Право - Оуенз К. - 10.3.2. Делікт недбалості

У 1963 р. справа Хедлей Байрн проти Хеллера (1964 р.) встановила можливість позову за загальним правом про відшкодування збитків у зв'язку з деліктом введення в оману через недбалість.

До справи Донах*ю проти Стівенсона (1932 р.) особа не могла нести відповідальність за делікт, пов'язаний з трансакцією, стосовно якої ця особа мала договірні зобов'язання. Це було пов'язано з тим, що вважалося, ніби накладення деліктної відповідальності підриває доктрину договірного зв'язку. Справа Донах'ю проти Стівенсона змінила цю позицію, бо в ній було ухвалено рішення, що виробник має обов'язок перед споживачем свого товару дотримуватися обережності (щоб запобігти делікту недбалості), попри те, що він має також договірний обов'язок перед покупцем (тобто роздрібним торгівцем).

Цей обов'язок, однак, обмежений необхідністю не завдати фізичних ушкоджень або матеріальних збитків і не вимагає уникати спричинення суто економічної втрати. Цей погляд був підтверджений у справі Кандлер проти "Крейн Кристмас енд Ко" (1951 р.), в якій потенційний інвестор з метою інвестування в компанію покладався на звіти, підготовлені бухгалтером від імені компанії. Звіти були складені недбало, вони не відображали справжнього фінансового стану компанії. У результаті позивач втратив свою інвестицію. Він подав позов на бухгалтерів за недбалість. Рішення', немає відповідальності за недбалість у разі суто економічної втрати.

До 1963 р. присудження відшкодування збитків за введення в оману було можливе лише в разі, якщо введення в оману було умисним. Тут було порушено справу за звинуваченням у делікті обману (див. вище). У 1963 р. справа Хедлей Байрн проти Хеллера перевершила силу справи Кандлер проти "Крейн Кристмас енд Ко" і встановила можливість позову за загальним правом про відшкодування збитків у зв'язку з деліктом введення в оману через недбалість, що призвела до суто економічної втрати.

У справі Хедлея Байрна позивачем виступили рекламні агенти. Вони попросили компанію "Ізипауер" розмістити у пресі й на телебаченні кілька оголошень від імені "Ізипауер". Це передбачало надання "Ізипауер" кредиту на 100 тис. фунтів стерлінгів і, оскільки рекламні агенти є комісіонерами, що беруть на себе del credere (це означає, що, на відміну від звичайного агентського правила, агенти зобов'язані платити своєму патронові), позивач хотів бути впевненим, що "Ізипауер" є фінансово стійкою компанією. Тож вони звернулися до відповідача — банкіра "Ізипауер" — за рекомендацією й отримали відповідь, що не передбачає "відповідальності з боку банку або його посадових осіб", що "Ізипауер" є "гідною довіри компанією, яка вважається придатною для звичайних ділових операцій. Ваші цифри більші, ніж ті, якими ми звичайно оперуємо".

Для тих, хто звик мати справу з банківськими рекомендаціями, ця рекомендація мала бути осторогою, і відповідач очікував, що її саме так і буде сприйнято, оскільки компанія "Ізипауер" взяла у банку овердрафт і було відомо, що банк має намір незабаром відкликати цей овердрафт. Це означало, що "Ізипауер" майже напевне зазнає труднощів, коли буде зобов'язана заплатити позивачу. Однак позивач продовжував працювати з "Ізипауер" і розмістив рекламні оголошення. Коли "Ізипауер" пішла на ліквідацію, будучи не в змозі оплатити свій рахунок за рекламу на суму 17 тис. фунтів стерлінгів, позивач подав позов на відповідача за недбалість, яка виявилася в позитивній рекомендації. Позивач програв справу, бо було ухвалено рішення, що застереження відповідача про звільнення від відповідальності, яке означало, що банкіри не беруть на себе жодного зобов'язання щодо точності рекомендації, звільняла їх від відповідальності. Однак значення цієї справи полягає в тому, що Палата лордів постановила, що особа, яка через недбалість ввела в оману іншу особу, несе перед нею деліктну відповідальність.

