, Лізі арабських держав та інших міжнародних організаціях.

ОВП контактує з досить великою кількістю держав, у тому числі з Росією, Єгиптом, Францією, Сирією, Ліваном та ін. Палестина є учасницею кількох десятків універсальних міжнародних договорів, зокрема, Женевських конвенцій 1949 р. та Конвенцій ООН з морського права 1982 р.

У 1993 р. ОВП підписала Вашингтонську угоду, яка передбачала створення на окупованих Ізраїлем територіях тимчасової Палестинської автономії. Тепер цей орган здійснює адміністративну та судову владу на окупованих територіях. Із створенням тимчасової Палестинської автономії ОВП втратила статус суб'єкта міжнародного права, який тепер визнається за представниками уряду Автономії.

Народ Західної Сахари має статус, аналогічний статусу арабського народу Палестини, його міжнародна правосуб'єктність визнана ООН, при якій він отримав статус спостерігача.

У зв'язку із змінами, що останнім часом відбуваються у міжнародних відносинах доданого суб'єкта, все частіше застосовують терміни "держави на стадії становлення" та "нації, що прямують до своєї державності".