Цивільне право - Майданик P.A. - Речове право

Особливістю континентальної системи права є виділення абстрактної категорії "речове право", під яке підведено окремі різновиди таких прав. Це право фіксує зв'язок особи з річчю, абстрагуючись (відволікаючись) від відносин цієї особи з іншими особами.

Речові права поділяються на дві групи: 1) першу групу становлять права на свої речі (до їх числа відноситься право власності); 2) друга група - це права на чужі речі - сервітути, емфітевзис, права забудови (суперфіцій), застава тощо. Права на чужу річ обтяжують власника і тому існує замкнуте коло (numerus clausus) речових прав. Це означає, що ці права не можуть створюватися довільно. В будь-якому випадку зміст речових прав визначається позитивним правом.

Значна увага приділяється володінню як фактичному стану пов'язаності особи з річчю (у вигляді панування особи над річчю).

Основним речовим правом вважається право власності. На континенті право власності трактується згідно з римськими традиціями, одна з яких закріплена в принципі: "не може бути двох повних прав власності на одну річ". Право власності єдине і неподільне. Ситуації, які не охоплюються межами такого права власності, відображаються або в створенні прав на чужі речі, або в закріпленні особливостей суб'єктів та об'єктів права власності. Запозичені останнім часом континентальним правом окремі конструкції англо-американського права, які виходять з протилежного принципу (допускають розщеплення права власності), вони модифікуються таким чином, щоб не порушувати усталені традиції (замість трасту використовується довірче управління майном або довірча власність, що не передбачає виникнення двох титулів власності на одне й те саме майно).

Наступний важливий принцип, якого дотримується континентальне право, - найбільша повнота права власності (plena in ге potestas). До числа цих компонентів зазвичай відносять володіння, користування, розпорядження, право на доход тощо. При цьому відзначається, що зазначеними правомочностями зміст права власності не вичерпується, оскільки всі вони здійснюються найбільш повно, за розсудом, незалежно від волі інших осіб. Тим самим підкреслюється, що право власності завжди ширше і незалежне за змістом порівняно з іншими правами.

Зобов'язальне право

В цьому інституті визначальне місце займає зобов'язання (obligatio) як універсальна конструкція, розрахована на будь-які приватноправові відносини між особами. В рамках зобов'язання уповноважена особа має право вимоги від іншої визначеної особи - боржника вчинення певної дії або утримання від певної дії. Сторонами зобов'язання є кредитор і боржник. Предмет зобов'язання - будь-який можливий в цивільному праві об'єкт, зміст зобов'язання - права та обов'язки сторін.

Зобов'язальне право складається із загальної частини у вигляді норм, які поширюються на всі види зобов'язань, та особливої частини - вона складається з норм, присвячених окремим видам зобов'язань.

Виділяються кілька основних підстав виникнення зобов'язань - договір, односторонній правочин (заповіт тощо), заподіяння шкоди (делікт), ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення і закон.

Договір визначається як угода двох або більше осіб, за допомогою якого вони встановлюють взаємні права та обов'язки. Договір, який виник, підлягає суворому виконанню (pacta sunt servanda).

Деліктом визнається заподіяння шкоди особистості або майну потерпілого, не пов'язане з будь-яким конкретним договором.

Відповідальність за порушення договору і за делікт грунтується на принципі вини, причому встановлена презумпція вини потерпілого. Однак із загального принципу існує ряд винятків.

Поділ договорів проводиться за їх соціально-економічним змістом - договори про передачу майна у власність, в користування, договори про виконання робіт і надання послуг, договори перевезення і страхування тощо.