Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Право спільної часткової власності

Спільною частковою власністю має вважатися власність двох чи більше співвласників, частка кожного з яких у праві власності є завідомо визначеною в конкретній величині (1/2, 1/3, 1/4, 1/5 тощо). Питання про правову природу часток у спільній частковій власності в цивілістичній науці є дискусійним. Відповідно, запропоновано дві конструкції часток: "ідеальна" і "реальна". Під ідеальною часткою розуміють уявне або абстрактне вираження співвідношення в обсягу прав співвласників у спільній власності. За таких умов кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Конструкція реальної частки означає наявність у суб'єкта права власності на конкретну, фізично відособлену частину майна. Домінуючою в цивілістичній науці стала концепція "ідеальної частки", оскільки визнання за кожним співвласником права на конкретну частину майна в натурі фактично означало б руйнування інституту права спільної часткової власності та недоцільність його існування. Такий висновок потверджується п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1997 р., згідно з яким у разі виділу учаснику спільної власності на будинок його частки в натурі спільна власність на неї припиняється.

Водночас конструкція реальної частки у спільній власності цілком прийнятна для встановлення співвласниками порядку користування спільним майном у натурі відповідно до розміру їхніх часток.

У принципі, ці частки можуть бути виражені й у відсотковому співвідношенні (кожному із співвласників належить 5, 10, 20% у праві власності на спільне майно), але в нотаріальному законодавстві й судовій практиці віддається перевага першому способу вираження часток співвласників.

За змістом ч. 2 ст. 356 ЦК суб'єктами (співвласниками) права спільної часткової власності можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин (фізичні особи, юридичні особи, територіальні громади), за винятком Українського народу, який в окремих випадках також може бути суб'єктом цивільних правовідносин (ст. 318 ЦК). Таким чином, спільна власність може виникнути: між фізичними особами; між державою і фізичною особою; між фізичною особою і юридичною особою; між фізичною особою і територіальною громадою; між кількома юридичними особами; між юридичною особою і державою чи територіальною громадою; між кількома територіальними громадами. Тобто можливе різне співвідношення суб'єктного складу співвласників. Однак не передбачено виникнення спільної власності за участю Українського народу, який відповідно до ст. 13 Конституції України також є суб'єктом права власності.

У ч. 1 ст. 357 ЦК встановлюється презумпція рівності часток, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Принцип рівності часток у спільній частковій власності реально може діяти лише тоді, коли в тому чи іншому випадку виникає режим спільної часткової власності, розмір часток якої не визначений ні договором, ні законом. Наприклад, сторони уклали договір про спільну діяльність і передбачили режим спільної часткової власності на створюване чи одержуване внаслідок такої діяльності майно, але в договорі не визначили конкретного розміру часток кожного з них. Успадковане кількома спадкоємцями за законом неподільне спадкове майно належатиме їм у рівних частках.

Частина 2 даної статті передбачає можливість визначення розміру часток у праві спільної часткової власності, який не встановлений співвласниками або законом, з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Необхідно відзначити наявність певної неузгодженості між першою і другою частинами ст. 357. Щоб її уникнути, доцільно норму ч. 2 тлумачити як таку, що передбачає підставу спростування презумпції рівності часток співвласників у разі виникнення спору, якщо їх вклад у придбання майна був нерівним.

Спільна часткова власність може піддаватися певним поліпшенням, які, за загальним правилом, не впливають на розмір часток співвласників. Водночас у ч. З ст. 357 ЦК передбачені винятки з цього правила.

Так, частка співвласника може бути збільшена, якщо: а) поліпшення неможливо відокремити від спільного об'єкта; б) поліпшення зроблені за кошти цього співвласника; в) на поліпшення дали згоду інші співвласники; г) поліпшення зроблені з дотриманням встановленого співвласниками порядку використання спільного майна. Законодавець не поділяє поліпшення на кількісні, що призводять до збільшення обсягу, ваги спільної речі, та на якісні, що лише покращують використовувану спільну річ. Тому необхідно вважати, що в даній нормі йдеться про поліпшення, що призвели до кількісного збільшення або до якісних змін усього спільного об'єкта. Тому підстави для збільшення частки співвласника будуть відсутніми, якщо відбудуться лише якісні поліпшення у використовуваній ним частині спільного об'єкта відповідно до домовленості між співвласниками. Зміна часток співвласників може бути визначена ними в договорі або в судовому порядку. До поліпшень, які не можна відокремити від спільного об'єкта на підставі ст. 187 ЦК, необхідно віднести ті поліпшення спільної речі, відокремлення яких призведе до її пошкодження або істотного знецінення.

