Суб'єкти міжнародного економічного права - це учасники міжнародних економічних відносин, поведінка яких урегульована нормами міжнародного економічного права.
Відповідно, суб'єктами міжнародного економічного права є суб'єкти міжнародного публічного права: держави, державоподібні утворення, нації, які борються за самовизначення, та міжнародні економічні організації.
Враховуючи специфіку міжнародних економічних відносин, особливий статус у міжнародному економічному праві (з особливостями правового регулювання) мають транснаціональні корпорації (ТНК).
Держави як суверенні одиниці є основними суб'єктами міжнародного економічного права, що володіють універсальною міжнародною правосуб'єктністю.
У сучасному міжнародному економічному праві держави класифікують:
1. За рівнем економічного розвитку:
- економічно розвинуті країни (серед них виокремлюють так звані нові індустріальні держави, тобто найбільш розвинуті в економічному плані - Кувейт, ОАЕ);
- країни, що розвиваються (серед них зазначають найбідніші
- Ефіопія, В'єтнам, Непал, Танзанія, всього близько 50 держав Азії та Африки).
2. За рівнем "ринковості" економіки:
- країни ринкової економіки (до них відносять більшість країн світу);
- країни з перехідною економікою (які перебувають на етапі трансформації своїх національних економік у ринкові);
- країни з адміністративно-регульованою економікою (наприклад Куба).
Основні економічні права й обов'язки держав сформульовані в спеціальному міжнародному документі - Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 р.
Держави мають право:
- вільно реалізовувати повний, постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами й економічною діяльністю;
- регулювати і контролювати іноземні інвестиції в межах дії своєї національної юрисдикції, відповідно до свого законодавства;
- регулювати і контролювати діяльність ТНК у межах дії своєї національної юрисдикції;
- усі держави як юридично рівноправні члени міжнародного співтовариства мають право повністю й ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень для врегулювання світових економічних проблем, зокрема через участь у відповідних міжнародних економічних організаціях, як на універсальному, так і на регіональному рівнях.
Кожна держава несе повну відповідальність за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу (ст. 7 Хартії економічних прав і обов'язків держав).
У зв'язку з цим держави наділяють відповідними обов'язками:
- співпрацювати між собою з метою сприяння більш раціональним і справедливим міжнародним економічним відносинам та для сприяння економічному і соціальному прогресу всіх країн світу, а особливо країн, що розвиваються;
- усі держави зобов'язані сприяти здійсненню загального і повного роззброєння і використовувати ресурси, які вивільняються у зв'язку із цим, на економічний та соціальний розвиток країн, виділяючи значну частину таких ресурсів як додаткові засоби на економічні потреби країн, що розвиваються;
- з метою пришвидшеного зростання (економічного та соціального) країн, що розвиваються, і для усунення економічного розриву між ними розвинуті країни зобов'язані надавати країнам, що розвиваються, на невзаємній та недискримінаційній основі загальний преференційний режим у всіх можливих сферах міжнародного економічного співробітництва.
При цьому обов'язком держав визнається також необхідність будувати свої взаємні економічні відносини таким чином, щоб ураховувати інтереси інших країн. Крім того, всі держави зобов'язані уникати заподіяння збитків країнам, що розвиваються.
Важливим елементом правового статусу держави як суб'єкта міжнародного економічного права є інститут (у доктрині він часто визнається і як міжнародно-правовий принцип) юрисдикційного імунітету держави.
Імунітет держави є яскравим вираженням її суверенітету, його значення у міждержавних економічних відносинах полягає у тому, що "par in parent non habet imperium" ("рівний над рівним не має влади").
Доктрина і практика виокремлюють три види юрисдикційного Імунітету держави в її відносинах з іншими державами: 1) судовий імунітет, тобто непідсудність іноземної держави національним судам іншої держави; 2) імунітет від застосування заходів попереднього забезпечення позову; 3) імунітет від примусового виконання судового рішення.
Своєю чергою, судовий імунітет означає, що жодна держава не може примусити іншу державу без її згоди бути відповідачем у національних судах першої держави. Звідси випливає, що іноземна держава може бути підсудною судам іншої держави тільки за її явно вираженої згоди, при цьому, з іншого боку, жодна держава не може відмовити іноземній державі в праві виступати позивачем у судах першої держави.
Зміст імунітету держави від попереднього забезпечення позову полягає у тому, що в порядку забезпечення позову до майна іноземної держави не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи, у тому числі арешт, а імунітет від виконання судових рішень означає недопустимість застосування заходів до іноземної держави щодо примусового виконання судових рішень.
Існують дві основні концепції реалізації імунітету держави в теорії та практиці міжнародного економічного права (що стосуються як публічно-правових, так і приватноправових відносин): абсолютного та обмеженого (функціонального) імунітету.
Згідно з теорією абсолютного імунітету, до держави в жодному випадку не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи з боку іншої держави (в її національних судах), за винятком, якщо на застосування цих заходів вона дає свою явно виражену згоду.
Відповідно до теорії обмеженого (функціонального) імунітету, держава, діючи як суверен, завжди має імунітет, проте коли вона вступає в комерційні відносини, виходить на світовий ринок як приватна особа, "торговець", то у цих випадках вона своїм імунітетом від відповідної юрисдикції іншої держави не володіє.
