Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Новітня історія

Сімейні відносини регулюються законом лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з токи зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.

Персональні та суспільні інтереси вимагали законодавчого врегулювання стосунків не лише між батьками та дітьми, між подружжям, а й між іншими особами, зокрема бабою, дідом та внуками; братами та сестрами; вітчимом, мачухою та пасиноком, падчеркою; між дитиною і тим, хто взяв її у свою сім'ю на виховання.

У Сімейному кодексі регулюванню відносин між ними присвячено окремий розділ.

Проте ним не охоплені зв'язки між іншими родичами: двоюрідними та іншими, дальшими братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінниками та іншими родичами, які можуть регулюватися звичаєм та родинними традиціями.

В окремих статтях Сімейного кодексу врегульовано майнові стосунки між тими, хто перебуває у так званому "цивільному шлюбі".

ГЛАВА 1. Права та обов'язки жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу

1. Сторінки історії

Давня історія

Життя жінки та чоловіка без шлюбу римляни називали конкубінатом (лат. слово - наложниця, коханка; - співжиття).

В Україні цивільний (громадянський) шлюб, який засновувався на народних весільних звичаях, побутував майже до XVI ст. як явище нормальне.

Починаючи з ХУІ-ХУП ст., шлюбні відносини підпали під контроль церкви, яка проголосила шлюб таїнством, наслідки якого пов'язувалися з вінчанням516. Церква засуджувала і категорично забороняла життя жінки та чоловіка без шлюбу і врешті одержала перемогу: життя без шлюбу дозволяли собі лише одиниці.

Ті, хто жив у незареєстрованому шлюбі, присягали один одному на вірність і покірливість при грудці солі і двох запалених воскових свічках517.

Життя без вінчання в українському народі називалося життям "на віру" або життям "на совість". Це словосполучення означало те, що співжиття жінки та чоловіка у такій ситуації засновувалося лише на взаємному довір'ї, яке дуже просто можна було зламати, без будь-яких стримуючих застережень та процедур. Отже, життя "на віру" не мало гарантії довічності, як у разі вінчання, а тому, навіть при високій якості особистих взаємин, мало дуже помітну надщербину.

Некомфортною робило цю форму співжиття жінки і чоловіка і "войовничо негативне" ставлення до неї з боку громади та церкви, що засвідчується численними прислів'ями, нормами звичаєвого права.

Як свідчить Юрій Гошко, на чоловіків і жінок, які жили без шлюбу, невінчаними, накладався особливий податок518.

З часом суспільна оцінка життя "на віру" стала "образно негативною". Ставлення ж церкви практично не змінилося.

Причин для життя "на віру" було чимало, часто це було пов'язане із цілою системою заборон, а також з неможливістю розірвання т. зв. законного шлюбу519.

Життя "на віру" було поширене серед різних верств українців. Життя "на віру" не створювало для жінки та чоловіка жодних правових наслідків.

Новітня історія

Відповідно до артикулу 133 Кодексу УСРР 1926 р., особи, що були "у близьких взаєминах без їхньої реєстрації", могли подати до органу ЗАГСу спільну заяву про реєстрацію їхніх відносин як подружжя... Якщо заяву подала тільки одна сторона, заявивши, хто є другою стороною, але визнання з боку другої сторони не було, місцевий орган ЗАГСу протягом триденного "реченця "посилав повідомлення про надходження заяви особі, яку зазначено як дружину. Остання була зобов'язана протягом місяця відповісти, чи визнає правильність поданої другою стороною заяви.

Протягом місяця від дня одержання повідомлення особа, яку було зазначено в заяві як дружину, могла розпочати в суді спір проти правильності поданої другою стороною заяви, сповістивши рівночасно про це місцевий орган ЗАГСу520.

Близькими взаєминами, як це було зазначено у Постанові Пленуму Верховного суду УСРР від 14 лютого 1928 р., належало вважати "тільки такі близькі взаємини осіб різного пола, що мають більш або менш стійкий характер і соціально-побутові ознаки подружжя: загальне домашнє господарство, взаємна допомога, спільне виховування дітей, визнання за дружину перед третіми особами в листуванні і в документах і т. п.". Але вважалося, що одночасна наявність усіх цих обставин не була обов'язковою521.

Якщо особа, якій було надіслано повідомлення, не розпочинала судового спору, то, відповідно до арт. 134, ця обставина прирівнювалася до визнання себе за дружину, внаслідок чого орган ЗАГСу записував цю особу як дружину та реєстрував їхнє подружжя. Проте це могло відбутися лише тоді, коли жодна із сторін не перебувала уже в зареєстрованому шлюбі.

Якщо особа "виточила спір", сторони повинні були представити відповідні докази. Якщо суд встановлював, що заява однієї сторони "зазнали неправдива , він "виточував переслідування в кримінальному порядкові".

