Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Право на комерційне найменування

Комерційне найменування є одним із об'єктів інтелектуальної власності, що входить до групи засобів індивідуалізації, які мають певні особливості цивільно-правового регулювання і не можуть розглядатись як об'єкти промислової власності або авторського права. Захист такого об'єкта розпочався з прийняттям в 1883 р. Паризької конвенції про охорону промислової власності, яка набула чинності для України 25 грудня 1991 р. Зазначена конвенція визначила серед об'єктів промислової власності і фірмові найменування. Визначення такого об'єкта Паризька конвенція не наводить, а лише закріплює положення" відповідно до якого фірмове найменування охороняється у всіх країнах Союзу без обов'язкового подання заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є воно частиною товарного знаку. За радянських часів питання правової охорони комерційних найменувань не були врегульовані детально. 22 червня 1927 р. була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР, якою затверджувалося Положення про фірму. Це був перший нормативний акт, який був присвячений такому об'єкту, як комерційні (фірмові) найменування. Дане Положення було єдиним нормативним актом радянського часу, який врегульовував особливості використання фірмових найменувань. Крім того, воно діяло і в незалежній Україні до прийняття нового Цивільного кодексу України. В роз'ясненнях Президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" від 10 червня 2004 р. визначалося, що у зв'язку із вступом у силу Цивільного та Господарського кодексів України до правовідносин, які виникли з 1 січня 2004 р. не застосовується Положення про фірму 1927 р.1

Цивільний кодекс України став першим нормативним актом незалежної України, який врегульовував питання, пов'язані із використанням та правовою охороною комерційних найменувань. Крім того, він увів дещо нове поняття "комерційне найменування" в нормативний обіг, оскільки до прийняття Кодексу використовували поняття "фірмове найменування". В той самий час Цивільний кодекс України не дає чіткого розуміння самого поняття "комерційне найменування", а лише визначає підстави для надання найменуванню правової охорони. Такими підставами є можливість вирізнення однієї особи серед інших та ідентифікація справжньої діяльності особи, якій належить конкретне комерційне найменування.

Щоб зрозуміти, що таке комерційне найменування, слід звернутися до чинного законодавства України, у якому використовується багато різних термінів. Серед них, зокрема, фірма, назва суб'єкта підприємницької діяльності, комерційне найменування, фірмове найменування. У Паризькій конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. серед об'єктів промислової власності йдеться про фірмові найменування. У Законі України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р. йдеться також про фірмові найменування. У новому Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. говориться про комерційні найменування. Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 р. також містить поняття "комерційне (фірмове) найменування". При такій різноманітності термінів всі вони, однак, мають на увазі саме комерційне найменування, за допомогою якого кожен конкретний суб'єкт підприємницької діяльності вирізняється на ринку товарів та послуг.

Розглядаючи історичний аспект, слід зазначити, що виникнення інституту фірмового найменування слід віднести до середньовіччя, до епохи розвитку міського життя й торговельних відносин. Товариські об'єднання, що виникали в той час, намагалися шляхом зовнішнього відмежування одне від одного не допустити змішування їх із боку клієнтів. Вони почали використовувати для цього у всіх ділових відносинах особливе позначення товариства, до якого включалися чи імена всіх товаришів, чи ім'я одного з них із вказівкою на існування товариства1. Таким чином, із самого початку це було найменування колективу купців, що їх індивідуалізувало, але згодом і одноосібні купці почали користуватися певною фірмою, тобто почали завжди однаково підписуватися й позначати своє ім'я в торговельних відносинах для вирізнення себе від інших купців, що носили схоже ім'я.

Широкому розповсюдженню такої фірми сприяла й та обставина, що до XIV ст. використання прізвищ не було загальноприйнятим. Надалі на розвиток застосування таких позначок значною мірою вплинуло й те, що їх використання було можливе там, де не було змоги поставити прізвища, а саме - на товарах. Однак такі особисті знаки не були виключною власністю купців2. Таке саме значення, як позначки індивідуальних купців, мали і знаки торговельних товариств, причому це виявлялося в тому, що знаки товариства складалися за допомогою об'єднання знаків усіх товаришів. Однак і вони не були фірмою в повному розумінні цього слова, оскільки ще не замінювали собою підпису. Але в XIII ст. товариства поряд із таким знаком при своєму виникненні приймають і особливий знак titulus societatis, під яким товариство вступало у зобов'язання. Спочатку до підпису товариша, ім'я якого входило до фірми, додавалася вказівка на товариські відносини, коли ж зобов'язання укладалось товаришем, ім'я якого не входило в фірму, то до підпису товариша приєднувалося ще й позначення фірми. Подальшим кроком було вилучення з підпису імені товариша, так що підпис зводився до позначення фірми, товариства. Таким чином і склався звичай використання фірми, перш за все, у сфері товариських відносин.

