Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 5. Визначення місця проживання дитини

За порозумінням між батьками

Жити разом - взаємна природна потреба і право матері, батька та дитини. Але іноді різноманітні ситуації стають цьому на заваді. І тоді виникає проблема, де і з ким має жити дитина.

Оскільки батьки відповідальні за долю дитини, тому саме вони мають порозумітися між собою з цього питання.

Відповідно до частини 2 ст. 160 СК, місце проживання дитини, якій виповнилося і 0 років, визначається за спільною згодою батька, матері та дитини. Ця стаття сформульована на засадах консенсусу: до тих пір, поки усі, в тому числі і дитина, не погодяться на запропонований варіант, питання про місце її проживання залишається невирішеним.

Десятирічна дитина - це уже багатознаюча особа, яка має свої ціннісні орієнтири, з якими дорослим належить рахуватися. Але вона ще не настільки самостійна, щоби приймати одноосібні рішення. Педагогічні навички, якщо вони, звичайно, є, допоможуть батькам засобами переконання, заохочення та любові домогтися порозуміння з дитиною.

Права підлітка

Дитина, якій виповнилося 14 років, має право сама визначити місце свого подальшого проживання.

Чи це правильно? На мою думку, - так! Дитина, якій виповнилося 14 років, одержує статус підлітка, неповнолітнього, може бути суб'єктом цивільної та кримінальної відповідальності, може одержати право на шлюб, має право на звернення до суду з лозовом. У переліку цих можливостей право на самостійне визначення місця проживання не виглядає дивним. Видання дитині паспорта у 14, а не в 16 років сприяло би здійсненню цього права надання підліткові права на вибір місця проживання - це, звісно, не заклик йти чи втікати з дому. Батькам, у родині яких усе гаразд, не слід бентежитися щодо надання дитині такого права, адже вона навряд чи забажає ним скористатися. Але в родині, де дитину зневажають, наявність у неї цього права може стати порятунком (від одного з батьків дитина пішла проживати до другого чи до бабусі та дідуся).

Слід при цьому мати на увазі, що мова йде про право підлітка на визначення місця проживання. Підвали, горища, товарні склади тощо місцем проживання не є, тому батьки як носії обов'язку щодо виховання та розвитку дитини мають право вимагати повернення її додому.

Спір між батьками

Розірвання шлюбу між батьками часто призводить до того, що хтось із них з полегшенням чи з сумом стає жити окремо. Поділені меблі, гроші; дуже складно було, але розділили - таки нерухомість. Залишилася неподіленою лише душа дитини. Тому наостанок нерідко беруться й за неї.

У статті 161 СК визначено механізм вирішення спору між батьками щодо того, з ким проживатиме дитина. Та перш ніж розпочати його аналіз, хочу поділитися з читачами своїми думками, які визріли на підставі аналізу великої кількості судових справ та власних спостережень.

1. Кожен спір про місце проживання дитини - це війна, у якій, як правило, немає переможців; треба уникати такої війни.

2. Якщо матір дитини є доброю матір'ю, чоловікові не слід докладати зусиль, щоб забрати дитину від неї. Це - неприродно забирати дитину у матері! Навіть з огляду на конституційну рівність прав жінки та чоловіка.

Чоловіча гідність буде піднесена, якщо він усвідомить це і старатиметься полегшити ношу материнських обов'язків.

3. Дитина прагне стабільності і має право на стабільні умови життя. Вона звикла до всього, що її оточує, що становить для неї цінність, і з цим треба рахуватись.

4. Не варто ставити на терези і зважувати батьківську та материнську любов, бо вона або є, або її немає.

5. Якщо уже розпочинати спір про місце проживання дитини, то робити це слід не задля задоволення своїх інтересів (я - кращий, я - більше можу, я - більше маю), а задля створення дитині комфортного життєвого середовища, де панує ласка, витримка, порозуміння, усвідомлення права дитини на дитячі пустощі, на забави - замість неповаги, казарменої муштри, психічного пригноблення чи фізичного насильства. У частині 1 ст. 161 СК зазначено, що спір про місце проживання малолітньої дитини може вирішуватися судом, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо цього. Отже, судовий розгляд такого спору можливий за трьох умов.