Конкретне регулювання обмеження імунітету часто фіксується в міжнародних договорах та національному законодавстві країн, які визнають концепцію функціонального імунітету (США, Велика Британія, Канада, Австралія). Цю концепцію застосовують у своїй практиці також суди Австрії, Франції, Італії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії та ін. '
Теорія абсолютного імунітету поширена в Болгарії, КНР, деяких країнах республік колишнього СРСР.
Відповідний підхід закріплений також у національному законодавстві України. Зокрема, подання до Господарського суду України позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі та знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на майно іноземної держави в порядку примусового виконання судового рішення Господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 125 Господарського процесуального кодексу України).
У ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" теж передбачено спеціальне положення, що застосування відповідної судової юрисдикції України до іноземної держави може бути допущене лише за згодою компетентних органів цієї держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором або законом України.
На практиці в міждержавних договорах, зокрема в торговельних, часто передбачається згода держав на розгляд спірних питань у національних судових або арбітражних органах.
Імунітет іноземної держави варто відрізняти від дипломатичного імунітету, який надається дипломатичним агентам і дипломатичним представництвам згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., оскільки вони мають різну правову природу.
Також імунітет іноземної держави відрізняється від імунітету МО, яка наділена ним, якщо це передбачено її статутом і міжнародним договором з відповідною державою.
Міжнародні економічні організації є різновидом МО і є похідними (від держав) суб'єктами міжнародного економічного права.
Перші міжнародні економічні організації виникли ще в XIX ст. (Всесвітній поштовий союз 1874 р.; Міжнародний комітет мір та ваг 1875 р.), і нині вони є надзвичайно важливим механізмом міждержавної координації в усіх галузях міжнародних економічних відносин.
Існує декілька підходів до класифікації міжнародних економічних організацій.
Перш за все, міжнародні економічні організації поділяють відповідно до сфери міжнародного економічного співробітництва: МО у сфері торгівлі; МО у валютно-фінансовій сфері; МО в інвестиційній сфері.
МО поділяють також на універсальні та регіональні. До перших відносять ООН, яка відповідно до Статуту зобов'язується розвивати й економічне співробітництво. Регіональними економічними організаціями є Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Євразійське економічне співтовариство (ЄВРАЗБС). Серед регіональних міжнародних економічних організацій окремо можна назвати регіональні інтеграційні об'єднання. До них належать - Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), до складу якої входять США, Канада, Мексика, Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Співдружність незалежних держав (СНД).
Яскравим прикладом регіонального інтеграційного об'єднання із наддержавними рисами є Європейський Союз, який унаслідок набуття чинності з 1 грудня 2009 р. Лісабонського договору набув міжнародної правосуб'єктності (до цього міжнародною правосуб'єктністю володіли його складові - Європейські Співтовариства).
Міжнародні економічні організації загалом мають такий самий правовий статус, як і інші МО, проте, оскільки вони не здійснюють політичних функцій, держави, в принципі, наділяють їх більш широкою компетенцією.
Дещо специфічним є правовий статус ТНК (або багатонаціональних підприємств) у міжнародному економічному праві. Вони виступають активними учасниками міжнародних економічних відносин, часто за фінансовою потужністю складаючи конкуренцію державам, проте поки що їх не можна назвати суб'єктами міжнародного економічного права.
Їх не визнають як такі ні держави, ні МО, і наразі відсутній механізм ефективного і безпосереднього міжнародно-правового впливу на них (не через норми національного права) з боку світового співтовариства.
Хоча формально доктрина і практика визнають необхідність на міжнародному рівні регулювання діяльності ТНК, проте досягти реальної ефективності у цьому не вдається вже впродовж тривалого часу.
Так, ЕКОСОР ООН заснувала Центр по ТНК і Комісію по ТНК, у рамках якої було розроблено проект Кодексу поведінки ТНК, норми якого мають рекомендаційний характер, хоча вони містять досить прогресивні принципи діяльності ТНК. До них належать такі принципи: поваги суверенітету країни, в якій вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цієї країни; урахування економічних цілей і завдань політики, що проводяться в цих країнах; повага до соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країни, в яких вони здійснюють свою діяльність; невтручання у внутрішні справи, відмова вести діяльність політичного характеру; утримання від практики корупції; дотримання положень, що стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища.
На регіональному рівні теж вживають заходів щодо регулювання діяльності ТНК. У рамках ОЕСР у 1976 р. було прийнято Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства, до якої додавались "Керівні принципи для багатонаціональних підприємств".
Норми-рекомендації цих документів передбачали для ТНК певні зобов'язання, зокрема: дотримуватися норм міжнародного права; підкорятися праву країни перебування; враховувати політику країни перебування; співпрацювати з країною перебування; не застосовувати практику підкупу і субсидій, не втручатися у внутрішні справи країни перебування; дотримуватися принципу забезпечення конкуренції; дотримуватися правил оподаткування, трудового права, права соціального забезпечення.
У рамках держав - членів так званої Андської групи, до якої входять Колумбія, Чилі, Венесуела, Перу, Еквадор, був прийнятий Кодекс іноземних інвестицій, який містив уніфіковані правила для діяльності ТНК у регіоні, і ці правила були імплементовані державами в національне право.
На думку В. М. Шумілова, ТНК, взаємодіючи між собою, а також укладаючи з державами різного роду угоди, особливо інвестиційного характеру, тим самим створюють нову категорію норм, які регулюють відносини, що виходять за межі внутрішнього права відповідних держав, формуючи так зване транснаціональне право, яке походить як з національного, так і з міжнародного економічного права, що є ознакою динамічного розвитку нормативної системи в епоху глобалізації.