Законодавець спеціально визначає правові наслідки добудов (прибудов) будівель. Частина 4 ст. 357 ЦК надає співвласнику жилого будинку, іншої будівлі, споруди право зробити відповідно до встановленого законом порядку добудову (прибудову) за свій рахунок незалежно від згоди інших співвласників, але якщо це не порушує їхніх прав. Тобто у даному разі, щоб добудова вважалася правомірною, співвласник має отримати належний дозвіл і належно затверджений проект на добудову так, щоб така добудова не порушувала прав інших співвласників, наприклад не перешкоджала спільному входу, під'їзду тощо. Здійснена з дотриманням цих вимог добудова (прибудова) не змінює розмір часток співвласників у праві спільної часткової власності, а стає власністю співвласника-добудовника.

Відповідно до ч. 5 ст. 357 ЦК відокремлювані поліпшення спільного майна вважаються власністю співвласника, який їх здійснив, якщо договором між співвласниками не встановлено інше. Відокремлюваними мають вважатися такі поліпшення, які як складова частина спільної речі можуть бути відділені від речі без її пошкодження або істотного знецінення (ст. 187 ЦК).

Співвласникам, як і кожному індивідуальному власнику речі, належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, що належить їм на праві спільної часткової власності. Зазначені правомочності співвласники об'єкта права спільної часткової власності відповідно до ч. 1 ст. 358 ЦК мають здійснювати за взаємною згодою, порядок вираження якої цією нормою не встановлюється. Способи вираження такої згоди можуть бути різними, наприклад у формі письмового договору, у формі наданого доручення одному зі співвласників чи іншій особі на вчинення тієї чи іншої дії, у вигляді нотаріально оформленої довіреності тощо.

Співвласники можуть за взаємною домовленістю встановлювати порядок володіння та користування спільним майном, який може бути розрахований на тривалий період дії і стосуватися цілого комплексу вчинюваних співвласниками дій. Найбільш використовуваною формою встановлення такого порядку є договір, наприклад договір про порядок зберігання, використання, ремонту, розподілу витрат на утримання спільного автомобіля.

Об'єкти права спільної власності можуть бути такими, що надають співвласникам можливість використовувати їх спільно як єдине ціле (автомобіль, підйомний кран, комбайн тощо) або окремі їхні частини (наприклад частини будівлі, складського приміщення). У зв'язку з цим ч. З ст. 358 ЦК надає кожному із співвласників право вимагати надання йому у володіння та користування конкретної частини майна в натурі в розмірі, адекватному їх часткам у праві спільної часткової власності. Зокрема, можливе виділення у володіння та користування співвласників також таких частин у спільному майні, які не збігатимуться з їх ідеальними частками. В разі неможливості такого виділу частини спільного майна співвласник, позбавлений можливості одержати у володіння та користування частину спільного майна, має право вимагати від інших співвласників, у яких залишається спільне майно, відповідної матеріальної компенсації. Зрозуміло, що якщо таких співвласників було лише двоє, то у разі виплати такої компенсації одним із них іншому право спільної часткової власності припинить своє існування. Матеріальна компенсація може бути у грошовому або в іншому майновому виразі. За відсутності згоди щодо виплати компенсації спір між співвласниками може бути вирішений у судовому порядку.

Склад співвласників може змінюватися внаслідок успадкування частки - у праві спільної часткової власності, її відчуження за договором. У таких випадках для нового співвласника встановлений раніше порядок володіння та користування спільним майном буде обов'язковим лише тоді, коли договір про це був нотаріально посвідчений.