Цікавим є дореволюційний етап розвитку права на фірмові найменування. Практично все дореволюційне "фірмове право" зводилося до регламентації вимог, що пред'являлися до змісту фірми у двох конкретних випадках: при відкритті торгового дому "на правилах товариства повного чи на вірі" та при створенні акціонерних компаній1. У першому випадку за змістом закону вимагалося включення у фірму імен всіх повних товаришів. Це правило було запозичене з германського торговельного права и отримало назву "принцип істинності фірми". Як зазначав В. В. Розенберг, фірма у своєму написанні має чітко вказувати на "юридичну фізіономію" володільця підприємства і не вводити третіх осіб в оману щодо ступеня відповідальності його учасників.

Слід зазначити, що як у російській, так і в українській доктрині торговельного права висловлювалися дві основні точки зору на природу фірмового найменування. Прихильники першої точки зору розглядали фірму як торгове ім'я особи, що здійснює торгівлю. Прихильники другої точки зору розглядали фірму як найменування самого підприємства.

У судовій практиці в дореволюційний час панував погляд на фірму як на ім'я торгового підприємства. Так, у своєму рішенні у справі відомої полтавської тютюнової фабрики "М. Дурунчь" Правничий сенат дав наступне визначення поняття "фірма": фірмою є зовнішня назва чи ім'я, що дається особою, яка здійснює торгівлю, своїй торговельній справі чи підприємству3.

Г. Ф. Шершеневич зазначав, що фірма має своєю метою індивідуалізувати підприємство так, як ім'я та прізвище індивідуалізують особу. Завдання фірми зазначений автор убачав у індивідуалізації підприємства, у протиставленні його іншим межовим товариствам, що беруть участь у конкуренції. Це досягається тим, що публіка привчається чути одне й те саме ім'я в розмовах, бачити один і той самий підпис в актах. Лише визнавши фірму ім'ям підприємства, а не купця, можна досягти єдиного поняття про фірму, загального як для підприємства одноосібного купця, так і колективного, яким є товариство. На підтвердження своїх поглядів Г. Ф. Шершеневич посилається на назви готелів, які, на його думку, є фірмами, але ніяк не ім'ям купця.

Є. Н. Данилова не погоджувалася з точкою зору Г. Ф. Шершеневича. Вона зазначала, що погляд на фірму як на ім'я підприємства, суперечить погляду на фірму, що історично склався й знайшов відображення майже у всіх законодавствах і навіть у деяких постановах російського права9. Кожен інститут характеризується тією метою, задля якої він встановлений. Як наголошує автор праці "Фірма та назва підприємства", фірма була встановлена для індивідуалізації купця, для того, щоб контрагент міг за фірмою точно сказати, з ким він має справу.

Однак найцікавішу теорію висловив В. Еренберг. Перш за все, він зазначав, що питання природи фірми має дві сторони: економічну та юридичну. У той самий час автор наполягав на другорядному значенні юридичної природи інституту та на першочерговому значенні економічної сторони. З такою точкою зору категорично не погоджувався А. Камінка, який в інституті фірми, перш за все, бачив саме юридичне значення. Теорія ж В. Еренберга полягала в тому, що, не будучи індивідуалізуючою ознакою ні для власника будь-якого торговельного підприємства, ні для певного підприємства, фірма, на думку цього вченого, була засобом інтерпретації, коротким, усім зрозумілим і таким, що упізнається третіми особами, способом встановлення, що дана юридична дія має належати до комплексу торговельних правовідносин особи, і якщо особа має кілька підприємств, то до сфери відносин саме по відомому підприємству.

Спори щодо природи фірмового найменування тривали і в радянські часи. Однак, виходячи з норм, закріплених у Положенні про фірму 1927 р., де йшлося саме про фірму підприємства, можна зробити висновок, що радянське законодавство дотримувалося позиції, відповідно до якої фірма є ім'ям підприємства, а не власника.

