Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 7.2. Міжнародне протиправне діяння як фактична підстава міжнародно-правової відповідальності

Основними ознаками міжнародно-протиправного діяння (надалі - МПД) є те, що: 1) це поведінка (як активна, так і пасивна), котра може бути присвоєна державі за міжнародним правом; 2) така поведінка повинна бути порушенням міжнародно-правового зобов'язання цієї держави. Ознаки МПД, які відображено у ст. 2 Проекту, вказують на двохелементну структуру міжнародного правопорушення. У деяких джерелах автори стоять на позиції чотирьохелементної структури міжнародного правопорушення, запозиченої з національного права.

Склалася норма, згідно з якою кваліфікація діяння держави як міжнародно-протиправного визначається міжнародним правом. Держава не може посилатися на своє внутрішнє право для обґрунтування такої поведінки як правомірної (саме тому законодавство багатьох держав встановлює правило пріоритету норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства й обов'язкове коректування законодавства ще під час підготовчої процедури до укладення міжнародного договору). Це правило відображено також у ст, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

За загальним правилом державі на міжнародному рівні присвоюється поведінка її органів чи інших суб'єктів, що діють за вказівками, під керівництвом чи під контролем таких органів. Таким чином, присвоєння поведінки державі як суб'єкту міжнародного права здійснюється на основі чітко встановлених критеріїв, а не просто на підставі встановлення причинно-наслідкового зв'язку.

Державі присвоюється поведінка її органів незалежно від того, яку гілку влади вони представляють та від місця в системі державного апарату (центральний чи муніципальний орган). Органом держави в міжнародному праві вважається особа чи формування, що має такий статус за внутрішнім правом. Разом із тим держава може бути визнана відповідальною за поведінку особи чи формування, що не є органами держави відповідно до її внутрішнього права, проте їм делеговано здійснювати владні повноваження у певній сфері (це можуть бути державні установи, напівдержави і корпорації чи навіть приватні компанії).

Для присвоєння поведінки в принципі не має значення форма державного устрою суб'єкта, адже посилання на те, що федеральна влада обмежена певною мірою в контролі за органами суб'єктів федерації, не є обставиною, що виключає протиправність поведінки. Питання можуть виникати у випадку наявності конституційної норми щодо вповноваження адміністративно-територіальної одиниці на укладення міжнародних угод і, відповідно, самостійного прийняття міжнародно-правових зобов'язань. Рівень впливу адміністративно-територіального устрою держави на обсяг виконання міжнародно-правових зобов'язань може бути спеціально регламентовано у конкретних міжнародних угодах.

При вирішенні питання присвоєння поведінки посадової особи чи формування береться до уваги, чи діє такий суб'єкт саме в офіційній якості, навіть із перевищенням меж службових повноважень і з порушенням вказівок.

Міжнародному праву відомі випадки надання у розпорядження органу однією державою іншій. Тоді неправомірна поведінка присвоюється державі-користувачу, якщо буде доведено, що орган здійснював владні повноваження від імені цієї держави.

За загальним правилом державі не може бути присвоєна поведінка приватних осіб чи формувань (звісно, якщо їм не делеговано держав но-владні повноваження). Винятком є поведінка приватних осіб, якщо вони здійснюють її за вказівкою держави або коли такі особи діють під керівництвом чи контролем держави. При вирішенні питання присвоєння поведінки, що здійснювалася під керівництвом чи контролем, суттєве значення має встановлення ступеня такого впливу власне на протиправну з точки зору міжнародного права поведінку. Для цих випадків не потрібно наявності у таких осіб чи формувань делегованих державно-владних повноважень.

Інший виняток стосується ситуації, коли особа чи група осіб, за відсутності чи неспроможності офіційної влади, наприклад, під час соціальних революцій, іноземної окупації, громадянської війни (коли частина території не контролюється офіційною владою або влада не може реалізовувати свої повноваження у певній сфері суспільного життя) та за умови нагальної потреби, бере на себе прерогативу здійснювати владні функції без офіційного санкціонування. Також держава може нести відповідальність за поведінку повстанських рухів, але за умови створення ними нового уряду чи нової держави (при цьому легітимність чи нелегітимність способу набуття влади не має значення).

Незважаючи на всі вищенаведені положення, держава може тією чи іншою мірою визнати будь-яку поведінку як свою власну.

Оскільки МПД може бути результатом взаємодії декількох суб'єктів, причому одному з них належить другорядна роль (допомога чи сприяння, керівництво чи контроль стосовно протиправної поведінки), примус виникає щодо іншого суб'єкта, оскільки постає питання відповідальності у зв'язку з діянням іншого суб'єкта або похідної відповідальності.

Якщо один суб'єкт надає допомогу іншому з метою сприяння скоєнню протиправної поведінки, то він несе відповідальність за свої дії. Протиправну поведінку здійснює перший суб'єкт, другий лише сприяє, надаючи, наприклад, фінансову допомогу. Така відповідальність може, однак, виникати за умови, коли держава робила це, знаючи про обставини МПД, та коли це діяння було б міжнародно-протиправним, будучи скоєним цією державою власноруч (тобто ця держава повинна бути пов'язана "порушеним" зобов'язанням із потерпілого державою).

Другий випадок стосується відповідальності держави за керівний-твої контроль, що здійснюється відносно скоєння іншою державою МПД. Умови настання відповідальності залишаються такими самими, як для допомоги і сприяння. У сучасних міжнародних відносинах таке положення може бути застосовуване у випадку військової окупації однією державою території іншої. Контроль означає наявність владних повноважень (на відміну від контролю у здійсненні протиправної поведінки приватними особами чи формуваннями), а керівництво повинно проявлятися у фактичному управлінні протиправними діями іншого суб'єкта. Ця стаття передбачає виникнення відповідальності за протиправну поведінку іншого суб'єкта у повному обсязі.

Про похідну відповідальність може бути згадано у випадку приму су одного суб'єкта щодо скоєння іншим міжнародно-протиправного діяння. Причому держава, на відміну від попередніх випадків, буде нести відповідальність за наслідки для третьої держави незалежно від того, чи пов'язана вона зобов'язанням перед нею.