Теорія права і держави - Скакун О.Ф. - 1. Праворозуміння, його поняття і основні типи

1. Праворозуміння, його поняття і основні типи

Праворозуміння (розуміння права) - це інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його функціонування, що письмово викладені й оприлюднені шляхом опублікування. Будь-яка методологія (а їх безліч у теорії права і держави) пов'язана з конкретним праворозумінням (баченням права). По суті, праворозуміння (правоуявлення, право-погляд) є вторинним, похідним від усього правового, що реально діє; воно залежить від особливостей правосвідомості, інтелекту його носія. Тому праворозуміння не можна зводити лише до визначення поняття "право".

Тип праворозуміння - письмова форма конкретного вираження системи правових ідей, сконцентрованих навколо провідної ідеї і/або принципу, що становлять певний спосіб бачення ("кут зору") сутності і призначення права та певний напрям у цій галузі пізнання.

Тип праворозуміння ґрунтується на різноманітті загальних підходів, методів, принципів, що свідчить про існування методологічного плюралізму.

Плюралізм типів (концепцій) праворозуміння пояснюється рядом факторів:

- пізнавальними чинниками: а) зосередження уваги на одному з проявів багатогранності права, який обирається як провідний і концептуально оформлюється перебільшення його значення; б) застосування нових методів пізнання, що дають можливість відкрити нові грані права і викласти в оновленій концепції; в) звернення до пізнання не проявів права як явища, а різних явищ, що перебувають у сфері його впливу;

- соціально-культурними: а) створення концепцій праворозуміння представниками його різних верств суспільства, кожна з яких трактує право відповідно до своїх соціальних потреб та інтересів; б) спричинення різної інтерпретації права багатоманітністю світоглядів, політичним та ідеологічним плюралізмом, схильністю до тієї чи іншої національно-культурної традиції, релігійними переконаннями тощо. Серед сучасних наукових типів праворозуміння найпопулярнішими є такі.

1. Природно-правовий (ідеологічний, аксіологічний).

Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право "народжується" в суспільстві і "живе" в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

2. Позитивістський (нормагивістський).

Вихідна форма буття права - норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю ("позитивне право") і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є визначальною ознакою такого права; зв'язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.

І хоч прихильники цієї концепції здійснили чималий внесок у розробку структури норми права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної влади щодо людини. Ця концепція є антиподом до принципу верховенства права.

3. Соціологічний.

Вихідна форма буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається упорядником суспільних відносин завдяки його застосуванню суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій ("живе право"). Що стосується норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходить безпосередньо із життя ("мертве право"). Наявним є протиставлення права ("право у житті") і закону ("право в книгах"). По суті, правом визнається його функціонування, "дія" у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов'язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.

І хоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійні процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки "життя" права відшукуються саме в суспільному середовищі.

Аналізуючи зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться лише до норми, не існує у формі абстрактного (природного) закону, не "розчиняється" у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право - складний, багатовимірний, багатоаспектний феномен: в ньому виявляються духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена цим середовищем (зовнішній генезис права) тощо.

В останній час став популярним інтегральний (інтегрований) тил праворозуміння, що виник на основі діалогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві, як західних, так і східних. Цей тип праворозуміння полягає не в механічному поєднанні суперечливих позицій, а у синтезуванні теоретично значущих моментів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом на новий рівень їх узагальнення. Такими моментами, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (теорія природного права), норма права (позитивістська/нормативістська теорія права), правовідносини (соціологічна теорія права). Серед концепцій інтегрального типу праворозуміння заслуговує на увагу комунікативна, згідно з якою право породжується комунікативною (інтер-суб'єктивною) діяльністю людей в суспільстві.