Важко сказати точно, за яких обставин заявник несе відповідальність. Палата лордів ухвалила, що для того, щоб А відповідав перед Б з обов'язку дотримання обережності в разі, коли він робить будь-які заяви, між А і Б мають існувати особливі відносини. Лорд Пірс, відповідаючи на запитання: "В яких обставинах виникають такі відносини, які спричиняють обов'язок дотримання обережності?", сказав:

"Відповідь на це запитання залежить від обставин трансакції. Якщо, наприклад, тут мала місце просто цікавість до цього питання, то немає підстав припускати існування таких особливих відносин... Щоб застосувати такий обов'язок у випадку заяви, вона, я гадаю, має стосуватися, очевидно, бізнесу або професійних трансакцій, з природи яких випливає серйозність питання і важливість та значення, які прив'язуються до відповіді".

Попри спроби Таємної ради (у справі "Мьючуел Лайф енд Сітізенс Іншуранс Ко" проти Еватта (1971 р.)) обмежити обов'язок дотримання обережності випадками, коли йдеться про консультації фахівців (і, можливо, лише в разі, якщо для даного фахівця надання консультацій — це його бізнес), складається враження, що англійські суди не прийняли цих обмежень. Наприклад, у справі Андерсон проти Родеса (1967 р.) було вирішено, що відповідач несе відповідальність за збитки позивача, пов'язані з уведенням в оману через недбалість, що полягало у свідченні про кредитоспроможність компанії, яка насправді була нестійкою у фінансовому плані, хоч це рішення було ухвалене ще до справи Еватта.

У справі "Капаро" проти Дікмана (1990 р.) було сформульовано чотири умови, які мають виконуватися, якщо обов'язок дотримання обережності має існувати у справі про суто економічні збитки. У цій справі відповідачі були аудиторами компанії "Фіделіті". Вони підготували річні звіти, спираючись на які, К. (позивач) придбав акції "Фіделіті", і зробив компанії пропозицію про додаткове придбання акцій, яку було прийнято. Позивачі заявили, що звіти були неточними, бо в них показано прибуток на 1,3 млн. фунтів стерлінгів, тоді як насправді слід було показати збитки на 400 тис. фунтів стерлінгів. Якби К. знали про справжній стан справ, вони ніколи не погодилися б на злиття компаній. Вони подали позов на підставі недбалості, вимагаючи відшкодування своїх збитків. Рішення: відповідач не мав обов'язку дотримання обережності в плані точності звітів ні щодо широкого загалу, який використовує інформацію звітів для інвестування в компанію, ні щодо будь-якого наявного індивідуального власника акцій, котрий використовує цю інформацію для збільшення свого пакета акцій. Аудитори готують звіт не для задовольняння інтересів потенційних інвесторів, а щоб допомогти власникам акцій колективно реалізовувати своє право на контроль за компанією.

Ось чотири умови, які мають виконуватися, щоб існував обов'язок дотримання обережності щодо суто економічної втрати.

1. Відповідач має повністю усвідомлювати природу трансакції, яку задумав позивач.

2. Він повинен або безпосередньо мати цю інформацію, або бути переконаним, що вона буде йому повідомлена, або належати до обмеженого кола осіб, до якого належить і відповідач.

3. Він повинен конкретно очікувати, що позивач буде належним чином і розсудливо покладатися на цю інформацію при вирішенні питання, чи брати йому участь у трансакції.

4. Мета, з якою позивач покладається на цю інформацію, має бути пов'язана з інтересами, щодо яких у нього є підстави вимагати захисту їх відповідачем.

Суд дійшов висновку, що якби аудитори мали обов'язок перед усіма інвесторами, це призвело б до необмеженої відповідальності перших.

