Приватне життя і поліція - Римаренко Ю. І. - Забезпечення прав і свобод біженців, іноземців і апатридів (осіб без громадянства)

Кожен має право домагатися та користуватися в іншій країні правом на притулок з метою уникнення переслідувань.

Згідно із Законом України "Про біженців" від 20 грудня 1994 р., біженцем вважається особа, яка за достатньо ґрунтовних причин боїться переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, членства в соціальній групі або політичних переконань, неспроможна повернутися до країни свого походження (або якщо такої країни для нього не існує, то до країни, у якій він або вона звичайно проживала).

Біженці користуються всіма основними правами людини, за винятком окремих політичних прав, але якщо вони перебувають на території держави незаконно, в інтересах громадського порядку та охорони здоров'я можуть бути введені певні обмеження на пересування. З біженцями поводяться принаймні не гірше, ніж з громадянами держави, коли йдеться про користування основними правами людини, такими як свобода об'єднань, релігії, на елементарну освіту, громадську допомогу, доступ до суду, власності та на житло.

Нікого не можна примусово повернути до країни, де життя або свобода цієї особи перебуває під загрозою або де його чи її буде покарано, а також переправити у третю країну, яка, цілком імовірно, поверне біженця до такої країни.

Біженців, які незаконно перебувають (опинилися) на території держави або які прибули прямо з країни, де їм загрожує покарання, та які без зволікання постали перед відповідними державними органами, не карають.

Біженцям, що рухаються прямо з країни, де їм загрожує покарання, не можна відмовити принаймні в тимчасовому в'їзді на територію країни; вони мають право на свободу пересувань та вибір місця проживання, а також їм необхідно видати проїзні документи та ідентифікаційні папери.

Осіб, які домагаються політичного притулку, слід поінформувати про всі необхідні процедури; їм слід надати відповідні приміщення, де вони могли б скористатися цим своїм правом; їм також дозволяють залишатися на території країни до винесення остаточного рішення.

Жодного біженця не можна вислати, окрім випадків, коли їх подальше перебування на території країни загрожує національній безпеці або громадському порядку. Це можна зробити лише на основі рішення, що було винесено у повній відповідності до чинного законодавства. Перед висилкою біженцю слід надати можливість навести факти, постати перед судом вищої інстанції та опротестувати рішення, винесене судом нижчої інстанції.

Згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р., особами без громадянства вважаються іноземці та особи, які не є громадянами жодної країни. Вони перебувають на території держави законно, якщо прибули в країну відповідно до чинних юридичних норм або мають дійсний дозвіл на проживання.

Особи без громадянства, що знаходяться на території держави законно, користуються всіма правами людини, за винятком окремих політичних прав.

Осіб без громадянства, які перебувають на території держави законно і мають тісні стосунки з державою перебування та розглядають її як свою (хто має помешкання, народився на території держави або перебував на території держави впродовж досить довгого часу), не висилають. Інших осіб без громадянства, які законно знаходяться на території держави, можна вислати лише за умови винесення відповідного рішення на основі закону, якщо таке рішення не є випадковим або таким, що дискримінує, та якщо було дотримано всіх процедурних вимог. Процедурні гарантії вислання включають право бути почутим, право перегляду справи компетентним органом, право постати перед судом, право апелювати до вищої судової інстанції, користуватися повним набором засобів з метою отримання юридичного захисту, право залишатися до винесення рішення щодо опротестованого рішення (апеляції) та право бути поінформованим щодо всіх наявних засобів юридичного захисту. Можуть існувати певні винятки з процедурних гарантій, але лише за умови відвертої загрози національній безпеці, наприклад політичної або військової загрози добробуту всієї нації.

Колективні або масові висилання заборонені. Усі особи без громадянства мають право вільно спілкуватися зі своїми консульськими установами або посольством.

Дружині та малолітнім дітям особи без громадянства, яка законно перебуває на території держави, слід дозволити приєднатися до особи без громадянства.

Особам без громадянства, яких висилають, слід дозволити відбути у будь-яку країну, що приймає їх; не можна висилати їх до країни, де їхнім людським правам буде завдано шкоди.

З усіма постраждалими внаслідок скоєння злочину, перевищення повноважень або порушення прав людини поводяться зі співчуттям та повагою.

Постраждалим надають доступ до механізмів юридичного захисту та отримання відповідних компенсацій. Процедури отримання компенсацій повинні бути вчасними, чесними, безоплатними та доступними.

Постраждалих інформують про їхні права, коли ті вимагають компенсації та шукають захисту, про форму їхньої участі в офіційній процедурі, про її обсяги, розрахунок часу та просування розгляду й припинення розгляду справи.

Постраждалим дозволяють викласти свої погляди та відчуття щодо питань, які становлять для них прямий інтерес, їм надають усю необхідну правову, матеріальну, медичну, психологічну та соціальну допомогу та інформують про неможливість її надання у відповідних випадках.