Відповідно до ч. 2 ст. 139 ЦК продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому цілком логічною є норма ст. 359, яка встановлює правило про надходження плодів, продукції та доходів від використання спільного майна у спільну власність, що розподіляються між співвласниками пропорційно їх часткам у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Тобто співвласники можуть укласти відповідний договір, за яким передбачити інший порядок розподілу плодів, продукції та доходів. Вони можуть вирішити вкладати їх у поліпшення спільного майна, у його ремонт чи реконструкцію, спрямувати їх на погашення заборгованості співвласників, пов'язаної з утриманням спільного майна. Прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, як прямо зазначається у ст. 1139 ЦК, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо ними не встановлено інше.

Важливий принцип для інституту права власності закріплений у положенні ст. 13 Конституції України про те, що "власність зобов'язує". Це означає, що власник повинен не лише користуватися майном, вилучати з нього корисні властивості, а й турбуватися про нього, нести певні витрати на його утримання. Цей конституційний принцип знайшов свій подальший розвиток у ст. 322 ЦК, в якій записано, що власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, справедливо, що кожний співвласник відповідно до розміру своєї частки має брати участь у різноманітних витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів, а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном. Якщо один із співвласників відмовиться брати участь у витратах, інші співвласники можуть здійснити їх самостійно й вимагати від цього співвласника відшкодування понесених витрат у судовому порядку або ж безпосередньо звернутися до суду з позовом про примусове стягнення зі співвласника, який відмовився нести тягар утримання спільного майна, коштів для цієї мети. Однак такий співвласник може висунути відповідні заперечення, вважаючи здійснені співвласниками витрати надмірними, зайвими. У ст. 360 ЦК маються на увазі витрати, необхідні для належного функціонування спільного майна. Правило ст. 360 є загальним. Водночас обов'язки щодо утримання можуть визначатися й іншими спеціальними нормами. Так, відповідно до ст. і 134 ЦК обов'язки учасників простого товариства щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються їхнім договором.

Найбільш повно врегульовано розподіл витрат співвласників багатоквартирного будинку Законом України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" (ст. 20). Відповідно до цього Закону частка співвласників у загальному обсязі обов'язкових платежів на утримання і ремонт неподільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у їх власності. Частка в загальному обсязі обов'язкових платежів на утримання і ремонт загального майна та в інших спільних витратах у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у користуванні фізичних або юридичних осіб.

Стаття 361 ЦК надає учасникові спільної часткової власності право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Це можливо шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту тощо. Набувачами такої частки можуть бути як інші співвласники, так і сторонні особи. В цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частка майна в натурі, а ідеальна частка у праві власності, тобто відбувається лише заміна суб'єкта цивільного права. Водночас закон встановлює певні гарантії захисту прав співвласників у таких ситуаціях. Так, продаж частки у праві спільної часткової власності має здійснюватися з дотриманням правил ст. 362 ЦК про переважне право співвласників перед іншими (сторонніми) особами на купівлю цієї частки.

Право співвласника на розпорядження своєю часткою у праві спільної власності не можна ототожнювати з правом співвласника здійснювати володіння та користування спільним майном. Порядок реалізації цих правомочностей визначений у ст. 358 ЦК, згідно з якою право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. У разі недосягнення співвласниками згоди щодо порядку володіння та користування спільним майном спір між ними може бути вирішений судом.

Надаючи співвласнику право самостійно розпоряджатися своєю часткою (ст. 361 ЦК) законодавець водночас у ст. 362 встановлює механізм захисту прав інших співвласників при продажу ним своєї частки, оскільки вони також можуть виявити бажання придбати її або їх може не влаштовувати особа можливого нового набувача. Тому ч. 2 ст. 362 надає співвласнику переважне право перед іншими особами на придбання відчужуваної частки у праві спільної часткової власності. Однак реалізувати таке право співвласник може лише за ціною, оголошеною продавцем-співвласником для продажу, та на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів. Правило про право переважної купівлі не застосовується в разі відчуження частки за договорами дарування, довічного утримання, міни.

