Цивільне право України - Дзера О.В. - Визнання права власності

Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим способом захисту права власності. У юридичній літературі існують різні погляди на правову природу цього позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є:

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов;

2) видом негаторного позову;

3) самостійним позовом.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від конкретних обставин справи.

Позов про визнання права власності вперше законодавчо передбачений новим ЦК України, за ст. 392 якого власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Насамперед важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних право встановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з заявою про визнання права власності, яка матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач, адже така заява розглядатиметься в порядку окремого провадження (справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення - статті 256-259 ЦПК), сторонами у справі виступатимуть заявник (власник майна) та інші заінтересовані особи. На жаль, у ЦПК не визначено коло осіб, які можуть виступати заінтересованими особами у таких справах, що викликає проблеми у практиці вирішення таких спорів. У разі якщо заінтересована особа заявляє про порушення спору про право, суддя залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (п. 6 ст. 235 ЦПК).

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" від 31 березня 1995 р. № 5 факт володіння громадянином жилим будинком на праві власності встановлюється судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В таких справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документа про право власності та про те, що на підставі цього документа жилий будинок належав йому на праві власності. Заяви про встановлення факту володіння будинком на праві власності не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо будівництво не було закінчено і будинок не був прийнятий в експлуатацію або його було збудовано самовільно чи зареєстровано за іншою особою.

Зазначення в ст. 392 ЦК можливості подання власником позову про визнання права власності є некоректним. Зокрема норми ЦПК України про позовне провадження не передбачають безпосереднього звернення до суду з позовом без визначення особи відповідача, що має місце у разі втрати правовстановлюючих документів. Не дають чіткої відповіді на це питання і норми ЦПК про окреме провадження.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Такі позови можливі за участю як фізичних, так і юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління.

За змістом ст. 392 ЦК України позов про визнання за власником права власності можливий у разі оспорювання або невизнання його іншою особою, яка і має бути відповідачем у разі звернення власника до суду. Натомість ця сама стаття не визначає особу відповідача у разі втрати власником правовстановлюючого документа. Власне можуть бути також ситуації, воли відсутні особи, які оспорюють, не визнають право власності, але власник не може реалізувати свої правомочності з огляду на те, що ним в силу тих чи інших обставин не були оформлені право встановлювальні документи, наприклад щодо нерухомості, ним не можуть бути надані для одержання свідоцтва про право власності передбачені законом документи. В літературі вже висловлювалася думка, що в таких та інших випадках відповідач у позові відсутній2.

При цьому слід звернути увагу на деякі суперечності у вирішенні спорів про визнання права власності, які розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства.

Так, ст. 4і передбачає лише одну форму господарського провадження - позовне провадження. Відтак виникає запитання, яким чином розглядати справи про визнання права власності в господарському процесі у разі, якщо підставою для звернення позивача з таким позовом є відсутність правовстановлюючих документів, що посвічують право власності, та відсутній спір про приналежність йому права власності (ніхто його не оспорює, не заперечує)? Виникає ситуація, за якої неможливо залучити до участі у справі відповідача у зв'язку з Його відсутністю. Наприклад, юридичною особою було втрачено правовстановлюючі документи, які б засвідчували її право власності на будівлю, і такий документ не може бути виданий органом державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості у зв'язку з тим, що він видавався 20-30 років тому і з певних причин в архівах не зберігся. Чи можна притягнути орган державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості як відповідача за даним позовом? Адже такий орган може і не заперечувати той факт, що такий документ видавався (у справі на таку будівлю містяться дані про те, що вона зареєстрована за даною юридичною особою, проте відсутні правовстановлюючі документи). Чи, можливо, такий орган повинен притягатися до участі у справі лише як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог. Проте, хто тоді буде виступати відповідачем за даним позовом?

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак - єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорює відповідач.