Цивільне право. Том 2 - Борисова В.І. - 7. Притримання

Притримання - це майнове забезпечення.

ЦК вперше назвав притримання одним із видів забезпечення виконання зобов'язань, що викликало спір з боку науковців, оскільки на думку одних притримання є заходом оперативного впливу, другі вважають його видом забезпечення виконання зобов'язань, треті - способом самозахисту, а деякі - й мірою відповідальності.

Правова природа притримання зумовлена тим, що кредитор, виконавши власний обов'язок за договором і чекаючи виконання зустрічного обов'язку від боржника, має право притримати у себе річ, якою правомірно володіє на підставі укладеного між сторонами договору, до виконання боржником зобов'язання.

Щоб отримати річ, яку притримує кредитор, боржник повинен виконати дії, що становлять зміст зобов'язання. З цього приводу в літературі зазначається, що "якщо річ боржникові дійсно необхідна, він намагатиметься виконати зобов'язання якнайшвидше, щоб отримати її1, а кредитор має право притримувати річ, доки відповідне зобов'язання не буде виконано боржником (ч. І ст. 594 ЦК). Стимулюючий ефект притримання перебуває у прямому зв'язку з потребою боржника стосовно даної речі. При цьому суттєве значення має її майнова й немайнова цінність для боржника, потреба в ній у процесі виробництва тощо.

Відповідно до ч. І ст. 594 ЦК кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Це - загальна норма, яка дозволяє стимулювати боржника до виконання простроченого ним зобов'язання. Крім того, ЦК містить спеціальні норми, що надають кредитору право притримати річ, якою він правомірно володіє за договором певного виду. У спеціальних нормах законодавець не лише уточнює фігуру кредитора, але й вказує, для забезпечення якого саме обов'язку боржника кредитор має право скористатися правом притримання. Так, згідно із ст. 856 ЦК, якщо за договором підряду замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. Відповідно до ч. 4 ст. 916 ЦК за договором перевезення перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів. Частина 1 ст. 1019 ЦК встановлює, що за договором комісії комісіонер має право для забезпечення своїх вимог притримати річ, яка має бути передана комітентові.

Якщо ж притримання не забезпечило стимулюючого ефекту на боржника, вимоги кредитора задовольняються з вартості речі, яка притримується (ст. 597 ЦК) за правилами, передбаченими для застави, що свідчить про наявність у кредитора двох правомочностей - права притримувати річ до моменту виконання боржником зобов'язання і права задовольнити свої вимоги за рахунок цієї речі в разі невиконання зобов'язання.

Відповідно, на нашу думку, спір щодо юридичної природи права притримання необхідно вирішити на користь визнання його одним із видів забезпечення виконання зобов'язань, який і стимулює боржника до виконання свого обов'язку і захищає майнові інтереси кредитора шляхом звернення стягнення на притримувану річ, якщо зобов'язання все ж таки боржником виконане не буде.

Ретентором (кредитором, що притримує річ) і боржником можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, у тому числі суб'єкти підприємницької діяльності.

На відміну від інших засобів забезпечення виконання зобов'язань, для застосування котрих, як правило1, необхідна попередня домовленість сторін у вигляді укладення договору про певний вид забезпечення, притримання - це законний вид забезпечення виконання зобов'язань. Законодавець надає можливість кредитору скористатися притриманням для забезпечення виконання зобов'язання боржником без попередньої домовленості сторін про це, застосувати притримання саме у зв'язку з порушенням (простроченням) зобов'язання боржником. Для виникнення права притримання не потрібно укладати договір стосовно права кредитора притримувати майно боржника, достатнім є наявність факту порушення зобов'язання. Але це не означає, що сторони позбавлені права досягнути згоди щодо притримання. Однак на практиці договір про притримання укладається дуже рідко2.

Для виникнення у кредитора права притримання необхідна одночасна наявність таких умов: по-перше, притримання можливе лише стосовно чужої речі, тобто речі, на яку право власності належить іншій особі, а не кредитору. По-друге, така річ повинна перебувати у володінні кредитора. По-третє, кредитор має володіти річчю на законній підставі. По-четверте, кредитор вправі притримувати річ боржника, якщо інше не встановлено домовленістю сторін у договорі.

Єдиною підставою виникнення права притримання є невиконання боржником в строк зобов'язання: 1) щодо оплати речі; 2) щодо відшкодування кредиторові пов'язаних з річчю витрат та інших збитків; 3) щодо інших вимог кредитора.

Стосовно першої групи зобов'язань можна констатувати, що притримання забезпечує виконання боржником грошових зобов'язань, пов'язаних з річчю, яка притримується кредитором. Забезпечення притриманням зобов'язань такого роду передбачене законодавцем як загальне правило, що підтверджується і положеннями закону щодо певних видів договірних зобов'язань, які виникають із договорів перевезення (ст. 916 ЦК), комісії (ст. 1019 ЦК) та підряду (ст. 856 ЦК). До другої групи зобов'язань законодавець відносить інші вимоги кредитора, тобто вимоги, не пов'язані з оплатою речі, що притримується, відшкодуванням пов'язаних з нею витрат та інших збитків.