Перша - батьки проживають окремо. Якщо ж батьки продовжують проживати в одному помешканні, тобто місце їхнього проживання збігається (дарма, що вони визначили, хто якими кімнатами буде користуватися), звернення до суду є передчасним. Адже для задоволення позову суд має зробити висновок про те, що у новому місці проживання будуть створені для дитини належні житлово-побутові умови.

Друга - спір ведеться щодо малолітньої дитини. Спір між батьками про місце проживання неповнолітньої дитини (14-18 років) не є предметом судового розгляду не лише тому, що вона сама має право визначитися щодо цього, а й тому, що рішення суду, яким, наприклад, було б "присуджено" синові жити з матір'ю, виконати примусово неможливо.

Такий спір може бути предметом судового розгляду лише тоді, коли дитина одним із батьків тримається біля себе за допомогою психічного чи фізичного насильства.

Третя - дотримання особливої досудової процедури розгляду такого спору, якою має бути спроба досягти домовленості.

У частині 1 статті 161 СК визначено пріоритет цінностей, які суд має брати до уваги при вирішенні спору: якість виконання кожним з батьків своїх обов'язків щодо дитини, прив'язаність до нього дитини, стан здоров'я її та кожного з батьків.

Судова практика виробила чітку позицію: матеріальні переваги одного з батьків, проживання його у великому місті не можуть мати вирішального значення.

Допомогти суду знайти справедливе вирішення спору може висновок судово - психологічної експертизи, а також думка самої дитини.

Іноді предметом спору є місце проживання кількох дітей, і тоді суду доводиться розв'язувати проблему можливого їх "поділу" між батьками. Наскільки це можливо і чи потрібно - це складні питання, відповідь на які мала б бути одержана з урахуванням великого значення для формування психічного здоров'я дитини, наявності поруч брата чи сестри як товариша, як помічника, як захисника.

Рішення суду, за яким син мав проживати з батьком, а дочка -з матір'ю, було скасовано, оскільки не була врахована взаємна прив'язаність дітей.

Між К. О. та К. В. виник спір щодо місця проживання 4 - річної дочки. Мати К. О. вважала, що дитина має проживати з нею. Батько наполягав на тому, щоби передати дитину йому: він проживає разом з батьками, які люблять внучку і постійно спілкувалися з нею, крім того його друга дружина погоджується також допомагати йому у вихованні дитини. К. О. має ще старшу дочку від першого шлюбу і вважає, що сестри мають жити разом. К. О. зазначила також, що дочка була одного разу свідком насильства з боку батька, боїться залишатися з ним. Позивачка обґрунтовувала свої вимоги, керуючись принципом 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959р, у якому зазначено, що дитина може бути розлучена з матір То лише за виняткових умов.

До участі у справі було залучено спеціаліста - психолога. При обстеженні ним дитини, зокрема за методикою "Малюнок сім "і" їй було запропоновано намалювати членів сім "і. І вона зобразила їх у такій послідовності: бабуся, мама, вона сама, дід, сестра. Психолог звернув, зокрема, увагу на те, що дитина біля себе поставила маму, тобто саме до неї відчуває найбільшу емоційну близькість. Ні батька, ні його батьків, ні його другої дружини на її дитячому малюнку не було. Психолог не рекомендувала суду змінювати місце проживання дитини.

Суд визначив місце проживання дитини за місцем проживання матері, взявши до уваги пріоритетну потребу дівчинки у проживанні з матір'ю і, вслід за К. О., послався на Декларацію прав дитини.

Не заперечуючи розумність цього рішення, хочу зробити застереження щодо використання Декларації прав дитини. Слід, по-перше, не забувати про особливу правову природу декларації, яка не має сили законодавчого акта, а, по-друге, у Конвенції про права дитини 1989 р., яка має силу закону, про такий привілей матері уже не йдеться.