Сучасне міжнародне право - Пронюк Н.В. - 4. Міжнародна судова процедура.

Процедурі обстеження властиві аналіз фактів, збір доказів, встановлення об'єктивної бази, на підставі яких легше можуть розпочатися переговори. Для її реалізації сторони створюють на паритетних засадах міжнародну слідчу комісію іноді на чолі з представником третьої держави чи міжнародної організації.

Функції посередництва та примирення є більш широкими, оскільки від них вимагається пропонувати рішення, з яким сторони можуть погодитися або відкинути його. Отже, на відміну від обстеження, примирення є засобом мирного врегулювання спорів, який включає не лише встановлення фактичних обставин, але й вироблення конкретних рекомендацій сторін. При застосуванні примирення сторони створюють на договірних засадах міжнародну погоджувальну комісію, яка й розробляє рекомендації. Висновки комісії мають факультативний характер, тобто не є юридично обов'язковими для сторін, які беруть участь у спорі.

Погоджувальна комісія зазвичай складається з непарної кількості осіб, причому в ній можуть бути представлені як громадяни конфліктуючих держав, так і громадяни третіх держав. Нагляд над підготовкою рекомендацій або пропозицій доручається особі чи особам, які не беруть участі в спорі. Саме така процедура передбачена, зокрема, у ст. З Конвенції між Норвегією і Швецією про заснування примирної комісії (27 червня 1924 р.).

Ці процедури були поширені у період між двома війнами, вони продовжують часто використовуватися сьогодні, оскільки їх гнучкість залишає сторонам велику свободу. Найчастіше вони застосовуються на базі договорів чи спеціальних контрактів (наприклад, Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів та Конвенція про міжнародне морське право 1982 р. передбачають процедуру примирення). Спроби запровадити такі процедури для міждержавних спорів не мали успіху, проте Інститут міжнародного права прийняв у 1961 році модель договору, де державам пропонувалось утворення комісії для примирення. Міжнародна торговельна палата застосовувала врегулювання примиренням для транснаціональних спорів.

У своєму розвитку погоджувальна процедура є, по суті, становленням практики міжнародних слідчих комісій. Вона посідає проміжне місце між зверненням до слідчої комісії і процесом арбітражного чи судового розгляду. При цьому головне її завдання полягає в залученні до активної участі у розв'язанні спору компетентної комісії і з її допомогою домогтися примирення сторін.

На думку Ч.Ч. Хайда, спостерігаються деякі незручності, пов'язані зі зверненням до погоджувальної процедури як засобу розв'язання спорів між державами. Держава може бути поставлена в скрутне становище енергійними рекомендаціями, спрямованими проти її політики та інтересів, що даються членами комісії, які не є громадянами цієї держави. Держава також може негативно поставитися до спроб неюридичного органу спонукати її відмовитися від своїх юридичних прав або дотримуватися такого способу дій, який може спричинити втрату цих прав.

Проте застосування погоджувальної процедури передбачають Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. тощо.

4. Міжнародна судова процедура.

Також у міжнародному праві розрізняють два типи процедур судового характеру: арбітраж та судові інстанції.

Арбітраж являє собою добровільну згоду сторін передати свій спір на розгляд третій стороні (третейський розгляд), рішення якої є обов'язковим для сторін у спорі. Існує два види арбітражних органів: постійний арбітраж та арбітраж ad hoc.

Важливу роль у розвитку інституту арбітражу відіграли Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнародних суперечок 1899 і 1907 років. Згідно із цими конвенціями у 1901 р. була створена Постійна палата третейського суду, яка існує дотепер. Фактично на постійній основі функціонують лише Адміністративна рада і Бюро (канцелярія) на чолі з Генеральним секретарем.

Арбітражі ad hoc створюються для розгляду конкретного спору між державами.

Можна виділити три основні способи передачі справи на міжнародний арбітражний розгляд:

1) спеціальна угода (компроміс), яка передає існуючий спір до арбітражу;

2) спеціальне положення (компромісне застереження) договору;

3) обов'язковий арбітраж.

Міжнародна судова процедура має багато спільного з третейським судом. До найістотніших факторів, які обумовлюють схожість між судом та арбітражем, належать остаточність рішення і його юридично обов'язковий характер для сторін у спорі. Відмінність же полягає у порядку їх створення і стосується переважно способу формування, функціонування, чисельності та особистого складу.

Першим постійним міжнародним судом стала Постійна палата міжнародного правосуддя, статут якої був прийнятий Лігою Націй 1920 р.

Серед міжнародних судових органів можна виділити:

- Міжнародний суд ООН;

- Суд ЄС;

- Економічний суд СНД;

- Європейський суд з прав людини Ради Європи;

- Міжамериканський суд з прав людини.

Міжнародний суд ООН. Це головний юридичний орган ООН, який складається з 15 суддів, які обираються на дев'ять років. Вони обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки абсолютною більшістю голосів.

Коли держава в якійсь окремій сфері побоюється бути засудженою Судом, вона намагається відсторонитися від нього. (Франція у 1974 р. скасувала свою декларацію про згоду на обов'язкову підсудність Міжнародному суду після справи про ядерні випробування у Тихому океані; США зробили те ж саме 1986 р. після справи про воєнні дії в Нікарагуа).

Дві норми за своєю природою повинні посилити довіру до суду з боку держав. З одного боку, впровадження судді ad hoc, що дозволяє державі, яка є стороною спору у суді, де немає жодного судді, який є її громадянином, призначити ще одного додаткового суддю, який засідатиме на період цього процесу. Ця техніка нагадує арбітраж, в якому сторони вибирають арбітрів. З іншого боку, сторони можуть передати свій спір на розгляд у Судову палату: Суд визначає кількість суддів Палати (наприклад, три чи п'ять) та вибирає їх серед своїх членів, консультуючись із сторонами.

Ця процедура була використана тричі (справа про морські кордони між США та Канадою у 1984 p.; справа про наземні кордони між Буркіна-Фасо та Малі у 1986 р. та справа Electtronica sikala між США та Італією у 1989 році). Ця процедура за своєю природою має полегшити звернення до міжнародних судових органів, проте, якщо вона буде систематично використовуватись, є ризик посягань на авторитет Суду.

Міжнародний суд приймає висновки та судові постанови. У першому випадку він не регулює спорів, адже здійснює консультативну юрисдикцію, даючи висновки на запити Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки або спеціалізованих установ. Консультативні та силові функції Суду відрізняються між собою, зокрема тому, що його висновки, на відміну від постанов, не є юридично обов'язковими. Адже на практиці висновки часто пов'язані зі спорами, Суд виносить їх на правових підставах та згідно з процедурою, схожою з тією, яку він використовує для судового вирішення спорів.

У судових спорах лише держави можуть звернутися за розглядом до Суду. Його компетенція ґрунтується на згоді держав, яка може виражатись у компромісній Угоді, укладеній стосовно конкретного спору; також у застереженні про встановлення підсудності можливих спорів, включеному в договір, згідно з яким сторони зобов'язуються передати на розгляд Суду всі чи частину спорів, що виникають у результаті тлумачення чи застосування цього договору (або інших спорів, визначених у застереженні).

Після звернення держави до Суду часто Суд повинен прийняти рішення щодо попередніх заперечень, сформульованих захисником, які полягають у запереченні компетенції Суду, або оголосити заяву такою, що не підлягає розгляду. Суд повинен приймати рішення в межах заяв, сформульованих сторонами. Він може прийняти рішення про питання, які спочатку не були йому підпорядковані, але які сторони йому ставлять у процесі судового розгляду.

Постанови Суду мають обов'язкову силу. Вони складаються з мотиваційної частини та головної, яка і є власне рішенням. За англосаксонським звичаєм, судді можуть додавати до постанови індивідуальні висновки, в яких вони доповнюють чи модифікують головну частину постанови або висловлюють протилежні погляди, що заперечують ухвалене рішення.

За своє існування Суд прийняв більше 60 висновків та постанов. Його рішення стосуються багатьох видів міждержавних спорів: стосовно територій, деколонізації, про французькі ядерні випробування у Тихому океані 1973 р., справа дипломатичного та консульського персоналу США у Тегерані 1979 р. та 1980 р., справа про військові дії США у Нікарагуа (27 червня 1988 року). Це доводить, що Суд відігравав значну роль у врегулюванні спорів стосовно різних держав з різним економічним розвитком.

З іншого боку, ООН і Міжнародна організація праці (для своїх службовців та службовців інших спеціалізованих установ) створили адміністративні суди (трибунали). Конвенція ООН 1982 року про міжнародне морське право заснувала суд з морського права, функції якого полягають в ухваленні рішень щодо спорів, які можуть бути викликані цією Конвенцією.

Крім Міжнародного суду ООН, який має загальну та всесвітню компетенцію стосовно врегулювання міждержавних спорів, існують міжнародні судові органи з регіональною чи спеціалізованою компетенцією, уповноважені для врегулювання деяких спорів стосовно держав або міжнародних організацій.

Регіональний Суд ЄС є одночасно судовим органом міждержавного типу для врегулювання спорів між державами-членами на рівні співтовариства та судовим органом конституційного типу, який гарантує дотримання договорів та інших актів співтовариства. Суд ЄС є вищою інстанцією Євросоюзу, яка покликана забезпечувати додержання законності при тлумаченні та застосуванні положень Угоди про ЄС; розглядає законність актів, прийнятих спільно Європарламентом і Радою, актів Ради, Комісії та Європейського центрального банку, які не належать до рекомендацій та висновків.

Виконуючи функції адміністративного суду, Суд ЄС має юрисдикцію в будь-якому спорі між ЄС та його службовцями. Суд ЄС також може розглядати суперечки як між окремими державами-членами щодо тлумачення або застосування актів, прийнятих у межах співробітництва у згаданій сфері, у разі, якщо цього не може вирішити Рада, так і між окремими державами-членами та Комісією щодо тлумачення або застосування конвенцій, прийняття яких передбачено положеннями Угоди про Євросоюз.

У межах Угоди про Євросоюз Суд ЄС має повноваження стосовно питань співробітництва у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах.

Суд ЄС засідає у Люксембурзі. У його складі - 15 суддів та 9 генеральних адвокатів, які призначаються строком на 6 років. Судді обирають зі свого складу голову Суду на 3 роки з правом переобрання. Суд засідає у повному складі, а також може формувати палати з 3, 5 або 7 суддів як для проведення попередніх розслідувань, так і для прийняття рішень з певних категорій справ.

До нього можна звертатися безпосередньо або через Комісію ЄС. Судове провадження складається з двох частин - письмового та усного.

Економічний суд СНД є самостійним утворенням, а не органом Ради глав держав СНД. Завдання суду - забезпечити виконання економічних зобов'язань у межах Співдружності, розв'язання спорів, що виникають при виконанні таких зобов'язань. Економічний суд має право тлумачити положення угод та інших актів Співдружності з економічних питань.