Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - Розділ 14. МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО

14.1. Поняття і головні риси міжнародного морського права

Міжнародне морське право - галузь міжнародного права, що є сукупністю узгоджених принципів та норм, що визначають правовий статус морських просторів і регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо використання Світового океану, його дна і надр у різних цілях.

Труднощі у визначенні поняття "морське право" зумовлені тим, що загальне морське право залишає на собі відбиток традицій. У минулому воно прирівнювалось до приватно-правових норм, котрі стосувались морського судноплавства, і передусім морського торгового права. Таке поєднання публічно-правових і приватно-правових норм у морському праві було зумовлено історичним розвитком цієї галузі.

Не лише середньовічні збірники морського права, такі, як "Basili-ka", "Consulate del Mare", закони Вісбі, Олеронські правила, регулювали публічні та приватно-правові стосунки морського судноплавства, але це саме здійснювала перша загальна кодифікація морського права на прикладі французького ординансу 1681 p., атому поділ публічного та приватного морського права розпочався у XVIII ст., коли групові торгові інтереси не узгоджувалися вже з інтересами держав і їхньою економічною, стратегічною і колоніальною політикою. У цей час держави починають звертатися з позовами до морських судів119.

Зміна у визначенні морського права, що призводила до розширення його поняття, була зумовлена розширенням людської діяльності у морському середовищі, котре тепер уже не обмежується лише діяльністю на поверхні морського простору, а охоплює також морський простір (marine space) і дно моря, де знаходяться мінеральні ресурси

під ними. Діяльність має, головним чином, економічний характер, але не тільки: це стосується і науково-пошукових, рекреаційних і навіть військових дій.

Принцип свободи відкритого моря формувався впродовж XV- XVII ст. у частій боротьбі між феодальними державами - Іспанією і Португалією - та державами, в яких зароджувався капіталістичний спосіб виробництва, - Англією, Францією, котрі виступали за свободу морів. У своїй праці "Marc liberum" Г. Гроцій відстоював ідею про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і приватних осіб, а користування ним однією державою не повинно перешкоджати користуватися ним іншим державам.

У подальшому саме потреби розвитку міжнародних економічних зв'язків були тією об'єктивною причиною, котра привела до більш широкого визнання принципу свободи відкритого моря. Остаточне його утвердження відбулося у другій половині XVIII ст.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, які відносяться до територіальних вод, або територіального моря. Паралельно почалися пошуки критеріїв для визначення його ширини. Наприкінці XVIII ст. італійський юрист М. Гальяні запропонував межу територіальних вод - 3 морські милі, хоча на практиці держави встановлювали його ширину здебільшого в межах від 3 до 12 морських миль. Саме під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й отримало загальне визначення право мирного проходу іноземних невійськових суден через територіальне море.

Вивчаючи процес формування міжнародно-правових норм, котрі регулюють режим морських просторів та різні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII ст. до середини XX ст., можна зазначити, що це були передусім норми звичаєвого права, частина яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі. Поряд з тим мали місце спроби кодифікації окремих норм, які стосувалися попередження зіткнень на морі, безпеки мореплавства та ін. Але на той час не було ще зацікавленості міжнародного співтовариства у договірному закріпленні вже існуючих звичаєвих норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції.

Варто зауважити, що види використання Світового океану були обмежені судноплавством і рибальством, лише після Другої світової війни розвинуті країни приступили до розвідування та використання природних ресурсів континентального шельфу та за його межами. Ця багатогранна діяльність держав з використання Світового океану створила умови для виникнення специфічного предмета правового регулювання відповідної галузі міжнародного права. А тому завершення процесу становлення міжнародного морського права як галузі загального міжнародного права необхідно пов'язувати з його кодифікацією, тобто з набуттям чинності Женевських конвенцій з морського права 1958 р., яке збіглося у часі з початком науково-технічної революції У другій половині XX ст.

Сучасне морське право можна охарактеризувати як досить чітку систему взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих принципів і норм, котрі відповідають завданням та інтересам зміцнення єдиного й всезагального правопорядку на морях і океанах.

За своїм змістом і регулятивним призначенням норми міжнародного морського права визначають, перш за все, правовий режим морських просторів. Ці норми повинні відображати об'єктивну необхідність та потребу використання всіма державами морських просторів та океанів і поряд з тим враховувати права та інтереси прибережних держав. Тому перші морські звичаї стосувалися визначення правового статусу морських просторів і виходили з того, що морські води портів і гаваней, а також прибережна смуга морських вод, яка отримала назву "територіальні води", підпорядковані суверенітету прибережних держав і є частиною їх державної території. Решта морських просторів вважалися міжнародними, тобто доступними та відкритими для їхнього використання всіма державами. Жодна з держав не має права зазіхати на національне присвоєння цих просторів або на їхнє підпорядкування своєму суверенітету.

Міжнародно-правові норми, що визначають правовий статус морських просторів, дають відповідь лише на питання про те, чи підпорядковуються ці простори суверенітету будь-якої держави, чи ні. З метою встановлення чіткого порядку конкретної діяльності держав у межах відповідних просторів необхідні ще норми, котрі визначають правовий режим цих морських просторів, а також конкретні права та обов'язки держав стосовно юридично допустимих видів використання й освоєння державами тих чи інших морських просторів. Тому норми морського права, які стосуються правового статусу та правового режиму морських просторів, взаємно доповнюють одні одних.

Сучасне міжнародне морське право стало конвенційним правом. Загалом, усі основні звичаєво-правові принципи і норми, які становлять його зміст, були кодифіковані й отримали подальший свій розвиток і закріплення у письмових міжнародних документах - конвенціях, договорах та ін.

Відбулися різкі зміни також у соціально-правовому змісті й у ролі сучасного міжнародного морського права. Поряд із традиційними видами використання морських просторів предметом міжнародно-правового регулювання у Конвенції ООН з морського права 1982 р. стали всі ті нові відносини держав, котрі були зумовлені суспільно-економічним і науково-технічним прогресом у сфері освоєння морських просторів і ресурсів. Унаслідок цього з'явились й утвердились нові правові поняття та категорії у міжнародному морському праві - "континентальний шельф", "виключна економічна зона", "води держав-архіпелагів", "міжнародний район морського дна" та ін. Виникли нові інститути та норми міжнародного морського права. У тих випадках, коли будь-які питання використання моря не врегульовані міжнародним морським правом, вони "продовжують регламентуватися нормами і принципами загального міжнародного права, про що йдеться у Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Багато норм та інститутів, що становлять зміст міжнародного морського права, не трапляються в інших сферах міжнародно-правового регулювання. До таких належать: свобода відкритого моря; виключна юрисдикція держави прапора у відкритому морі; право переслідувати за "гарячими слідами"; право мирного проходу іноземних суден через територіальне море; право транзитного проходу через протоки, що використовують для міжнародного судноплавства; право архіпелажного проходу; право на захоплення піратських суден та екіпажів у відкритому морі та ін.