Іншим був результат, досягнутий у справі "Морган Крусібль" проти Хілла Сем'юела (1991 p.). Позивачі запропонували злиття компанії "Фест Касл Електрон ікс". Захищаючись, компанія, на яку вони націлилися, порівняла показники прибутків компанії "Моргай Крусібль" з аналогічними показниками компанії "Фест Касл". Довівши, що порівняння не на користь "Фест Касл", вона намагалася переконати власників акцій не приймати пропозиції позивача. В основу заяв про показники прибутків було покладено недавно підготовлені звіти аудиторів, підписані Хіллом Сем'юелем. Тож "Морган Крусібль" підвищив свою ставку. Директори "Фест Касл" рекомендували власникам акцій погодитися на пропозицію. Згодом компанія "Морган Крусібль" заявила, що звіти були підготовлені недбало і вводили в оману. Рішення: ймовірності передбачення втрат МК через фінансові звіти не досить, необхідно щоб між позивачем і відповідачем було достатнє порозуміння. Крім того, покладення відповідальності на відповідача мало бути справедливим і розсудливим. У цій справі деякі із заяв були зроблені вже після пропозиції злиття компаній, і саме виходячи з цієї пропозиції. Тож дана справа відрізняється від справи "Капаро", оскільки в тій справі звіти були підготовлені не з тією метою, з якою позивач їх використав. Отже, відповідачі повинні нести відповідальність.

У справі "Ессо" проти Мардона (1976 p.) М. вів переговори про оренду автозаправної станції, яка належала Е. Під час переговорів один із старших торговельних агентів Е. сказав М., що потенційна пропускна спроможність станції на третьому році її роботи становила приблизно 200 тис. галонів. М. вирішив, що цифра 100 тис. була б реальнішою. Однак він у своєму рішенні покладався на кращу, ніж у нього, обізнаність працівника Б. Насправді ж пропускна спроможність була значно меншою від 100 тис. галонів, і станція виявилася нерентабельною. Тож у липні 1964 p. М. відмовився від оренди. Йому запропонували поновити оренду, значно знизивши орендну плату, але при цій пропускній спроможності цього все одно було недостатньо для рентабельної роботи станції. У серпні 1966 р. М. виявився неспроможним оплачувати поставки бензину. На цій підставі Б. подала позов, вимагаючи повернути станцію і сплатити прострочену орендну плату. М. подав зустрічний позов за порушення умов угоди з вимогою відшкодування збитків на підставі недбалості. Рішення: заява працівника Б. не була умовою угоди в тому розумінні, що він гарантував пропускну спроможність у 200 тис. галонів. Однак умовою контракту було те, що прогноз необхідно зробити уміло і з належною ретельністю. Оскільки цього не було зроблено, Б. порушила угоду. Крім того, згадана заява була розцінена як заява, що зроблена недбало і містить інформацію, яка не відповідає дійсності (у розумінні справи Хедлея Байрна). Вона не була заявою про точку зору в розумінні справи Біссет проти Вілкінсона (1927 p.), оскільки той, хто її зробив, мав фахові знання з цієї справи, яких не мав той, кому її було зроблено. (Описані події відбувалися до введення в дію Закону 1967 p., тож відповідач не міг його застосувати. Однак якби його застосували, результат був би аналогічним.)

Примітка: однак тому, кому було зроблено неправильну заяву, відшкодували збитки на підставі делікту недбалості, тобто був поставлений у становище, в якому він перебував би в разі незгоди на оренду. Він не отримав відшкодування своїх можливих втрат, як це було б при винесенні судового рішення на підставі порушення контракту, тобто в тому разі йому відшкодували б різницю між тим, що він заробив, і сумою ймовірного прибутку, якби пропускна спроможність станції становила 200 тис. галонів.

Нині особа, яку інша сторона вводить в оману з метою спонукати до укладення контракту, як правило, послалася б на положення статті 2(1) Закону про введення в оману 1967 p., хоч, аби скористатися всіма наявними можливостями, вона послалася б також на справу Хедлея Байрна, і на порушення контракту.