Закон встановлює певні умови продажу співвласником своєї частки. Так, продавець-співвласник зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників Про намір продати свою частку за відповідною ціною та про інші умови продажу. ЦК не визначає порядку повідомлення співвласників, а тому він може визначатися відповідно до вимог нотаріального законодавства (ст. 84 Закону України "Про нотаріат", пункти 51-56 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5). Зокрема доказом повідомлення учасників спільної часткової власності про наступний продаж частки може бути свідоцтво, видане нотаріусом про передачу їм заяви продавця, заява учасників права спільної часткової власності з належно посвідченими підписами про відмову від здійснення права привілеєвої (переважної) купівлі частки із зазначенням умов продажу. Співвласники можуть безпосередньо подати нотаріусу заяву про відмову від купівлі частки.

Продавець-співвласник може продати свою частку сторонній особі, якщо інші співвласники відмовляються від права переважної купівлі або не реалізують його щодо нерухомого майна впродовж одного місяця, а щодо рухомого майна - впродовж 10 днів від дня одержання ними повідомлення. Зазначені терміни не є термінами, на які поширюється позовна давність.

Може трапитися так, що придбати частку виявлять бажання кілька співвласників. У такому разі продавець-співвласник має право на власний розсуд вибрати серед них покупця. Закон не передбачає право обійдених вибором співвласників оскаржити дії продавця-співвласника.

У ч. 4 ст. 362 ЦК визначені правові наслідки порушення співвласниками права переважної купівлі. В разі продажу частки з порушенням цього права співвласник може в межах річного терміну позовної давності (за ЦК 1963 р. - тримісячного терміну) звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Переведення на співвласника прав та обов'язків покупця, як випливає зі змісту закону, здійснюється без попереднього визнання договору продажу частки сторонній особі недійсним. Під порушенням права переважної купівлі необхідно розуміти також випадки продажу частки сторонній особі на інших, тобто на пільгових умовах, зокрема за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласником. Інакше продавець мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи співвласникам завідомо неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав та обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку, суд має переконатися в серйозності й реальності намірів такого співвласника. Тому законодавець передбачив обов'язок позивача одночасно зі зверненням до суду з позовом внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити (чи сплатив) покупець.

Співвласник не може уступити своє переважне право на купівлю частки іншим особам, оскільки таке право покликане враховувати інтереси лише співвласників, які полягають у збереженні стабільності існування відносин між ними (ч. 5 ст. 362 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 363 ЦК моментом переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором має вважатися момент укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю (договором) сторін. Наведене правило вступає в певну суперечність із ч. і ст. 334, згідно з якою право власності в набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, редакційно ч. 1 побудована таким чином, що може скластися враження, що в ній вирішується питання про перехід до набувача самої частки, а не права спільної часткової власності. Якщо ж положення ч. 1 ст. 363 розглядати як виняток із загального вищенаведеного правила, то в набувача право на частку має виникати з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди щодо істотних умов договору. Тобто це означає, що таке право може виникнути і до моменту фактичної передачі частини спільного майна продавцем-співвласником набувачеві.

У ч. 2 ст. 363 ЦК визначається момент переходу частки у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. В цьому випадку він має визначатися за правилами частин 3-4 ст. 334, згідно з якими право власності на майно за договором, який підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, виникає в набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання нотаріально не посвідченого договору дійсним, а щодо договору, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Оскільки ж у ч. 2 ст. 363 ЦК є безпосереднє посилання на ст. 334, то цілком очевидно, що в цих випадках йдеться про момент виникнення в набувача права спільної часткової власності на частку, а не про її перехід.

Співвласнику надається право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Однією з правових форм такого розпорядження є право співвласника на виділ у натурі частки зі спільного майна. Безумовно, такий виділ має здійснюватися за згодою всіх співвласників (див. ч. 1 ст. 358). У разі недосягнення такої згоди спір про виділ частки вирішується в судовому порядку.

Виділ співвласнику його частки в натурі зі спільного майна за згодою співвласників фактично призводить до припинення права спільної часткової власності - якщо таких співвласників всього двоє, а якщо їх більше - до припинення цього права між співвласником, якому виділена в натурі частка у спільному майні, та іншими співвласниками, між якими продовжують існувати відносини права спільної часткової власності, але вже щодо зменшеного об'єкта.