Приватне життя та безпека постраждалих захищаються - слід уникати зайвих затримок у розгляді справи постраждалих, а винні, коли це доречно, мають відшкодувати збитки. Збитки відшкодовуються урядами, якщо винними є державні службовці. Грошові компенсації надаються винуватцем або, якщо це неможливо, від імені держави.

Співробітникам органів внутрішніх справ надається професійна підготовка щодо вивчення можливих потреб постраждалих; їх знайомлять із чинними інструкціями з метою вчасного надання належної допомоги.

Співробітники органів внутрішніх справ мають за будь-яких обставин виконувати покладені на них законом обов'язки, служити спільноті та захищати всіх осіб від протиправних дій, відповідно до високого ступеня професійної відповідальності. Вони повинні вести чітку, повну та точну документацію стосовно розслідувань, арештів, затримання, використання сили та вогнепальної зброї, допомоги постраждалим та всіх інших питань правоохоронної діяльності.

Усі, хто бажає працювати в органах охорони правопорядку, мають бути психічно та фізично здоровими. Усі співробітники органів внутрішніх справ перебувають під постійним та ефективним контролем і періодично звітують про свою діяльність.

Органи внутрішніх справ повинні забезпечувати стратегії охорони правопорядку, що є ефективними, відповідають закону та поважають права людини, започатковувати програми зв'язків зі спільнотою та інформування громадськості, підтримувати тісні зв'язки з усіма групами, що утворюють місцеву громаду. Нині підвищується ступінь участі громади в діяльності з охорони правопорядку та залучення її до програм громадської безпеки.

Використовується творчий підхід до розв'язання проблем, притаманних саме цій спільноті, включаючи нетрадиційні тактики та стратегії.

З іншими державними органами і недержавними організаціями координуються лінія поведінки, стратегії та діяльність.

Слід офіційно передбачити закріплені відповідними інструкціями шляхи отримання та розгляду скарг на співробітників органів внутрішніх справ від членів громадськості, відомості про існування службових інструкцій такого роду мають розповсюджуватися серед мешканців громади.

Розслідування порушень мають бути своєчасними, компетентними, старанними та неупередженими, спрямованими на виявлення потерпілих, пошук та збереження свідчень, свідків, розкриття причин, характеру, місця та часу скоєння порушення, а також виявлення і затримання винуватців.

Вищі посадові особи несуть відповідальність за зловживання, якщо вони знали або повинні були б знати проте, що такі мали місце, але не вжили відповідних заходів.

Органи охорони правопорядку користуються недоторканністю щодо покарання або будь-яких дисциплінарних стягнень за відмову виконувати протизаконні накази вищих державних органів. Виконання наказів вищих державних органів не звільняє органи внутрішніх справ від відповідальності за скоєння злочинів (правопорушень).

Співробітники органів внутрішніх справ повинні діяти за законом і у всіх випадках дотримуватися правил та інструкцій, і ні за яких обставин їх діяльність не може супроводжуватися порушенням закону. Вони особисто відповідають за законом за свої дії та вчинки, але роль керівників органів внутрішніх справ у забезпеченні дотримання правозахисних стандартів своїми підлеглими особливо важлива.

Солідарність і відданість один одному є визначальною рисою співробітників органів внутрішніх справ. Це необхідно їм, щоб вижити і щоб добре працювати навіть у несприятливих умовах. Якщо хтось у ході операції "робить помилку", звичайно про неї говорять і вирішують проблему у вузькому колі, без участі сторонніх. Це цілком нормально, без таких правил не може діяти жодна група. Проблема виникає тоді, коли "помилка" є навмисною, а ще гірше, коли в міліції створюється атмосфера, у якій порушення прав людини допускаються чи ігноруються.

Європейська Декларація про поліцію наділяє всіх поліцейських, працівників міліції обов'язком і правом не підкорятися протиправним наказам. Але вона не надає їм права діяти всупереч закону. Якщо співробітники правоохоронних органів працюють, не порушуючи правозахисних стандартів, у них повинні бути процедури, за яких можуть повідомити про порушення закону своїми колегами. Той, хто "доніс" про порушення, повинен бути під захистом закону, як і той, хто підозрюється в порушенні. Труднощі в роботі міліції (поліції), як і будь-якої іншої організації, з'являються тоді, коли такі "доноси" чи критика надходять ззовні. Тоді найпростіше піддатися спокусі і стати на захист своїх колег. Навіть якщо окремі співробітники міліції будуть готові визнати, що порушення мало місце, ніхто, чи майже ніхто, не захоче дати свідчення проти колег. З такою "круговою порукою" боротися нелегко, але вкрай необхідно. Якщо ми хочемо утвердити принцип звітування міліції перед громадою, якій вона служить, необхідно вести відкритий діалог з цивільним суспільством. Повідомлення про порушення міліцією прав людини повинні розбиратися швидко й гласно, інакше вона втратить довіру громадськості. Досвід показує, що між міліцією та іншими організаціями може встановитися плідний діалог, якщо вони із самого початку встановлять взаємоприйнятні правила спілкування. Міліція, що працює в атмосфері гласності, на думку суспільства, є ефективною і відповідає потребам суспільства.