Цивільний процес України - Харитонов Є.О. - 2. Підсудність та її види

Інститут підсудності традиційно виконував функцію поділу справ між окремими ланками судової системи та між судами однієї ланки. Проте єдиного визначення терміна "підсудність" і досі немає. Нерідко, говорячи про підсудність, мається на увазі повноваження конкретного суду або судів певної ланки з розгляду як суд першої інстанції якоїсь групи (категорії) справ. Такий зміст вкладається, наприклад, у поняття "підсудність місцевого суду", "підсудність міського суду" тощо. М.С. Строгович заперечує подібне формулювання: "Це не точний вислів. Підсудність є ознака (властивість) не суду, а справи, і тому правильніше говорити: "Підсудність (такої-то) справи (такому-то) суду".

Вищенаведене свідчить, що підсудність є багатогранним явищем, суть якого не можна розкрити, застосовуючи лише один критерій. Деякі автори, розуміючи це, намагалися відійти від одностороннього погляду на підсудність, але так і не створили єдиного комплексного визначення цього інституту. Одні вчені розглядають підсудність тільки як інститут процесуального права, як властивість, ознаку справи. Інші тлумачать її як частину компетенції суду, тобто виключно з позиції судоустрою. Але рацію мають обидві сторони, бо йдеться про подвійну природу інституту підсудності, про діалектичну єдність його частин. Розуміння цього феномену дістало вияв у деяких авторів. Зокрема, дореволюційний вчений С.В. Познишев вказував, що слово "підсудність" має декілька значень, а саме: "в применении к судебному установленню" та "в применении к отдельному делу или группе дел". Але він роз'єднав ці значення, не встановивши їх єдності.

В сучасній юридичній літературі поширилося дуалістичне розуміння підсудності. М.В. Боровський зазначає: "Термін "підсудність" нерідко використовується для позначення хоча й взаємопов'язаних, проте різних понять". Він не розглядає підсудність як єдине правове явище, говорячи окремо про підсудність справ та судів. Водночас такі науковці, як К.Ф. Гуценко, С.В. Бородін, Г.П. Івлієв та інші, зазначаючи щодо існування декількох розумінь підсудності, віддають перевагу лише одному з них.

Аналізуючи зміст досліджень цих науковців, можна зробити висновок, що вони вбачають різницю між ними поняттями підсудності, але все ж об'єднують їх по суті, бо в кінцевому підсумку визначають суд, який повинен розглядати справу. Подібна взаємозаміна понять стала кроком уперед до системнішого дослідження підсудності, але разом з тим роз'єднане визначення не дає єдиного розуміння цього інституту як цілісного явища, проте дозволяє зробити загальний висновок, що терміном, який найбільш адекватно відображає зміст цього інституту, може бути поняття "відношення", маючи на увазі взаємозв'язок 2 значень підсудності — в судоустрої та в процесуальному праві, а саме — як частини компетенції суду та як сукупності властивостей і ознак справи.

З урахуванням викладеного, підсудність — це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого залежно від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді повинна розглядатися справа. Існування такого взаємозв'язку справи з судом дозволяє визначати підсудність через коло справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду, виходячи з 3 критеріїв:

1) завдання суду щодо розгляду та вирішення справи (тут, як зазначалося вище, необхідно встановити, до юрисдикції якого суду належить та чи інша справа. Говорячи про підсудність цивільних справ, слід виходити зі ст. 15 ЦПК, відповідно до якої суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства);

2) рід (категорія) справ;

3) зазначення суду.

Залежно віл зазначених критеріїв підсудність відрізняється за функціональними та територіальними ознаками.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Так. відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськ-районими судами. Апеляційною інстанцією в цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).

Відповідно до ст. 31 Закону "Про судоустрій і статус суддів" у системі судів загальної юрисдикції діють виші спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Вищими спеціалізованими судами є Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Виший господарський суд України, Виший адміністративний суд України.

Згідно зі ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Повноваження щодо перегляду рішень за нововиявленими обставинами здійснює суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

Територіальна підсудність цивільних справ передбачає розмежування компетенції із розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція. Чинне цивільне законодавство розрізняє загальну (ст. 109 ЦПК). альтернативну (ст. 110 ЦПК), виключну (ст. 114 ЦПК) підсудність, підсудність за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК) та за вказівкою суду (ст.ст. 108, 111 ЦПК).

Правила загальної підсудності визначають компетенцію суду з розгляду справи залежно від місцезнаходження відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

Місцем проживання фізичної особи відповідно до ст. 29 ЦК є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання. за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, під яким розуміється місце, де вона тимчасово не проживає, а знаходиться. Громадяни інколи проживають у різних місцях, переїжджаючи у зв'язку з різними обставинами з одного місця на інше. Представники деяких вільних професій можуть значну частину свого часу проводити поза межами свого місця проживання або місця реєстрації. У таких випадках цивільне законодавство виходить з того, що місцем проживання є те житло, де громадянин переважно проживає, тобто де він перебуває частіше і більше, ніж в інших місцях. Але для визначення місця проживання мають значення або повинні апріорно прийматися факти, що мають юридичне значення і визначаються місцем реєстрації громадянина (в окремих прямо передбачених законом випадках — також місцем знаходження його майна, місцем проживання дружини).