Аналізуючи сучасний період розвитку інституту фірмового найменування, слід зазначити, що інтерес до вказаного об'єкта виник на початку 90-х років у результаті розвитку конкурентної ринкової економіки. Саме в цей час були прийняті перші нормативні акти незалежної України, які містили норми, що певним чином регулювали відносини щодо використання комерційного найменування. Серед таких нормативних актів слід назвати Закон України "Про власність" 1991 р. (втратив чинність), Закон України "Про господарські товариства" 1991 р., Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" 1996 р. та інші. Однак такі нормативні акти не містили визначення комерційного найменування, а лише були спрямовані на зазначення вимог, які пред'являються до змісту фірмових найменувань різних видів юридичних осіб.

О. О. Підопригора пропонувала визначати комерційне найменування як назву будь-якого підприємства, установи чи організації, що має статус юридичної особи. Тобто вона обстоювала позицію, що фірмове найменування ідентифікує саме юридичну особу, а не її власника. В даний час більшість науковців погоджуються, що фірмове найменування є ім'ям самої юридичної особи, а не власника цієї особи.

Слід звернути увагу на те, що у Франції принциповим є розмежування, яке робиться між найменуванням юридичної особи і фірмовим найменуванням підприємства, власник якого - ця юридична особа. Так, найменуванням юридичної особи вважається назва, яка індивідуалізує юридичну особу в сукупності її прав та обов'язків як самостійний суб'єкт права. Найменування для юридичної особи - те саме, що для фізичної особи її ім'я, тобто особисте право, яке не може бути предметом обігу.

Ряд науковців також підтримують згадану позицію, згідно з якою фірмове найменування й найменування юридичної особи, що зазначається в установчих документах і містить вказівку на організаційно-правову форму, а в деяких випадках і на характер діяльності, є різними поняттями. Фірмове найменування (фірма) пов'язане з цим спеціальним найменуванням підприємства, що має різні вказівки з розрізнювальними ознаками.

Комерційним найменуванням є назва, якою фізична чи юридична особа позначає підприємство, яке вона використовує для ідентифікації своїх відносин з клієнтурою. Тому фірмове найменування, будучи об'єктом промислової власності, може передаватися, тобто бути предметом обігу, але лише разом із підприємством, яке воно позначає. Виникає чимало питань, пов'язаних із необхідністю встановити співвідношення між двома поняттями - "найменування юридичної особи" та "фірмове найменування". Деякі науковці, а саме H. С. Кузнєцова і О. В. Кохановська, роблять висновок, що комерційне найменування є додатковим найменуванням, яким можуть володіти підприємницькі товариства, та яке може не збігатися з найменуванням товариства, що вказується в установчих документах та свідоцтві про державну реєстрацію.

У той самий час слід зазначити, що обидва об'єкти виконують основну функцію індивідуалізації юридичної особи, є єдиними й неподільними. Слід нагадати, що, незважаючи на дискусії, які точаться навколо такого об'єкта інтелектуальної власності, як комерційне найменування, чинне законодавство не містить чіткого його визначення. У найзагальнішому розумінні комерційним найменуванням є назва юридичної особи, під якою вона вступає в правовідносини та яка виділяє ЇЇ з-поміж інших суб'єктів на ринку й захищає від недобросовісної конкуренції. Ряд науковців пропонують більш загальне визначення комерційного найменування - як будь-якої назви підприємства, установи чи організації, що має статус юридичної особи.

О. Д. Святоцький визначає фірмове найменування як позначення, що належить до розпізнавальних знаків. Фірмове найменування вказує на підприємство без будь-якого посилання на товари, що постачаються ним на ринок, або на послуги, що ним надаються. Однак слід зауважити, що комерційне найменування є носієм ділової репутації того чи іншого виробника стосовно саме якості товарів, що він виробляє, або послуг, що він надає. Воно не вказує на конкретні товари чи послуги, однак наголошує саме на юридичній особі, що надає чи виробляє той чи інший вид товару.

В. О. Калятін пропонує під фірмовим найменуванням розуміти позначення юридичної особи, що дозволяє відрізнити її від інших учасників економічного обігу, ідентифікувати його. Дане визначення видається найбільш чітким, відображає суть фірмового найменування юридичної особи.

В Коментарі до Паризької конвенції фірмове найменування визначається як ім'я чи позначення, що дозволяє ідентифікувати певну фізичну чи юридичну особу.

