Українське цивільне право - Ромовська З.В. - 5. Держава як власник

Власність держави, або державна власність, - це загальносвітове явище. Більшовики надали їй лише юридичної винятковості та ідеологічної привабливості.

Державна власність була законодавчо визнана всенародним добром, формою соціалістичної власності (ст. 4 Конституції 1936 р). У тогочасній літературі підкреслювалося, що державна власність є провідною; їй притаманний найвищий ступінь усуспільнення, оскільки за державою як власником стоїть увесь радянський народ.

"Держава є єдиним власником усього державного майна", - так було записано у статті Основ цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік та у статті 89 ЦК УРСР. Звідси у декого могла виникнути ілюзія, що в СРСР крім загальносоюзної власності існує й власність республіканська, оскільки у Конституції УРСР Українська PCP була названа суверенною. Однак вона розвіювалася тезою про єдність фонду усієї державної власності в СРСР, яка, за словами О. С. Іоффе, вважалася однією із непохитних засад науки радянського цивільного права100.1 не лише. На ній височіла уся система державних інституцій, уся система ідеологічних догм.

"Радянська держава - один і єдиний суб'єкт права державної власності". Отже, УРСР, хоча і мала печать "суверенна" (як сьогодні Татарстан у Російській Федерації), але не мала ознаки - "незалежна", оскільки без власності, насамперед, на землю, про незалежність держави годі й думати.

У статті 90 ЦК були перелічені об'єкти права державної власності: земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудники, електростанції, залізничний, водний, повітряний і автомобільний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою сільськогосподарські, торговельні, комунальні та інші підприємства, а також основний житловий фонд у містах і селищах міського типу. У власності держави могло бути і будь-яке інше майно.

Водночас земля, її надра, води і ліси були проголошені виключною власністю держави і могли передаватися лише у користування.Таке передання могло здійснюватися лише уповноваженими державними органами.

Той, кому були виділені ці об'єкти, не міг передавати їх за договором іншим особам. Колгосп, якому земля була надана у безстрокове безоплатне користування, не міг передавати и в оренду. Якщо такий договір все ж було укладено, він, за статтею 49 ЦК, визнавався судом недійсним, а все одержане за таким договором у разі умислу обох сторін передавалося у дохід держави.

Вважалося, що держава як власник є найефективнішою всюди і в усьому. Саме тому вона будувала космічні кораблі і підмітала вулиці, створювала атомоходи і ремонтувала взуття. Однак насправді було не так.

У статті 3 Закону "Про власність" серед власників в Українській PCP було названо державу, щоправда, не на першому, а на останньому місці. А у статті 31 було зазначено, що до державної власності в УРСР належать загальнодержавна власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної власності у статті 32 цього Закону було названо державу в особі Верховної Ради УРСР.

Зміна політичної ситуації на момент прийняття Конституції України 1996 р. зумовила понятійну корекцію: зникла загальнодержавна власність, перетворившись на державну, а комунальна, хоча і вийшла з лона державної, стала окремою формою власності.

У Конституції України немає статті, яка була б присвячена винятково державній власності. Лише у частині 3 статті 41 йдеться про право громадян користуватися об'єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб, а у пункті 5 статті 116 зазначено, що Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності.

В окремих науковців це викликало запитання: а хто ж, власне, є суб'єктом права державної власності і чому, поряд з визнанням держави учасником цивільних відносин, у Цивільному кодексі, на відміну від фізичної та юридичної особи, немає визначення держави саме як суб'єкта цих відносин?

І справді, у Цивільному кодексі немає поняття держави як учасника цивільних правовідносин. Але чи потрібне воно? І чи слід взагалі відмежовувати поняття держави як суб'єкта публічних відносин від поняття держави як учасника відносин приватних? Схиляю до заперечної відповіді на кожне з цих запитань. Держава є саме державою в кожній сфері, у якій вона бере участь, чи то публічній, чи то приватній. Проте, звичайно, слід пам'ятати, що публічно-правова сфера діяльності держави є домінуючою, основною, а приватноправова - допоміжною, обслуговуючою.

Особливість держави як власника полягає у тому, що саме нею як політичним сувереном визначені "закони власності", котрим мають підкорятися усі власники, зокрема й вона сама.

За законодавством Болгарії, державна власність існує у двох видах: публічна і приватна. Публічною державною власністю є об'єкти, що належать винятково державі, а також майно, що належить органам державної влади і призначене для виконання ними своїх функцій, а також інше майно, призначене для задоволення загальнонаціональних потреб шляхом спільного використання. Публічна власність не може бути відчужена, обтяжена речовими правами інших осіб, а також набута іншими особами за давністю володіння. Усяке інше майно є приватною власністю держави.

Таке виокремлення публічної власності держави має сенс, тому є підстави сподіватися, що відповідна норма буде і в законодавстві України.

Та обставина, що держава є політичним сувереном, носієм особливого правового статусу, зумовлює і необхідність виключної належності саме державі певного виду майна. Так, згідно із статтею 17 Кодексу торговельного мореплавства, ядерне судно може перебувати тільки у власності держави. За Законом України "Про поводження з радіоактивними відходами", у власність держави передаються радіоактивні відходи, які утворилися внаслідок діяльності виробників цих відходів. Запроваджено Державний реєстр радіоактивних відходів, а також Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів.

У Декларації про державний суверенітет України зазначено: "Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки". Але переговори щодо здійснення Україною цього права ведуться довго і поки безуспішно.

Суб'єктами права власності щодо майна, розташованого на території України, можуть бути й інші держави. На нього поширюватиметься правовий режим відповідної іноземної держави, що зумовлене принципом державного імунітету: рівний над рівним влади не має.

Усе, що належить державі, вноситься у Єдиний реєстр об'єктів державної власностіІ04.