Теорія права і держави - Скакун О.Ф. - 5. Загальні підходи і принципи, застосовувані в теорії права і держави

Теорія права і держави не обмежується власними (спеціальними) методами, а виходить за їх межі, залучає до дослідження загальні підходи, які виражають зв'язок із суспільною практикою, з іншими науками (філософією, соціологією, економічною теорією тощо), задіюють їхні можливості. Завдяки освоєнню елементів методів інших наук, так званій міждисциплінарній "методологічній" трансляції, відбувається оновлення, удосконалення методів теорії права і держави за рахунок освоєння елементів методів інших наук. Проте залучення загальних дослідницьких підходів як результату методологічної трансляції між юридичними й іншими науками не є механічним і безмежним: перш ніж елементи методів інших наук набувають статусу загальних дослідницьких підходів у теорії права і держави, вони мають бути адаптовані (пристосовані) і творчо переосмислені. Загальні дослідницькі підходи визначають фронтальну стратегію дослідження, актуалізуються цілями і завданнями конкретних проблем, що виникають у межах теорії права і держави, коли виявляється недостатність її власних методів, але не підмінюють їх собою. Більшість загальних підходів виникає в результаті "методологічної трансляції" між філософією й теорією держави і права.

Розглянемо основні загальні (філософські, наукові і проміжні між ними) підходи, що застосовуються в теорії права і держави:

o матеріалістичний - ґрунтується на категорії економічного базису, якою пояснюється розвиток держави і права як його надбудови (К. Маркс, Ф. Енгельс);

o метафізичний - полягає у вивченні праводержавних явищ і процесів у статиці і "зсередини", в усуненні будь-якого впливу на них (Г. Кельзен);

o системний - передбачає пізнання права, держави, праводержавних явищ як складних, різнобічних, багато якісних систем, що складаються з взаємозв'язаних елементів, компонентів, підсистем (зі своїми функціями і цілями), які утворюють їх незмінну структуру і забезпечують її цілісність. Наприклад, норма права зі своєю структурою (гіпотеза, санкція, диспозиція) є елементом структури системи права, а система права (галузь права, інститут права, норма права) - компонентом правової системи. Правова система, в свою чергу, має свою, більш складну структуру (законодавство, правовідносини, правозастосування, правосвідомість тощо);

o синергетичний - трактує розвиток складних соціальних систем (право, громадянське суспільство, правова система і т.п.) не як плавний перехід із одного упорядкованого стану до іншого, а як постійну зміну хаосу і порядку, у ході якої відбувається самоорганізація систем; разом із закономірними причинно-наслідковими зв'язками враховує випадкові зв'язки, що виникають у процесі самоорганізації різних систем, їх взаємодії з "навколишнім середовищем". Синергетичний підхід сприяє виявленню нелінійності процесів розвитку праводержавних явищ, пізнанню їх у ракурсі зіткнень організованих і самоорганізованих процесів, інтересів, поглядів;

o аксіологічний - спирається на ідеї, цінності і дає можливість з'ясувати якості та властивості праводержавних явищ і процесів, здатних задовольнити потреби окремої особи і певного суспільства, а також ідеї та спонукання у вигляді норми й ідеалу; створює такі ідеї і цінності, які можуть наказати перейти до дій. Цей підхід перебуває у зв'язку з ідейним конструюванням (моделюванням) права і держави. У силу неоднорідності і наявності трьох рівнів (філософський; психолого-антропологічний, оцінний), аксіологічний підхід є проміжним між філософським і науковим. Він не вимагає соціально-історичного аналізу дійсності, звернений на пізнання проявів сутності права і держави, може застосовуватися до будь-якої праводержавної проблеми, особливо якщо вона має на меті розкрити ціннісну природу права й ідейно-ціннісні установки держави, а також здійснити багатофакторний аналіз правової реальності;

o інституціональний - передбачає пізнання правової реальності через інститути права і держави, їх структури, правила, процедури; є результативним при сполученні з аксіологічним підходом ("новий інституціоналізм"), який орієнтований на визначення права і держави через набір певних цінностей, на основі яких суб'єкти права приймають рішення і будують свою поведінку;

o герменевтичний - ґрунтується на вченні про способи тлумачення правових текстів, первинний смисл яких є неясним через їх давність або багатозначність; полягає в інтерпретації глибинної семантики (змістового боку мови, окремих слів), тобто символізму на рівні тексту; контекстом інтерпретації правової норми й конкретної ситуації вважає "бажане право)), з його допомогою відбувається входження в герменевтичне коло, коли для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, але для розуміння окремих частин уже потрібно мати уявлення про зміст цілого (знати попередні нормативні акти та юридичні ситуації). Розуміння (з'ясування смислу) правових норм визначається глибиною особистих переживань, що виникають у кожній конкретній ситуації правозастосування, має творчий характер;

o антропологічний - забезпечує пізнання праводержавних явищ і процесів у їх людино-центристському вимірі; ґрунтується на виявленні біосоціальної цілісності як людини, так і соціуму; встановлює органічний зв'язок між соціальними і природними вимірами функціонування права і держави як елементів середовища існування людини; виходить з того, що біологічна незахищеність людини породжує потребу в соціальних формах спільної діяльності, в тому числі в праві, основу якого становлять ритуали, звичаєве право, що трансформується в позитивне право. Застосовується в тих дослідженнях проблем теорії права і держави, в яких змістовна сторона (права людини, походження і природа явищ, процесів, форм, що пізнаються) переважає над формальною стороною (догматикою);

o феноменологічний - ґрунтується на розумінні творчо пізнавального процесу, зорієнтованого на ідею права (правові ейдоси) як основного механізму супроводження правової реальності; акцентує увагу на принципі суб'єктивності, прагне описати фундаментальні феномени свідомості і самосвідомості; показати, як вони за посередництвом соціальних відносин конструюються в загальні норми (правила), в межах яких людина реалізує належну їй свободу; уявляє право (як і будь-яке явище) таким, що дається через свідомість, яка занурена у безліч життєвих зв'язків і своїми зусиллями (незалежно від законодавця і судді) утворює певні форми; законодавець і суддя лише "розпізнають" уже готові, сформовані правові моделі, виявляють типові життєві ситуації, яким людина надає значущості; привносить у теорію права і держави світоглядний (установчий) та ідеологічний (ідейний) компонент. Опорою феноменологического підходу служить неюридичне праворозуміння, а ключовою сферою його застосування - проблеми правосвідомості і те, що розцінюється як результат усвідомлення, як підсумок здатності до збагнення і переживання культурної вірогідності права;

o комунікативний - ґрунтується на розумінні права і держави (її органів) як засобів взаємодії (комунікації) осіб, що виражається через певні поняття й існує в системі форм права і держави; суб'єктів сприйняття й інтерпретації права та державної влади; легітимації права відповідно до ціннісних стандартів; взаємодії суб'єктів правовідносин з їх правами (уповноважена сторона) і обов'язками (зобов'язана сторона).

інформаційний - ґрунтується на розумінні інформації (повідомлень, що містять дані) як основи і змісту практично всіх праводержавних явищ і процесів; виявляє нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та закономірностей інформаційних процесів. За цього підходу відправник і одержувач інформації перебувають на різних полюсах інформаційного каналу, але здатні підтримувати діалог, перейти на рівень комунікації;

культурологічний (соціокультурний) - полягає в розгляді права і держави одночасно як соціальних і культурних феноменів, що є відтворенням (репродукцією) їх соціокультурної природи. За цим підходом право і держава виявляються як способи, властивості і рівні громадського життя, але не як структури, стани, інститути, механізми. Базуючись на соціально-культурній нормативності, цей підхід не відкидає економічний, технологічний, психологічний та інші фактори, а розглядає їх через призму детермінуючого фактора - культури; створює образи і систему символів реального праводержавного життя; описує і пояснює образно-символічний спосіб його відтворення і зміни;

цивілізаційний (різновид культурологічного підходу) - аналізує право і державу через призму цивілізації як найбільш високого ступеня культурної ідентичності людей, що виражається в наявності об'єктивних рис: мова, історія, релігія, звичаї, культура, суспільні інститути, самоідентифікація особистості і суспільства. Представлений двома теоріями: стадіального розвитку цивілізації - розглядає розвиток цивілізації як єдиний процес прогресивної еволюції людства, що проходить однакові стадії (етапи); локальної цивілізаційної еволюції - аналізує єдиний всесвітньо-історичний процес шляхом його диференціації на локальні сукупності соціальних спільностей, що мають особливості соціально-культурного, економічного і правового розвитку. Цивілізаційний підхід дозволяє виявити багатомірність і унікальність держав світу, їх правових систем;

діяльнісний (праксіологічний) - бере за основу категорію предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому), де діяльність - форма правової активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у праводержавному бутті. Зазвичай застосовують різні підходи, якщо вони не заперечують один одного.

Принципи (об'єктивності, універсальності, єдності логічного та історичного, конкретного й абстрактного, теорії і практики тощо) формуються зазвичай на рівні методів або методологічних підходів. Принципи властиві методології досліджень так само, як і будь-яким явищам. Вони вимагають, щоб дослідження проводилися за законами зв'язку, єдності, сполучення, системності відповідних способів (системи прийомів) між собою.

Принцип методологічного плюралізму закріплює можливість існування різних теоретичних, концептуальних підходів до вивчення державних і правових явищ, навіть таких, що обстоюють протилежні погляди; заперечує одномірність і партикуляризм, тобто відособлення цінностей, фактів, ідей (форм) або насильницьке нав'язування будь-яких теоретичних схем як "абсолютних істин". Методологічний плюралізм відображає природу права і держави як універсальних соціальних явищ (право і держава існують на різних рівнях соціального порядку), є зворотною стороною їх універсалізму.

Принцип об'єктивності означає прагнення до вишукування найбільш достовірної інформації про пізнавані праводержавні явища, зведення до мінімуму суб'єктивних факторів (особистого ставлення, суспільної думки, сформованих традицій).

Принцип універсальності виражається в тім, що теорія права і держави вивчає загальні закономірності становлення, оформлення, функціонування права і держави, безвідносно до жодної країни, її політичної і правової системи, історичної епохи. Її поняття апарат (система понять і категорій) служить оцінним виміром усякої праводержавної організації на планеті - тієї, що існувала в минулому і тієї, що існує в теперішньому.

Принцип єдності історичного і логічного допомагає відтворити об'єкт пізнання в сутнісних, закономірних зв'язках, де логічне є справжньою сутністю, а історичне - його формою, котра визначена

конкретним змістом. Якщо історичний метод дає змогу дослідити правові і державні явища в усій їх повноті - з усіма випадковостями, зигзагами, подробицями, що нерідко спотворюють об'єктивну логіку розвитку, то логічний метод дозволяє відсторонитися від окремих фактів, особливостей, усього неістотного, визначити зміст правових суджень і простежити зв'язок між різними елементами права і держави тощо. У цілому ж принцип єдності логічного й історичного методів розкривається через два принципи: принцип проспективності (історизму) і принцип пізнавальної ретроспекцій Відповідно до першого принципу, нинішній (розвинутий) стан об'єкта неможливо добре вивчити і зрозуміти без вивчення його історичного становлення. Відповідно до принципу ретроспекції (принципу зворотного аналізу), до минулого стану потрібно підходити зі знанням зрілих, "що відбулися", станів об'єкта.

Принцип поєднання теорії і практики (теоретичного і емпіричного) виражається в тому, що вивчення праводержавних явищ на теоретичному рівні та вироблення концепцій (теорій, доктрин) щодо функціонування цих явищ грунтується на накопиченому практичному матеріалі і його обробці на емпіричному рівні, узагальненні теоретичних і емпіричних знань. Завдяки аналізу практики теорія поглиблює розробку концепцій, вдосконалює понятійно-категоріальний апарат, виявляє напрямки свого розвитку. Водночас теорія здатна надати імпульс для розвитку практики, підвищення її ефективності.

Принцип соціального детермінізму спрямовує на розгляд цілісних соціальних ситуацій, дій людей, на виявлення закономірностей при дослідженні праводержавних явищ і процесів, з позицій соціально-причинної їх обумовленості.