Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - ГЛАВА 2. Опіка та піклування над дітьми

"Опікун береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди"

(Іван Франко)

Призначення опіки й опікуна, піклування та піклувальника є одним із засобів охорони прав та інтересів дітей, які є сиротами або з інших причин були позбавлені батьківського піклування.

Вибір саме такої форми влаштування життя дитини залежить від різних обставин. На такий вибір впливають наявність родичів дитини (дід, баба, брат, сестра), відсутність особи, яка виявила б бажання усиновити дитину, чи відмова дитини, батьки якої загинули, від її усиновлення.

Як засвідчує практика, майже не має шансів на усиновлення дитина, якій виповнилося 10 років, оскільки той, хто хоче стати усиновлювачем, прагне усиновити, як правило, дитину молодшого віку. Тому для неї прихід у сім'ю на правах підопічного - реальний шанс позбутися статусу "державної дитини".

Опіка та піклування не створює родинних стосунків, але може створити їх de facto.

Опіка та піклування - інститут тимчасової дії, оскільки мас строковий характер. Однак не виключено, що стосунки між опікуном, піклувальником та підопічним збережуться і після припинення опіки чи піклування.

Давня історія

Опіка (піклувательство, піклування) як правовий інститут була започаткована дуже давно.

За Руською Правдою, у разі, "коли вдома будуть діти малі, які самі про себе не зможуть "печалуватися", а мати вийде заміж, то віддати їх тому, хто буде їм ближчий, з добутком і з домом, поки до літ не дійдуть. А товар дати перед людьми, а що зародить товаром тим або прибуде, то для нього, а сам товар їм повернути, а прикуп йому самому, бо він їх кормив і опікувався ними, а буде приплідок від челяді або худоби, то все має віддати, що відібрав, а що створив, то все має дітям заплатити".

З цього можна було зробити висновок про те, що за Руською Правдою опіка призначалася в інтересах дитини; після смерті чоловіка опікуном ставала матір і лише тоді, коли вона одружувалася вдруге, опікуном ставала інша особа. Опікуном здебільшого були родичі батька дитини.

У главі Про опіку Зібрання малоросійських прав 1807 р. було записано, що неповнолітні діти чоловічої статі до 18 років, а жіночої - до 13 років після смерті своїх батьків мають бути під опікою, щоби батьківське майно рухоме і нерухоме не було приведене в упадок. Опікунами мають бути не іноземці, а тутешні уродженці, люди добрі, благочестиві, не марнотратці.

Кодекс 1926 р.

Відповідно до артикулу 57 цього Кодексу, опіці підлягала кожна неповнолітня особа, яку не опікує хоча б один із батьків. Опіка призначалася за рішенням "опіку н чого" органу.

"Піклувательство" щодо неповнолітнього за арт. 67 призначалося у випадках, коли:

1) виникла потреба, щоби батьки або опікун виконали певну дію як законні представники неповнолітніх дітей, але вони через хворобу або інші подібні причини не мають можливості виконати цю дію;

2) інтереси опіки суперечать інтересам підопічного.

Це означало, що піклувательство над дітьми було субсидіарним, додатковим до основного (опіки), а не самостійним засобом охорони інтересів дитини. Як зазначав В. Бошко, цим було змішано опіку з піклуванням, оскільки опіка призначалася над малолітніми і над неповнолітніми дітьми512.

Опікунами та піклувальниками призначалися особи, здатні виконувати відповідні обов'язки. їх вибирали головним чином серед рідних дитини. Не мали права бути опікунами ті, хто позбавлені виборчих прав або виключені з громадських організацій трудящих.

Опікуном та піклувальником могла бути призначена особа без її згоди і навіть відома. Але вона мала право протягом "місячного реченця" від дня вивішення оголошення в установі, що настановила опікуна, оскаржити цю постанову "перед його зверхнім керуючим органом". Відповідно до частини 2 арт. 74, протизаконна відмова "прийняти" опіку або піклувательство "потягала" кримінальну відповідальність.

Підопічним вважався не лише той, над ким була призначена опіка, а й той, над ким було призначено піклування. Термін "опікунські обов'язки" стосувався як опікуна, так і піклувальника.

Опікунські обов'язки виконувалися безоплатно. Але опікунові, який управляв майном дитини, опікунчий орган міг призначити винагороду не вище 10 відсотків доходу від майна, беручи до уваги затрачений труд, успіхи управління та ступінь майнового забезпечення опікуна і підопічного.

Опікун мав право витрачати для утримання дитини її майно. Якщо ж його не вистачало або взагалі не було, місцевий опікунчий орган звертався до органу соціального забезпечення з клопотанням про видачу опікунові засобів для утримання підопічного,