За статтею 140, якщо реєстрація подружжя була неможливою, суд міг постановити рішення про визнання за однією із сторін права на майно "на засадах співвласности в рівних частках" та на одержання утримання.

Отже, в УСРР не відбулося повного урівняння зареєстрованого і фактичного шлюбів, а були лише урівнені (більшою чи меншою мірою) майнові права та обов'язки жінки і чоловіка. Пояснювалося це необхідністю стати на захист, головним чином, жінки, яка, потрапивши у складне матеріальне становище, часто не мала змоги обирати форму організації свого сімейного життя і мусила прийняти умови, запропоновані економічно стійкішим чоловіком.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. припинив юридичне визнання фактичних шлюбних відносин. Стаття 19 цього Указу гласила: "Встановити, що тільки зареєстрований шлюб породжує права і обов'язки подружжя... Особи, які фактично перебувають у шлюбних відносинах до видання цього Указу, можуть оформити свої відносини шляхом реєстрації шлюбу із зазначенням строку фактичного спільного життя"522.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 листопада 1944 р. "Про порядок визнання фактичних шлюбних відносин у випадку смерті або пропажі безвісти на фронті одного з подружжя" була допущена можливість судового порядку визнання фактичних шлюбних відносин у тих випадках, коли ці відносини не могли бути зареєстровані через смерть або пропажу без вісти на війні "одного з подружжя". "Визнаний судом фактичний шлюб... породжує всі права і обов'язки, які випливали із зареєстрованого шлюбу," - так було записано у ч. 4 ст. 1052 Кодексу 1926 р.

Оформлення фактичних шлюбних відносин шляхом реєстрації шлюбу допускалося за умови, що ні одна із осіб не перебуває в зареєстрованому шлюбі.

На підставі цих двох указів внесла 15 вересня 1945 р. Президія Верховної Ради УРСР ряд змін до Кодексу про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР.

З тих пір фактичні шлюбні відносини, що виникли після 8 липня 1944 р., не породжували жодних правових наслідків.

Суди відмовляли у прийнятті заяв про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, оскільки, згідно із ст. 273 ЦПК УРСР, суд міг встановлювати лише ті факти, що мали юридичне значення. Майно, набуте особами, які проживали без шлюбу, вважалося спільною частковою власністю і могло ділитися виключно за нормами Цивільного кодексу.

Наявність сім'ї між цими особами у більшості випадків категорично заперечувалася523. Вони називалися "співжителями", "співмешканцями" (з рос. "сожители").

Початок законодавчих змін

Законодавчі зміни правового статусу фактичного подружжя розпочалися у 1973 р.

Б. проживала понад 20 років у фактичних шлюбних відносинах з л., який був наймачем квартири. У зв'язку з його смертю, виконком зажадав виселення її з квартири.

Позовна вимога обґрунтовувалася тим, що у статті 283 ЦК УРСР членами сім'ї наймача у квартирі державного житлового фонду вважалися дружина наймача, їхні діти та батьки; а за певних умов членами сім'ї могли бути визнані інші родичі. К. не була ні дружиною, ні родичкою Л., тому, як вважав позивач, не мала права на житло. Справа розглядалася судами неодноразово, допоки право К. на житло було таки визнано судом.

Під тиском судової практики Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1973 р. у ст. 283 ЦК було внесено зміну: слова "інші родичі "було замінено на "інші особи". Такими особами здебільшого були саме ті, хто перебував з основним наймачем у фактичних шлюбних відносинах.

Така ж за змістом норма міститься у статті 64 ЖК УРСР.

Наступний етап у зміні правового статусу фактичного подружжя пов'язується із прийняттям 7 лютого 1991 р. Закону України "Про власність", у ст. 19 якого було встановлено, що майно, набуте спільною працею або коштами членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Пленум Верховного Суду України у Постанові від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" роз'яснив судам, що право спільної власності може бути визнано не лише за родичами, а й за іншими особами, якщо буде встановлено, що вони входили до сім'ї і брали трудову участь у придбанні майна.

Ані стаття 19 Закону України "Про власність", ані позиція Пленуму Верховного Суду України об'єктами критики не стали, можливо, тому, що нинішні опоненти не побачили у них загрози для своєї позиції. Між тим, така загроза була, адже ст. 19 не залишала щонайменшого сумніву в тому, що до числа таких "інших осіб" включено не лише членів колишнього колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а й тих жінок та чоловіків, які проживали спільно, але без державної реєстрації524.

Початок законодавчих змін
2. Цивільний шлюб сьогодні
Право на майно у цивільному шлюбі
Право на утримання
ГЛАВА 2. Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів
1. Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів
Баба, дід, онуки
Брати та сестри
Мачуха, падчерка
Фактичні вихователі діти
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru