Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - ГЛАВА 7. Шлюбний договір

1. Сторінки історії

Шлюбний договір, хоча й був включений у наш законодавчий матеріал порівняно недавно, має багатовікову історію.

Його прообразом були "змовини", "умовний", "згоди", які обов'язково передували весіллю, тобто були своєрідним дошлюбним договором. Батьки наречених домовлялися про день весілля, про те, що вони дадуть своєму синові чи дочці. Майнова частина цього договору підтверджувалася спершу лише показами свідків, а потім стала фіксувалася письмово в органах влади.

"Видаючи у 1641 р. свою дочку Анну заміж за Івана Ребра, Микола Оринят дав 40 золотих, сукню літню, кабат оксамитовий, інші речі та третину землі, цього приданого не має права стратити, а збільшувати майно".

В "Угоді" (1643 р.) між вдовою Марухною Сидори к та майбутнім зятем Григорієм Пелецьким було зазначено, що вона, "приймаючи зятя до своєї дочки Єви, записує їм 20 золотих польською монетою і право розпоряджатись усім майном, будівлями, землею, городами та прибутками з землі... Григорій повинен пам'ятати і утримувати при собі вдову та її сина, має бути добрим господарем, всі прибутки та видатки має записувати і розраховуватись".

У "Акті", складеному у 1739 р. старостами та Федором Андрійчиковим, з одного боку, і Федором Данков'ятом, з другого, було записано таке: "З Божої допомоги ... Федір Андрійчиків бере за жінку дочку Федора Данков'ята - Теодору. Данков'ят дає своїм дітям таке придане: 1,5 прута землі, яка належала до господарства, дві корови, 3-літню ялівку, половину стодоли, стайню та комору. Друга половина буде використовуватися тестем".

У1749 р. у с. Мшанець була укладена "Умова" між тестем Іваном Бунієм та зятем Лесем Сисиновим такого змісту: "Іван Буній видає заміж дочку на ім'я Катерина у супружній стан за Леся Сисинового, якому вирішую та записую в придане по своїй дочці власної землі 2 прути з усіма приналежностями..., два воли, одну корову...".

"Я, Іван Козак і моя жінка Марія, коли пан Бог дав доброго чоловіка С. Пантуса до нашої дочки Катерини, записуємо їм півчверті землі з садами, городами і хатою, але цей зять має в і дві ну вати молодшу дочку. І сам, і моя жінка будемо з ним разом жити до самої смерті, і він повинен нас похоронити"315.

У наведених випадках майбутній зять брав участь у таких домовленостях. В інших регіонах України такий договір укладався без участі молодих: зять зазвичай лише запрошувався до його підписання.

Хоча радянська держава запровадила принцип виключного державного регулювання сімейних відносин, знищити звичаєві правила поведінки їй не вдалося, як і не вдалося позбавити подружжя свого природного права долати суперечності між собою мирним шляхом, за допомогою договору. Державі, за великим рахунком, було байдуже, про що домовилися між собою батьки наречених, самі наречені чи подружжя, навіть якщо в договорі було записано інакше, ніж це випливало із закону. Але це мирне співіснування звичаю, договору та норм юридичного права відразу припинялося, як тільки виникав спір між дружиною та чоловіком.

Якщо, наприклад, подружжя домовилося про поділ спільного майна не порівну, як було записано у законі, то вони могли розраховувати лише на добровільне виконання цієї угоди. Як тільки один із них оспорював такий поділ, робився висновок про те, що подружжя не мало права ділити спільне майно інакше, ніж це було визначено у законі, тобто не порівну. Цим правом наділявся лише суд: "В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу" (ч. 1 ст. 28 КпШС).

В умовах одержавлення усього суспільного життя надання подружжю права самостійно регулювати свої майнові відносини вважалося недопустимим: "не може бути, щоби одні шлюбні пари могли мати більше чи менше розмаїття прав, ніж інші"3'6.

Проте держава, задекларувавши свій контроль над подружніми відносинами, здійснити його повною мірою так і не могла317.

Законом України від 23 червня 1992 р. Кодекс про шлюб та сім'ю було доповнено статтею 27-1 "Право подружжя на укладення шлюбного контракту" такого змісту:

"Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укласти угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права та обов'язки подружжя.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України".

Цим Законом, як уже зазначалося, договір було фактично включено до числа регуляторів сімейних відносин, хоча у ньому і не було зазначено про це.

