Концепції сучасного природознавства - Бобильов Ю.П. - 1.6. Теорема Дж. Белла

Модель Ньютона – це одне тіло, що рухається в абсолютному нескінченному просторі рівномірно і прямолінійно доти, поки на це тіло не подіє сила (перший закон механіки) чи два тіла, що діють одне на одне з рівними і протилежно спрямованими силами (третій закон механіки); сама ж сила вважається просто причиною прискорення тіл, що рухаються (другий закон механіки), тобто, ніби існує сама по собі і невідомо звідки береться.

За Ньютоном, усі взаємодії відбуваються миттєво, тобто з актуально нескінченно великою швидкістю; однак для мешканців фізичного світу миттєвих взаємодій бути не може, оскільки 1/n(t)>0 при n(t)>a тільки в тому випадку, коли t >a. Якщо зіткнення тіл відбуваються дійсно миттєво, тобто за актуально нескінченно малий проміжок часу, то ці тіла ніколи не могли б і ніколи не зможуть знаходишся на скінчених відстанях одне від одного, а повинні завжди становити єдине ціле, що існує поза часом і простором.

Наш різноманітний фізичний світ повинен зображуватися нескінченно малою точкою, всередині якої не існує ні причинності, ні законів збереження, він актуально нескінченно малий і тому нелокальний – у ньому всі явища пов'язані, скорельовані одне з одним, тому що відбуваються в той самий час, у тому самому місці, в одній нескінченно малій точці. Але на наш погляд, як кінцевих мешканців фізичного світу (тобто при погляді на нього ніби "зсередини"), цей світ потенційно нескінченний і, отже, безупинно розширюється (n > a), але не розсіюється, тому що його розширення супроводжується еволюцією, а мешканці скінченого фізичного світу не можуть зробити повного повернення часу і змушені ховати свою слабкість за допомогою теорії ймовірностей.

Інакше кажучи, наш фізичний світ необоротний тільки тому, що він локальний, скінчений у часі й у просторі, і проблема виникнення макроскопічної необоротності з мікроскопічної оборотності є помилкова проблема, що виникає з неправильного розуміння смислу слів мови, якою класична механіка говорить з природою.

1.6. Теорема Дж. Белла

Відповідно до теореми Дж. Белла, кожна теорія, висновки якої підтверджуються фізичними експериментами, не може бути одночасно локальною і детерміністською. Класична механіка описує світ у дусі строгого детермінізму і тому виявляється, по суті справи, нелокальною теорією, тому що допускає можливість миттєвих взаємодій. А класична термодинаміка локальна (інакше який би смисл мали закони збереження?), і тому імовірнісний опис процесів, що відбуваються в ній, який приводить до висновку про існування "стріли часу", виявляється абсолютно неминучим.

Виходить, що теорема Белла реабілітує Н-теорему Больцмана! Динамічний хаос піддається строго детермінованому математичному описові, і тому все творче середовище у цілому, у якому він існує, повинно бути нелокальним, а всі процеси, що відбуваються в ньому, повинні бути скорельованими, погодженими один з одним, незважаючи на відсутність звичайних фізичних зв'язків (звичайних "сил").

Експериментальна фізика локальна, і тому їй доводиться користатися для опису спостережуваних явищ квантовою теорією і теорією відносності, що не піддаються тлумаченню з погляду так званого здорового глузду, який вимагає строго детермінованого погляду на світ.

Наш світ такий складний для сприйняття тільки тому, що він пізнається людиною одночасно і за допомогою розуму, ніби "ззовні", і "зсередини", за допомогою органів чуттів, які доповнюються різними приладами. У першому випадку людина ставить себе у становище всемогутнього ТВОРЦЯ; у другому випадку вона виявляється лише зникаюче малою і нескінченно слабкою порошиною.