Однак виділ частки в натурі у спільному майні може бути обмежений безпосередньо законом або в силу неподільності речі. Так, відповідно до ст. 183 ЦК неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. У ст. 5 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" закріплено правило про те, що акція є неподільною. В разі недопустимості виділу частки в натурі за згодою співвласника, який вимагає виділу, йому може бути надана іншими співвласниками матеріальна компенсація вартості його частки у грошовому чи іншому майновому виразі.

Співвласники можуть укласти договір про виділ одному з них частки у спільному майні. Якщо така частка виділяється з нерухомого майна, договір має бути укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Оскільки у ст. 364 ЦК не визначається форма договорів про виділ у натурі часток у рухомому майні, то вони мають укладатися в усній або письмовій формі відповідно до загальних правил про форму правочинів.

У ст. 365 ЦК визначаються підстави й порядок примусового припинення у співвласника права на частку у спільній власності, на відміну від попередньої статті (ст. 364), в якій визначено порядок добровільного виділу співвласнику частки в натурі у спільному майні. Однак законодавець чітко визначає коло умов, за наявності яких це можливо. Так, суд може задовольнити позов співвласників про припинення права спільної часткової власності того зі співвласників, який бажає виділити свою частку в спільному майні, або в інших випадках за умов, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі (наприклад, частка співвласника в успадкованій кількома спадкоємцями чи в успадкованому жилому будинку становитиме 3-4 м2); річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим (наприклад, співвласник створює іншим співвласникам перешкоди щодо спільного володіння і користування спільним об'єктом); таке припинення не завдаватиме шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (наприклад, у разі припинення права співвласника на частку в спільному будинку співвласник та члени його сім'ї виявляться незабезпеченими житлом, оскільки іншого житла не мають).

Наведені положення певною мірою відображають судову практику, що вже склалася в Україні щодо застосування ст. 115 ЦК УРСР 1963 р. Відповідно до норм цієї статті, якщо угоди між співвласниками про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з них майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення, а якщо це неможливо, співвласник, що виділяється, одержує грошову компенсацію. Правові позиції щодо застосування цієї норми були сформульовані у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок" від 4 квітня 1991 р. № 7 (зі змінами від 25 грудня 1992 р., від 4 червня 1993 та від 25 травня 1998 р.), згідно з яким виділ у натурі частки жилого будинку, що є спільною частковою власністю, можливий, якщо кожній зі сторін (співвласнику) може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру). В окремих випадках суд, враховуючи конкретні обставини справи, може й за відсутності згоди власника, що виділяється, зобов'язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням відповідних мотивів.

У ст. 365 ЦК безпосередньо не встановлюються правові наслідки припинення права на частку в спільному майні. Однак цілком логічно, що в такому разі співвласнику, право якого припинене, має присуджуватися компенсація. Власне, це випливає зі змісту ч. 2 ст. 365, за якою рішення про припинення права особи на частку в спільному майні може бути постановлене судом за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Норми ст. 365 ЦК побудовані таким чином, начебто вони розраховані лише на випадки припинення права співвласника на частку в спільному майні за самостійною ініціативою інших співвласників. Однак ці норми не заперечують можливості застосування закріплених у них правил і тоді, коли співвласник не досяг згоди з іншими співвласниками щодо виділу в натурі частки зі спільного майна і звернувся з відповідним позовом до інших співвласників, які, у свою чергу, можуть звернутися до суду із зустрічним позовом про припинення права на частку за співвласником-позивачем за підставами, передбаченими ст. 365. Незважаючи на те, що у цій статті формально врегульовуються відносини за участю більше ніж двох співвласників, норми цієї статті можуть бути застосовані у випадках, коли співвласників буде лише двоє. Інша справа, що в цьому разі судове рішення про виділ співвласнику частки в натурі або про присудження йому компенсації призведе до ліквідації права спільної часткової власності взагалі.