Як вже зазначалося, Цивільний кодекс України не містить визначення комерційного найменування, що є недоліком у законодавстві, оскільки зазначений нормативний акт є основним актом у сфері відносин, пов'язаних із використанням та охороною комерційних найменувань. Цивільний кодекс України в ст. 489 зазначає, що правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Таким чином, Цивільний кодекс України встановлює критерії охороноздатності фірмових найменувань, але не містить визначення об'єкта, що охороняється. У той самий час зрозуміло, що комерційне найменування кожного новостворюваного підприємства має бути новим та відрізнятися від найменувань, які вже існують. Під комерційним найменуванням слід розуміти незмінюване повне чи скорочене найменування юридичної особи, яке ідентифікує її та відрізняє від інших юридичних осіб у процесі здійснення й участі в цивільно-правових відносинах.

Цікавим є визначення, наведене в Типовому законі "Про товарні знаки, комерційні найменування й недобросовісну конкуренцію", розробленому Всесвітньою організацією інтелектуальної власності у 1967 р.1 Відповідно до наведеного акта комерційним найменуванням визнається ім'я або позначення, що визначає підприємство фізичної або юридичної особи.

Необхідно також звернути увагу на те, що Господарський кодекс України містить статті, що регулюють відносини, пов'язані з використанням комерційного найменування. Так, ст. 159 ПСУ визначає правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційного найменування. Суб'єкт господарювання - юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування. Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я. Таким чином, Господарський кодекс України прирівнює найменування, під яким виступають у цивільному обороті юридичні особи та приватні підприємці.

Слід зазначити, що Цивільний кодекс України не вказує на суб'єктів права на комерційне найменування, він говорить лише про особи. Стаття 90 ЦКУ надає право юридичній особі, що є підприємницьким товариством, мати комерційне найменування.

Моментом виникнення права інтелектуальної власності на комерційне найменування є момент його першого використання, правова охорона надається такому об'єкту без обов'язкового подання заявки на нього. Дане положення означає, що в момент реєстрації юридичної особи в неї ще не виникає право на комерційне найменування, воно виникає з моменту його використання. Дана норма Цивільного кодексу України відповідає вимогам, які встановлені ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, яка визначає що правова охорона надається фірмовому найменуванню без його обов'язкової реєстрації.

Відомості про комерційні найменування можуть вноситися до спеціальних реєстрів, ведення яких визначається законом. Але на даний час слід зазначити, що Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" встановлено ведення Єдиного державного реєстру, до якого вноситься в обов'язковому порядку найменування юридичної особи, яке міститься в її установчих документах. Ведення інших реєстрів на рівні законодавства не передбачено.

Цивільне законодавство України надає можливість особам мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються. Законодавство налає правову можливість для існування двох однакових комерційних найменувань лише за умови, що таке існування не вводить в оману споживачів. Так, можна припустити наявність двох однакових комерційних найменувань у двох юридичних осіб, які працюють в одній сфері, але на різних територіях, або ж існування двох комерційних найменувань у юридичних осіб, які працюють на одній території, але здійснюють різні види діяльності В той самий час слід зауважити, що умова, за якої можуть існувати однакові комерційні найменування, а саме якщо це не вводить в оману споживачів, є дещо невизначеною, оскільки не встановлено на рівні законодавства, за якими саме критеріями можна виявити введення споживачів в оману щодо товарів та послуг.

Набуваючи права на комерційне найменування, юридична особа отримує ряд прав серед яких: право на використання, право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, право забороняти таке використання, а також інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Під використанням слід розуміти будь-яке застосування комерційного найменування у діловому обігу, тобто його застосування в документації, на вивісках, в рекламі, при проведенні будь-яких акцій. З першого права власника комерційного найменування випливає можливість, перешкоджати іншим особам використовувати комерційне найменування, яке їм не належить, а також забороняти використовувати таке найменування. Чинне законодавство України надає широке коло можливостей власнику комерційного найменування для захисту своїх порушених прав. Так, до порушника прав на комерційне найменування можуть застосовуватися заходи адміністративного, цивільного та кримінального впливу.

