Як було уже зазначено, захист права власності може відбутися і за допомогою визнання недійсними договорів про відчуження права власності. Способом захисту права власності може бути визнання недійсними й інших правом пні в. зокрема заповітів.
Після смерті Ж. було виявлено її заповіт на користь Ф. Сестра покійної Т. вважала, що Ж. не могла скласти заповіт на користь сторонньої особи. Під час розгляду справи за позовом Т. про визнання заповіту недійсним було встановлено, що підпис на заповіті та у реєстраційній книзі Ж. не належить.
Суд позов задовольнив. У цьому разі визнання заповіту недійсним відкрило для Т. шлях до набуття права на спадкування і у результаті - до набуття права власності.
Передбачаючи розірвання шлюбу, В. К. видав своїй матері А. К. генеральне доручення на розпорядження своїм майном. А. К. уклала договір купівлі-продажу квартири зі своїм племінником О. Р. за надзвичайно низькою, "смішною", як згодом було заявлено в суді, ціною. Причому А. К. під час нотаріального посвідчення цього договору письмово підтвердила, що В. К. у шлюбі не перебував і що ця квартира є його особистою власністю. А. К. написала неправду, оскільки була на весіллі Д.А. та LA., а покупець О. Р. був на весіллі дружбою. Зареєструвавши право власності на квартиру, О. Р. тут же продав її С. за реальною, ринковою ціною. І. К. звернулася до суду з позовом про визнання договорів недійсними, оскільки вона як співвласник не давала згоди на його укладення. Суд задовольнив позов, вказавши в рішенні, зокрема, на те, що сторони застосували обман щодо нотаріуса і що O.P. не міг розпорядитися тим, що йому не належить. До участі у справі суд залучив С. та банк, який видав С. кредит на купівлю квартири, з умовою про її заставу. Суд зобов'язав В. К., який фактично організував цю квартирну аферу, відшкодувати С. сплачену ним суму. Апеляційний суд це рішення скасував і постановив нове рішення, яким визнав обидва договори недійсним, але без застосування наслідків такої недійсності.
Касаційна інстанція скасувала ці судові рішення на тій підставі, що позивачеві слід було звертатися до суду не з вимогою про визнання договору недійсним, а з вимогою про віндикацію. Крім цього, в ухвалі було зазначено, що посилатися на обман не може та особа, яка не була стороною у договорі.
На неможливості посилання на обман того, хто не був стороною у договорі, наголошено у Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".
Та чи є підстави для такого трактування статті 230 ЦК?
Буквальне розуміння абзацу 1 частини 1 статті 230 ЦК зводиться до того, що обман застосовує одна сторона щодо другої сторони. Адже саме так складалося реальне життя. Проте афери з нерухомістю спонукають до іншого погляду на проблему. Як зазначено в абзаці 2 цієї ж частини, обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
У наведеній справі нотаріус посвідчив договір саме завдяки обману щодо нього. Очевидно, що залишати цю обставину без належного реагування не можна. Задля запобігання недобросовісності у відносинах між людьми, до тих, хто за допомогою неправдивої інформації намагається одержати для себе позитивні правові наслідки, має застосовуватися частина 2 статті 230 ЦК - відшкодування збитків у подвійному розмірі.
У липні 2006р. Г. та Г. В. дізналися, що 15 червня 2006р. спеціалізованим державним підприємством "Укрспец'юст" були проведені публічні торги, на яких К.Л. придбав їхню квартиру. З'ясувалося, що кредитного договору з банком, а також договору застави квартири вони не укладали. Печерський районний суд м. Києва прилюдні торги щодо продажу спірного житла визнав недійсними. У липні 2007р. К. Л. звернувся до та Г.В. позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, мотивуючи вимоги тим, що він є власником спірного жилого приміщення, а позивачі порушують його права як власника. У грудні 2007р. Г. та Г.В. звернулися до суду із позовом до банку "Аваль" про визнання недійсними кредитного договору та договору застави, укладених у квітні 2001 р., та свідоцтва про право власності на квартиру. Шевченківський районний суд м. Києва справи об'єднав в одне провадження, позов Г.Г. та Г. В. задовольнив, у задоволенні позову К. Л. відмовив. Суд визнав недійсними кредитний договір, договір застави квартири та свідоцтво про право власності на квартиру, видане К. Л.
