Концепції сучасного природознавства - Бобильов Ю.П. - Додаток 3. Криза інфекційного підходу. Еволюційний підхід до лікування ран

Рана – будь-яке механічне ушкодження, при якому порушені шкіра або слизова оболонка.

Хоча рани лікують з незапам'ятних часів, загальноприйнятої теорії їхнього лікування немає дотепер. Сто років тому з рани було виділено мікроорганізми; з тих пір нагноєння рани розглядають як інфекційне ускладнення. Якщо так, то для профілактики й лікування треба вживати ті ж заходи, що й для лікування інфекційних хвороб, – охороняти організм від контакту зі збудником і знищувати мікроби, коли вони там виявляться. Асептика відіграла вирішальну роль у становленні сучасної хірургії. Стерильний інструмент і операційна білизна, обробка рук хірурга й операційного поля – усе це дозволило різко скоротити число післяопераційних нагноєнь. З'явилося безліч бактерицидних препаратів.

І все-таки при лікуванні не стерильних, як в операційній, а вже інфікованих, випадкових ран вони не виправдали надій. У 1945 р. відомий хірург І. Г. Руфанов писав: "Прагнення знищити мікроби в рані за допомогою бактерицидних засобів потерпіло крах".

Відкриття сульфамідних препаратів і антибіотиків воскресило давню надію перемогти інфекцію. Спочатку здавалося, що справа йде на лад – післяопераційних ускладнень, особливо зі смертельним результатом, дійсно стало менше. Але потім, у міру застосування цих препаратів, число нагноєнь знову досягло рівня початку століття, а частота трагічних кінців при сепсисі досягає нині 80%...

В останні роки всі частіше з'являються повідомлення про недостатню ефективність антибіотиків для профілактики нагноєння – вони токсичні, можуть викликати важкі алергічні реакції і пригнічувати імунітет, збільшуючи ризик виникнення особливо важких форм сепсису. Тому хірурги знову стали застосовувати антисептичні засоби, – органічні й неорганічні кислоти, розчини перманганату калію і нітрату срібла від яких раніше відмовлялися. Не кращий варіант, але якщо немає кращого... Словом, це свідчить про наявність кризової ситуації.

Подивимося, наскільки нагноєння в рані подібне до інфекційних захворювань, ну, хоча б до дизентерії. За такими ознаками, як обов'язкова присутність мікробів або можливість передачі інфекції від одного хворого до іншого, наприклад, під час перев'язки (так звана госпітальна інфекція), вони дуже схожі. Однак неважко знайти й істотні відмінності. Так, збудник інфекційного захворювання завжди строго специфічний, кожне інфекційне захворювання викликається тільки "своїм" мікробом; а в різних ранах можуть бути різні мікроорганізми. Більше того, іноді в одній рані присутні відразу кілька мікробних видів. Далі. Якщо у хворого виявляють патогенні мікроорганізми, то це, як правило, явно вказує на захворювання. А от наявність мікробів у рані далеко не завжди супроводжується нагноєнням. При дослідженні мазків, узятих з поверхні хірургічних ран наприкінці операцій, мікроби було знайдено у 80–90% випадків. Однак післяопераційних нагноєнь було набагато менше! Коли в роки Великої Вітчизняної війни наші хірурги накладали шви на безумовно інфіковані рани, ці рани в чотирьох випадках з п'яти гоїлися без нагноєння.

Відзначимо ще одну відмінність між нагноєнням та інфекційним захворюванням, цього разу в еволюційному плані. Зустріч організму з мікробом, що викликає інфекційне захворювання, – це явище випадкове, воно цілком може не відбутися, і тоді людина (чи тварина) даною хворобою не занедужає. Інша справа поранення. Мабуть, немає на Землі істоти, що усе життя не одержувала б саден, подряпин і порізів. А через те що мікроби всюдисущі, вони неодмінно потрапляють у рану, і тому в процесі еволюції обов'язково мав з'явитися деякий механізм, що не дозволив би кожному пораненню стати причиною небезпечного для життя захворювання, або виникнути деякий симбіоз з мікробами.

Друге припущення, очевидно, більш імовірне. Адже на будь-якому етапі, аж до повного видужання, при найсприятливішому перебігу, в рані можна знайти мікроорганізми. Навряд чи їхні взаємини побудовані на антагонізмі. Навіщо рані мікроби? При випадковій травмі в рану потрапляють найрізноманітніші мікроби. Однак через деякий час мікрофлора в рані помітно міняється: вона стає схожою на ту флору, що населяє шкіру, слизові оболонки і кишечник. Це стафілококи, синьогнійна паличка, кишкова паличка, різні анаероби.