Слід також зазначити, що, незважаючи на те, що у ч. 1 ст. 490 ЦК України серед повноважень суб'єкта не згадується право дозволяти використання найменування іншими особами, ч. 2 цієї статті зазначає, що майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передаються іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом або його відповідною частиною. Тобто законодавець встановлює можливість відчуження права на комерційне найменування. Крім того, передача прав на зазначений об'єкт інтелектуальної власності можлива на підставі договору комерційної концесії, порядок укладення якого визначається главою 76 ЦК України. За таким договором правоволоділець зобов'язується надати другій стороні за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та продажу певного виду товару та надання послуг. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності, в тому числі комерційне найменування. Користувач комерційного найменування повністю залежить від виключних прав правоволодільця, оскільки він має дотримуватися визначених стандартів ведення бізнесу, товари та послуги мають відповідати якості правоволодільця.

Припиняються права інтелектуальної власності юридичної особи на комерційне найменування з моменту ліквідації юридичної особи, крім того законодавством можуть визначатися інші підстави припинення прав. З моменту припинення існування юридичної особи вона не може використовувати своє комерційне найменування, оскільки перестає існувати суб'єкт, якому воно належить. Щодо інших підстав, то до них можна віднести рішення суду. Так, якщо в судовому порядку буде встановлено, що існування двох однакових комерційних найменувань вводить в оману споживачів щодо діяльності юридичної особи, то у однієї з них право на комерційне найменування припиняється.

Окремо слід зупинитися на долі комерційного найменування в разі реорганізації юридичної особи. Як відомо, реорганізація юридичних осіб може здійснюватися в декількох формах, а саме шляхом перетворення, злиття, приєднання, поділу та виділу. Кожна з названих форм реорганізації має свої особливості щодо долі комерційного найменування.

Перетворенням є зміна організаційно-правової форми юридичної особи, тобто перетворення юридичної особи одного виду на юридичну особу іншого виду. Оскільки, за загальним правилом, передбаченим ч. 2 ст. 108 Цивільного кодексу України, у разі перетворення до нової юридичної особи переходить усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи, то відповідно те саме відбувається з правом на комерційне найменування. Однак при цьому до структури комерційного найменування, а саме її корпусу, мають бути внесені відповідні зміни про організаційно-правову форму, але спеціальна назва може бути збережена. Слід зауважити, що за бажання в разі перетворення юридична особа може використати й інше оригінальне позначення в додатковій частині комерційного найменування.

При злитті й приєднанні юридичних осіб відбувається з'єднання прав і обов'язків юридичних осіб, що реорганізуються, в одне ціле, власником якого стає чи юридична особа, що тільки-но виникла у випадку злиття, чи одна з юридичних осіб, що реорганізуються, у випадку приєднання. За таких обставин учасники реорганізації можуть на власний розсуд вирішити питання про долю комерційного найменування. Можливі три варіанти такого вирішення:

1) вони можуть об'єднати свої комерційні найменування в одне ціле, що одночасно доведе інформацію про таке злиття чи приєднання до споживачів;

2) можуть обрати нове комерційне найменування, яке жодною із таких юридичних осіб раніше не використовувалося;

3) можуть продовжувати використовувати комерційне найменування однієї із юридичних осіб, при приєднанні, наприклад, це може бути комерційне найменування тієї юридичної особи, до якої переходять права та обов'язки юридичної особи, що приєднується.

Найбільші складнощі щодо долі комерційного найменування можуть виникнути при поділі юридичних осіб, коли їх права і обов'язки переходять до юридичних осіб, що виникли, та при виділенні зі складу юридичної особи однієї чи кількох юридичних осіб, що наділені відповідним обсягом прав та обов'язків. Кожна з юридичних осіб, що реорганізовується шляхом поділу, вправі використовувати попереднє комерційне найменування.

Слід зазначити, що при поділі юридичної особи право на користування попереднім комерційним найменуванням може бути визнане за будь-якою новоствореною юридичною особою. О. П. Сергєєв допускає появу в обігу декількох юридичних осіб, що діють під одним і тим самим найменуванням, яким раніше користувалася припинена в результаті поділу юридична особа1. Однак це можливо тільки тоді, коли такі юридичні особи будуть діяти на різних ділянках ринку чи на різних територіях, та, по-друге, це не створить ускладнень для інших учасників обігу і споживачів. Крім того, нові юридичні особи що утворилися, можуть обрати собі нові комерційні найменування.

Найменше ускладнень виникає при виділі зі складу юридичної особи однієї чи кількох юридичних осіб. Юридичні особи що виділяються, мають обрати для себе нове комерційне найменування, оскільки попереднє найменування зберігається за юридичною особою, із складу якої вони виділилися.