У того чи іншого співвласника можуть виникнути певні боргові зобов'язання, обов'язки з відшкодування заподіяної шкоди чи інші обов'язки, що підлягають примусовому виконанню, в тому числі пов'язані із застосуванням судом конфіскації майна за скоєні особою адміністративне правопорушення, кримінальний злочин. Як у ст. 116 ЦК 1963 р., так і в ст. 366 нового ЦК міститься норма про можливість звернення стягнення на частку в спільній частковій власності, однак у новому ЦК згадані відносини врегульовані значно повніше. Згідно із ч. 1 ст. 366 у разі виникнення у співвласника боргового зобов'язання його кредитор має право звернутися з позовом про виділ частки у спільному майні в натурі для звернення на неї стягнення, але за умови, що у співвласника-боржника недостатньо для цього іншого майна.

Звернення стягнення на майно боржника може здійснюватися в процесі виконавчого провадження в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". Відповідно ж до ст. 50 цього Закону у випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Якщо ж виділ у натурі частки у спільному майні виявиться неможливим або якщо це є можливим, але проти цього заперечують інші співвласники, кредитор може вимагати продажу співвласником-боржником своєї частки у праві спільної часткової власності для погашення боргу за рахунок суми виторгу. В даному випадку мається на увазі продаж ідеальної частки у праві спільної власності1, а не частки в натурі. Такий продаж можливий як іншим співвласникам, так і стороннім особам, але за умови згоди на це співвласника-боржника. Тому в разі відмови боржника від продажу своєї частки або відмови інших співвласників від її придбання суд має право на вимогу кредитора постановити рішення про продаж частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника. Реалізація частки у праві спільної часткової власності з прилюдних торгів має провадитися відповідно до вимог Закону України "Про виконавчу службу" та інших законодавчих актів. Якщо ж буде постановлено рішення про переведення прав та обов'язків співвласника на кредитора, то відбудеться припинення права спільної власності між співвласником-боржником та іншими співвласниками, і кредитор стане новим учасником права спільної часткової власності.

Особи, які створили спільну власність за договором чи за законом, можуть у будь-який час вчинити поділ спільного майна за правилами ст. 367 ЦК, оскільки таке право є елементом їх правомочностей як співвласників. У ч. 2 цієї статті закріплюється правило про можливість поділу спільного майна в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Якщо співвласники реально вчинять поділ спільного майна шляхом укладення договору, то внаслідок цього припиняється право спільної часткової власності. Однак поділ спільного майна є лише однією з багатьох можливих підстав припинення права спільної часткової власності, що можливе як за загальними підставами припинення права власності (загибель майна, його зношення чи споживання, знищення та ін.), так і за певними спеціальними підставами. Наприклад, право спільної часткової власності може припинити своє існування також у разі: а) одночасного відчуження кожним із співвласників своєї частки сторонній особі або кільком стороннім особам; б) добровільного відчуження одному співвласнику часток усіх інших співвласників; в) добровільного виділу одному з двох співвласників його частки в натурі за правилами ст. 364 ЦК; г) прийняття судового рішення про припинення права спільної часткової власності двох співвласників за підставами ст. 365 ЦК; г) успадкування одним із співвласників часток інших співвласників; д) успадкування сторонньою особою часток усіх співвласників; ж) звернення стягнення (конфіскації) часток усіх співвласників за винятком одного з них. Необхідно також враховувати можливість певного локального припинення права спільної часткової власності лише між окремими співвласниками.

Відповідно до ч. З ст. 367 договір про поділ спільного нерухомого майна має укладатися в письмовій формі й повинен бути нотаріально посвідчений. Таким чином, договір про поділ рухомого спільного майна може укладатися в усній або письмовій формі відповідно до вимог статей 206-208 ЦК. Нотаріального посвідчення можуть вимагати й інші договори про поділ спільного майна, наприклад договори поділу спадкоємцями спадкового майна, якщо до його складу входять успадковані транспортні засоби (статті 1267, 1278 ЦК).

Положення ст. 367 розраховані на ті випадки, коли є можливим поділ спільного майна в натурі, але вони безпосередньо не містять правил щодо вирішення цього питання, якщо це не є можливим. Незважаючи на цю обставину, в разі вирішення спору в судовому порядку суд має право керуватися правилами, сформульованими в статтях 364-366, в яких закладені принципи виділу частки у спільному майні в натурі та правові наслідки неможливості такого виділу.