Апеляційний суд м. Києва зазначене рішення в частині визнання недійсним кредитного договору скасував. Підставою для цього були і процесуальні порушення. Відповідно до Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки матеріалів та призначення судових експертиз, зразки, які підлягали дослідженню, по змозі мають відповідати об'єкту, який досліджується, за часом виконання, за видом матеріалів письма (папір, олівець, кулькова ручка тощо), за формою документа (накладні, відомості та ін.), за його змістом та цільовим призначенням. Зразки підпису Г. В. досліджувалися за часом їх виконання у 2005-2006рр., тоді як оспорювані ним документи - договір кредиту та договір застави - були підписані в 2001 р., тому значно відрізняються за часом виконання.
У разі знищення речі іншою особою, права колишнього власника можуть бути захищені за допомогою повного відшкодування завданої йому шкоди (ст. 22 ЦК). Таке відшкодування - це також реституція (лат. - відновлення права, відшкодування, повернення). Але полягає вона у цьому разі не у відновленні його права власності на знищену річ, оскільки це неможливо, а у наданні йому можливості за допомогою відповідної грошової суми задовольнити свої інтереси в інший, найкращий для нього спосіб.
У разі пошкодження річ - як матеріальний об'єкт - і далі існує. У цьому разі завдана власникові шкода може полягати у її знеціненні, зокрема у втраті товарного вигляду, у витратах на ремонт.
Відповідно до обставин справи, власник, згідно із частиною 4 статті 22 ЦК, має право вимагати від винуватця передачі йому у власність речі того ж роду та якості, полагодження ним речі, а також відшкодування шкоди в інший спосіб.
У Законі України "Про власність" вперше було сформульовано право власника земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель на грошову компенсацію у зв'язку зі зниженням цінності цих об'єктів внаслідок діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, до погіршення природних властивостей землі. Аналогічну норму маємо у статті 394 ЦК, але вона, на жаль, так і не почала реально діяти, хоча випадків таких порушень інтересів власників чимало.
Способом захисту права власності може бути відшкодування моральної шкоди. Як зазначено у частині 2 статті 23 ЦК, моральна шкода полягає у душевних стражданнях, що їх фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна.
Відповідно до частини 3 статті 386 ЦК, власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому моральної шкоди. Тож виникає запитання: чи можливим є, з погляду закону, заподіяння моральної шкоди юридичній особі у разі знищення чи пошкодження її майна і відтак - її відшкодування?
Відповідь на це запитання мас бути, на мій погляд, заперечною. Душевні страждання не можуть стосуватися юридичної особи, а отже, право на відшкодування моральної шкоди стосується лише людини як власника. Цей висновок не заперечується нормою частини 1 статті 1167 ЦК, за якою моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала. Адже ця норма не може вважатися такою, що має загальне значення, тому її слід застосовувати лише як додаток до тих норм, які передбачають таку можливість. Стосовно юридичної особи - лише щодо порушення її ділової репутації.
Як зазначено у частині 3 статті 23 ЦК, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Відшкодування "в інший спосіб" було витлумачено як таке, "в якому виражається майновий характер відповідальності330". Однак така думка є спірною. Іншим способом залагодження моральної шкоди може бути активне розкаювання заподіювача шкоди, його вибачення перед потерпілим. Згідно із позицією Європейського Суду з прав людини, моральна шкода може вважатися відшкодованою у разі засудження зловмисника, наприклад, грабіжника, до позбавлення волі. Отже, маємо усі підстави констатувати можливість відшкодування моральної шкоди, завданої власникові, не лише матеріальними, а й нематеріальними засобами.
Захистити право власності можна і за допомогою визнання судом незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб.
М. оскаржила до суду розпорядження голови районної державної адміністрації, яким надано Л. дозвіл на реконструкцію гаража-майстерні, а також акта приймальної комісії про введення в експлуатацію цього об'єкта і розпорядження голови райдержадміністрації про затвердження цього акта. Свої вимоги М. обґрунтовувала тим, що між гаражем-майстернею та її будинком не дотримано вимогу про санітарну зону Оскільки дозвіл на реконструкцію відповідав закону, суд не визнав його незаконним. Але, беручи до уваги те, що М. провела реконструкцію без проекту та погодження з санітарною інспекцією та іншими органами, суд визнав незаконним акт приймальної комісії та розпорядження про його затвердження.
Система визначених у законі способів захисту є достатньо надійною гарантією непорушності права власності. Життя вимагає від судів усіх рівнів чіткості, твердості, безкомпромісності у захисті прав власника. Лише так можна побороти зло. Адже інакше, повторюючи слова Івана Франка, воно ростиме і подужає нас.