16 червня 1993 р. Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Порядок укладення шлюбного контракту, до якого було додано зразок шлюбного контракту318.

Кожен з цих правових документів мав цілий ряд недоліків.

Насамперед була невідповідність між назвою ст. 27-1 та ЇЇ змістом. З назви випливало, що шлюбний контракт може укласти подружжя, а із змісту - що це право належить особам, які "беруть шлюб". При цьому авторів законопроекту не бентежило те, що ст. 27-1 містилася у главі "Майнові права та обов'язки подружжя ", а також те, що терміна "брати шлюб" у Кодексі не було.

У статті 1 Порядку укладення шлюбного контракту було зазначено, що "шлюбний контракт між особами, які одружуються, укладається до реєстрації шлюбу". При цьому Кабінет Міністрів дещо підправив законодавчу термінологію і водночас підтвердив, що право на укладення шлюбного контракту мають ті, хто подав заяву про реєстрацію шлюбу, але така реєстрація ще не відбулася.

Через чиюсь необачність чи некомпетентність під ідею договірного регулювання відносин у шлюбі була закладена перша міна.

Друга міна - полягала у невизначеності предмета такого договірного регулювання.

У пункті 2 Порядку укладення шлюбного контракту було зазначено: "У шлюбному контракті передбачаються майнові права та обов'язки подружжя, зокрема, питання, пов'язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, придбане як до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, одержане в дар чи успадковане одним з подружжя...".

Не можна не подивуватися термінологією і водночас невизначеністю "питань, пов'язаних із правом власності", які сторони мали право "передбачити" у договорі. Сторони могли домовитися про "перехід" права власності від одного до другого з подружжя, але така умова вважалася виконаною лише після належного оформлення.

Йшлося, звичайно, про договір дарування. Якщо предметом такого договору було нерухоме майно, то правові наслідки пов'язувалися з нотаріальним посвідченням окремого договору дарування. Це означало, що включення, наприклад, у шлюбний договір умови про дарування квартири чи автомашини - лише порожня обіцянка, яка не може бути реалізована силоміць.

У Порядку укладення шлюбного контракту було зазначено, що у цьому контракті можуть також "передбачатися немайнові, моральні чи особисті зобов'язання".

Перша норма здивувала, остання ж просто шокувала такою термінологічною плутаниною, викликавши відразу питання про особливості кожного із названих зобов'язань.

У запропонованому Міністерством юстиції зразку шлюбного контракту містилися, зокрема, такі умови:

Сидоренко Т. П. зобов'язувалася обрати прізвище чоловіка, ощадливо ставитись до сімейного бюджету, здійснювати облік проведених витрат, повідомляти чоловіка про покупки на суму більше 5 тис. крб. А Іванов Д. С. зобов'язувався протягом п яти років забезпечити проживання сім'ї окремій квартирі, без батьків. У разі, якщо народяться діти і вони матимуть нахил до музики, він зобов'язувався придбати музичний інструмент, створити для дітей усі умови для здобуття музичної освіти.

Невиконання ними цих та інших обов'язків було названо підставою для розірвання шлюбу, хоча терміни "причини" та "підстава "для розірвання шлюбу не є синонімами.

У пункті 9 Порядку укладення шлюбного контракту було зазначено, що при розірванні шлюбу та визнанні його недійсним майнові спори та спори про дітей...вирішуються судом з урахуванням шлюбного контракту. Отже, можна було припустити, що Кабінет Міністрів вважав можливим визначити у контракті й місце проживання дитини.

Кабінет Міністрів вважав шлюбний договір чинним і після визнання шлюбу недійсним. Все це засвідчувало не лише некомпетентність, а й істотне перевищення Кабінетом Міністрів делегованих йому повноважень, адже порядок укладення та зміст шлюбного контракту - це різні речі.

Третя міна - проявилася у невиправданому сковуванні волі сторін, адже контракт не міг містити умов, які б погіршували становище одного з подружжя, що було визначено законом. Це означало, що в контракті неможливо було відступити від рівності часток дружини та чоловіка у спільному майні подружжя чи встановити обов'язок чоловіка утримувати працездатну дружину.

Засоби масової інформації сприяли створенню негативної суспільної думки щодо шлюбного контракту як такого, що суперечить наче нашому національному світобаченню. Ця обставина, разом із недоліками нормативного регулювання, зумовила те, що шлюбні контракти укладалися в Україні дуже рідко.