Необхідно мати на увазі, що ст. 29 ЦК має загальний характер, а Закон України від 11 грудня 2003 р. "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" є спеціальним та встановлює порядок реалізації фізичною особою загальних положень про вибір місяця проживання. Так, Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначає, що місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше 6 місяців на рік; місце проживання — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік. Відповідно до ст. 6 Закону громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом 10 днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження органу реєстрації, особа, яка зареєструвала місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів. Крім того, відповідно до ст. 8 цього Закону реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом 7 днів після прибуття до місця перебування. При реєстрації місця перебування особи інформація про неї повідомляється до органу реєстрації за місцем проживання особи. Таким чином, законом майже виключається можливість існування ситуації, колі місцезнаходження особи невідомо та/або його неможливо встановити, якщо фізична особа виконує вимоги закону та підкоряється встановленому законом порядку реєстрації. Слід зауважити, що КпАП передбачає адміністративну відповідальність за проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування (ст. 197), а також допущення громадянами проживання у займаних ними жилих приміщеннях осіб без паспортів або без реєстрації місця проживання чи перебування (ст. 199).

При цьому Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" пов'язує визначення місця проживання з людиною, хоча висуває одну вимогу: наявність у цієї людини житла. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці особа, яка зареєструвала місце проживання, повинна письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів. Таким чином, слід розрізняти місце проживання, місце перебування, місто реєстрації, при цьому тільки за останнім згідно зі ст. 109 ЦПК визначається підсудність.

Позови до юридичних осіб пред'являються до суду на їх місцезнаходженням (ч. 2 ст. 109 ЦПК). При визначенні місцезнаходження юридичної особи слід виходити з положень ст. 93 ЦК, відповідно до якої місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Право вибору між судами належить позивачу та може бути реалізоване лише у певних категоріях справ, зокрема: позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. І ст. 110 ЦПК); позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти, або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них (ч. 2 ст. 110 ЦПК); позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача чи за місцем завдання шкоди (ч. З ст. 110 ЦПК); позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. 4 ст. 110 ЦПК); позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК); позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди (ч. 6 ст. 110 ЦПК); позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (ч. 7 ст. 110 ЦПК); позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів (ч. 8 ст. 110 ЦПК); позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його зайняття (роботи) (ч. 9 ст. 110 ЦПК); позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні (ч. 10 ст. 110 ЦПК); позови про відшкодування

За місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна (ч. II ст. 110 ЦПК); позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не піддягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також за місцем його виконання (ч. 12 ст. 110 ЦПК): позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, подана обов'язковість яких надана Верховною Радою Україні, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів (ч. 13 ст. 110 ЦПК).

Позивач має право на вибір між кількома сулами, яким згідно зі ст. 110 ЦПК підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 114 ЦПК.

Відповідно до ст. 111 ЦПК підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою (ст. 113 ЦПК), або підсудність за зв'язком справ, як зазначається в літературі, передбачає, що позов підлягає розгляду у суді, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження матеріалів справи з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів та часу. Стаття 113 ЦПК передбачає, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсудності подається до суду за місцем розгляду первісного позову.

Правила виключної підсудності, передбачені ст. 114 ЦПК. встановлюють правила щодо визначення підсудності певних категорій справ, розгляд яких можливий тільки в певному суді та до яких не можуть бути застосовані правила загальної або альтернативної підсудності, зокрема це позови, що виникають з приводу нерухомого майна, які повинні подаватись за місцем його знаходження або місцезнаходженням основної його частини.

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі. Якщо суддя визнає, що справа цьому суду не підсудна, він повертає заяву позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК).

Передача справ від одного до іншого суду після відкриття провадження у справі допускається лише у випадках, передбачених ст. 116 ЦПК. При цьому ст. 117 ЦПК встановлюється що спори між судами про підсудність не допускаються; це означає, що у разі надіслання справи до іншого суду, вона повинна бути прийнята до розгляду. З метою усунення будь-яких зловживань з боку суду, одночасно ЦПК встановлює й певні санкції за порушення правил підсудності у вигляді скасування апеляційним судом прийнятого судового рішення судом першої інстанції про відкриття провадження у справі (п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Дотриманням судами процесуальних норм інституту підсудності означає дотримання положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке гарантує, що кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. І.Я. Фойницький, розглядаючи значення підсудності, зазначав, що порушення підсудності супроводжується тяжкими для суду наслідками: відмова в прийнятті судом справи, йому підсудної, є відмовою в правосудді, тобто бездіяльність влади; прийняття до провадження справи, йому непідсудної, є перевищенням влади. Оскільки підсудність є основою провадження, питання про неї може бути порушене в будь-якому стані справи, не обмежуючись жодними строками, і тільки вирок суду компетентного визнається рішенням "належного" суду, що має auctoritatem геі judicataе. Отже, публічний інтерес в існуванні чітких правил про підсудність є очевидним.

Інститут підсудності має також важливе значення і для приватних осіб. Кожному важливо знати, який суд розглядатиме його справу, кожен має право вимагати, щоб його справу розглядав суд компетентний, незалежний та безсторонній.

Одним з невід'ємних прав особи є право на розгляд її справи компетентним судом. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його права та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Компетентним є суд, до підсудності якого належить відповідна справа. Однією з суттєвих гарантій того, що суд, який розглядає справу, буде справедливим і безстороннім, є неможливість свавільної зміни підсудності. Підсудність має бути чітко регламентована законом з метою запобігти суб'єктивізму посадових осіб у вирішенні питання про те, до якого суду необхідно направити справу для її розгляду по суті.