Мабуть "інші вимоги", на які вказує ч. 2 ст. 594 ЦК, можна розуміти як такі, що виникають із договору, за яким кредитору була передана річ, що утримується, але останні не мають грошового характеру. Проте, на нашу думку, такі випадки трапляються дуже рідко, якщо взагалі можуть мати місце. Вважаємо, що скоріше "інші вимоги" кредитора за ч. 2 ст. 594 ЦК - це ті вимоги, які виникають з інших договорів, укладених між тими ж сторонами, строк виконання яких вже настав. При цьому, на наш погляд, дані вимоги можуть мати як грошовий, так і негрошовий характер, оскільки законодавець не зазначає будь-яких обмежень щодо характеру цих "інших вимог". Таким чином, не бачимо перешкод для застосування кредитором притримання для забезпечення будь-яких своїх зобов'язань, що виникли з інших договорів стосовно того ж самого боржника.

На нашу думку, притриманням речі інші вимоги кредитора не будуть забезпечуватися лише у разі, якщо сторони встановлять заборону про це в договорі, за яким певна річ передається у володіння кредитору, або якщо інше не буде встановлено законом (ч. 2 ст. 594 ЦК). Домовленість сторін щодо заборони застосування права притримання кредитором може бути досягнута як під час укладення договору, пов'язаного з переданням речі, так і після його укладення. Головне, щоб така домовленість існувала на момент порушення зобов'язання, оскільки саме з фактом порушення зобов'язання боржником закон пов'язує момент виникнення права притримання у кредитора як виду забезпечення виконання зобов'язання.

При забезпеченні притриманням інших вимог кредитора слід враховувати, що право на притримання виникає у кредитора з моменту порушення боржником певного зобов'язання, а майно останнього може як перебувати на цей момент у володінні кредитора, так і потрапити до нього пізніше. Наприклад, боржник не виконав зобов'язання за договором позики на момент укладення між тими ж сторонами договору зберігання речей боржника, або строк виконання боржником договору позики настав раніше припинення договору зберігання. Якщо ж строк виконання зобов'язання боржником ще не настав, то мову про право притримання вести не можна - немає порушення зобов'язання як підстави виникнення права притримання. Наявність вищезазначених умов виникнення права притримання необхідна для його правомірності. Цілком поділяємо висловлену в літературі думку, що "притримання - це правомірне непередання кредитором речі, що належить боржникові, але воно є правомірним тільки за наявності відповідних умов. У протилежному випадку притримання перетворюється на незаконне володіння з усіма відповідними наслідками".

Реалізуючи право на притримання речі боржника, ретентор захищає своє порушене право самостійно, без звернення до юрисдикційних органів, що дає підстави віднести такі дії до способів самозахисту цивільних прав, під якими розуміється застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК). Враховуючи, що способи самозахисту різноманітні і кожен з них має відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, спричиненим цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК), і те, що спосіб самозахисту-це порядок здійснення протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодавством умов правомірності здійснення права на самозахист без звернення до відповідних юрисдикційних органів, вважаємо, що таке забезпечення, як притримання (статті 594 - 597 ЦК) може виступати способом самозахисту, закріпленим положеннями актів цивільного законодавства, що відповідає порушенню, для припинення якого він може використовуватися. Дана думка знайшла підтримку і серед вітчизняних цивілістів.

Але при цьому слід зазначити, що притримання як забезпечення передбачає звернення стягнення на притриману річ, якщо притримання останньої не привело до виконання зобов'язання боржником. Задоволення ж вимог кредитора здійснюється за правилами, встановленими законом щодо предмета застави, і, потребуючи звернення кредитора до суду, безумовно виходить за межі самозахисту. Таким чином вести мову про притримання як спосіб самозахисту можна лише стосовно першого етапу реалізації кредитором свого права за даним забезпеченням, а саме - права на притримання речі.

Звернення стягнення на притримувану річ здійснюється відповідно до Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"1, який називає право притримання (як і заставу рухомого майна) забезпечувальними обтяженнями (ст. 21).

Законодавство не вимагає обов'язкової реєстрації права притримання. Однак оскільки майно, яке притримує кредитор, може бути обтяжене правами інших осіб, пріоритет права притримання встановлюється з моменту його реєстрації. Якщо ж право притримання не було зареєстровано, воно не має пріоритету над зареєстрованими обтяженнями, але має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями (ст. 14 Закону), а обтяжувач з вищим пріоритетом має переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження. Останнє означає, що у разі притримання кредитором майна, яке вже перебуває у заставі, він (за умови реєстрації свого права) матиме переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження перед заставодержателем зареєстрованої раніше застави. Таким чином, законодавець, встановлюючи пріоритет обтяжень, надає переваги притриманню порівняно з іншим речовим забезпеченням - заставою.

За рахунок предмета обтяження інтереси кредитора задовольняються у повному обсязі, що включає відшкодування збитків, стягнення неустойки, сплату процентів, витрати кредитора на утримання речі та витрати, пов'язані із пред'явленням позову та зверненням стягнення на предмет обтяження, та ін.

Кредитор, який притримує річ, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Він не має права користуватися цією річчю, і до нього не переходить право власності на притримувану річ. Боржник, річ якого притримує кредитор, має право нею розпорядитися, відповідно повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

У разі втрати, псування або пошкодження притримуваної речі кредитор несе відповідальність на загальних підставах.

Припиняється притримання як на загальних підставах припинення зобов'язань, так і в зв'язку з: 1) припиненням зобов'язання, забезпеченого притриманням; 2) зверненням стягнення на притримувану річ; 3) вибуттям речі з володіння ретентора.