Цивільне право. Том 1 - Борисова В.І. - 2. Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність - - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. У науковій літературі питання щодо правової природи частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми виникають при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Згідно із першою кожному із співвласників належить частка у праві власності на майно: друга полягає у тому, що кожному із співвласників належить ідеальна частка в самому майні, а третя, що кожному із співвласників належить частка у вартості майна.

Кожна з указаних концепцій має свої переваги та недоліки. Втім найбільш прийнятною вбачається перша з них, відповідно до якої кожному зі співвласників належить частка у праві власності на річ. Саме вона знайшла своє закріплення в ЦК. Ця концепція є найбільш аргументованою. Відповідно до неї кожному зі співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна навіть ідеальна. Інакше, кожен із співвласників по суті був би власником свого особистого "шматочка" майна (речі), і його право не поширювалося б на інші "шматочки", тому що вони належать іншим співвласникам. Навпаки, ідея спільної часткової власності в тому і полягає, що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, наприклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за собою наслідки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. Кожен із співвласників несе збитки пропорційно до своєї частки у праві власності на майно.

Не може визначатися також право на частку як право співвласника на частку у вартості майна (речі). У цьому випадку майно змішується з його вартістю, а це різні явища. Якщо один із співвласників виділяє свою частку, він прагне отримати частку майна, а не його вартості. І тільки якщо це неможливо (наприклад, коли така частка є дуже малою), як інший замінний варіант мова може йти про грошову компенсацію. Закон не забороняє й іншу ситуацію. Один із співвласників за своїм бажанням може вкласти у спільне майно власні кошти. Унаслідок цього його вартість може зрости, але такий співвласник може і не ставити питання щодо збільшення своєї частки у праві спільної власності. Тому вона залишиться незмінною.

Безумовно, концепція, відповідно до якої кожному зі співвласників належить частка у праві власності на майно, теж має свої слабкі сторони. Річ у тім, що право - це єдине явище і воно не може поділятися на частки, навіть якщо воно належить декільком особам одночасно. Тому термін "частка у праві" є цілком умовним. Разом із тим ця концепція дозволяє більш-менш послідовно вирішувати теоретичні та практичні проблеми права спільної власності.

Частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно, мас назву ідеальна частка. Поряд з цим у праві існує поняття реальної частки. Ця частка розглядається як частка не у праві на майно, а безпосередньо в майні (речі). Таким чином, ідеальними є частки у праві власності на річ, а реальними - частки майна в натурі. Такий розподіл понять хоча і викликає певні теоретичні зауваження, має важливе практичне значення. Передусім він має сенс при визначенні порядку користування спільним майном, виділі частки із спільного майна або його поділі. Так, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (ідеальна частка). Кожен із співвласників майна має право на виділ із нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві власності на майно (ідеальна частка) тощо.

Існує декілька правил щодо визначення часток у праві спільної часткової власності.

По-перше, частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1 /3,25/57 і т. ін.). Це дає змогу конкретизувати обсяг прав кожного із них у процесі функціонування або припинення спільної часткової власності, а також у разі зміни суб'єктного складу спільної власності і відповідного зменшення або збільшення частки кожного із співвласників.

По-друге, у ч. 1 ст. 357 ЦК закріплено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Таким чином, рівність часток у праві спільної часткової власності є загальним правилом. Виняток із нього має бути спеціально встановлено або договором, або законом. Наприклад, співвласники за взаємною домовленістю можуть встановити нерівний розмір своїх часток у праві на майно. Підставою для цього можуть служити різні життєві обставини. Перш за все нерівність часток виникає у зв'язку з різницею вкладів співвласників у придбання, виготовлення або спорудження спільного майна. Якщо особи зробили різні внески у придбання речі (будинку, садиби, автомобіля тощо), то відповідно до внеску кожного з них вони вправі встановити розмір часток у праві на річ.

Утім може статися, що внески співвласників були нерівними, але вони заздалегідь не домовилися про встановлення різного розміру своїх часток у праві на майно, не визначили їх. Якщо у майбутньому виникне питання або спір щодо визначення часток одного або декількох зі співвласників на майно, то воно має вирішуватися з урахуванням вкладу кожного з них у придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 2 ст. 357 ЦК).

По-третє, частка співвласника, який за згодою всіх інших співвласників і з додержанням встановленого порядку використання спільного майна поліпшив його своїм коштом, при тому, що зроблені ним поліпшення не можна відокремити від майна, може бути відповідним чином збільшена (ч. З ст. 357 ЦК). Наприклад, один із співвласників житлового будинку зробив добудову, розширив приміщення, вклавши в це власні кошти. Відповідно до вартості поліпшення будинку частка такого співвласника має бути збільшена. Якщо поліпшення спільного майна можна відокремити, то частка співвласника у спільному майні не збільшується, а зроблені ним поліпшення вважаються власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників (ч. 5 ст. 357 ЦК).