Звичайно ж, у рані розмножуються не всякі мікроби, а лише ті, для яких тут найбільш підходящі фізико-хімічні умови. Характерна риса мікробів, що заселяють кишечник і рану: в них є потужна ферментна система, здатна розщеплювати білки. Мікроорганізми кишечника гідролізують своїми ферментами харчові залишки і сприяють їхньому засвоєнню. Що стосується рани, то в ній завжди є змертвіла, некротизована тканина, рана ніколи не гоїться, поки нежиттєздатна тканина в ній зберігається. Єдиний механізм, що пропонує природа – ферментативне розщеплення такої тканини. Звичайно, ферменти для цієї мети виробляються організмом. Але й мікроби беруть у цьому участь.

Отже, біологічний сенс присутності мікробів полягає в тому, що, сприяючи розкладанню мертвої тканини, вони прискорюють очищення і загоєння рани. А якщо так, то, прагнучи обов'язково убити мікроби, коли в рані ще є некротична тканина, ми діємо проти механізму, виробленого природою. За допомогою антибіотиків і сульфамідних препаратів ми порушуємо екологічні взаємини, що склалися між мікробами і раною в процесі еволюції. У результаті наших дій рани стали заселяти мікроби, нечутливі до застосовуваних препаратів. З'явилися нові екологічні системи, які організмові не на користь.

Дослідження останніх десятиліть дозволили зрозуміти закономірності загоєння ран. Установлено, зокрема, що всі без винятку рани гояться через запалення, а переважна більшість ран, якщо вони не піддавалися спеціальній хірургічній обробці, і через нагноєння. Запам'ятаємо це: запалення – обов'язковий етап загоєння всіх ран, нагноєння супроводжує майже кожну рану. У будь-якій рані, подряпина це чи велике ушкодження тканин, негайно після поранення виникає нервово-судинна реакція, що веде до набряку. З перших хвилин тканини закисляються, Н зменшується до 5,0 і нижче. У прилеглих тканинах підвищується концентрація солей, у самій рані зростає осмотичний тиск, туди починають надходити плазма і клітини крові – еритроцити, лейкоцити, тромбоцити. Клітини двох різновидів – нейтрофільні лейкоцити та еозинофіли – у перші ж дні розпадаються і виділяють у рану протеолітичні ферменти, здатні розщеплювати білки.

Зазначимо, що мова йде про розщеплення нежиттєздатних, мертвих тканин. Що стосується живих клітин, то вони містять антиферменти, які заважають протеолітичним ферментам виявити свою активність.

Ці стереотипні зміни розглядають звичайно як результат відхилень від норми. Так, закислення пояснюють порушенням обмінних процесів і нагромадженням молочної кислоти, підвищення осмотичного тиску пов'язують з порушенням водно-сольового обміну, набряк тканин – з порушенням мікроциркуляції і проникності капілярів. Але ж ці процеси відбуваються завжди й у кожній рані! Хіба це не говорить нам, що вони, так само як запалення, вироблені в процесі еволюції і, отже, в основі своїй доцільні? Це принциповий момент. Якщо ми маємо справу з ускладненнями, то з ними необхідно боротися, а якщо із закономірностями, то їм потрібно підкорятися.

У чому ж доцільність закислення рани? Очевидно, в тому, що кисле середовище перешкоджає розвитку патогенної флори. Зростання осмотичного тиску сприяє вимиванню з глибини тканин нежиттєздатних клітин, а підвищена ферментна активність прискорює їхній розпад і відторгнення. Біологічний зміст запалення і нагноєння в рані також полягає в тому, щоб прискорити її очищення.

Механізм можна зобразити так. Рана не закриється, поки з неї не буде вилучено мертву, некротизовану тканину. Якщо її небагато, із завданням справляються макрофаги й інші клітини. Вони видаляють мікроорганізми як сторонні тіла, і рана гоїться. Але коли некротичної тканини більше і макрофаги не можуть самі з нею справитися, у рані починають розмножуватися мікроби. Поки їх мало, до 105 на грам, нагноєння не виникає. Але якщо змертвілої тканини в рані так багато, що ні макрофаги, ні присутні там у невеликій кількості мікроби не здатні її видалити, мікроби одержують сигнал до розмноження. У відповідь на їхнє бурхливе розмноження в рану надходять нові й нові лейкоцити, вони захоплюють мікроорганізми і гинуть разом з ними, утворюючи гній. Розпадаючись, лейкоцити виділяють у рану і власні протеолітичні ферменти.

Звичайно, взаємини між мікробами в рані й організмом не завжди такі ідилічні. Доцільність еволюційних процесів відносна. Якщо захисні механізми недостатньо сильні, мікроби можуть проникнути в здорові тканини і викликати поширення інфекції. Щоправда, із загальбіологічних позицій загибель істоти з дефектною імунною системою виправдана, це частина системи біологічного добору. Але лікарі зобов'язані дивитися не із загальбіологічної точки зору, а з гуманної, медичної. Як правило, стан імунної системи пораненого невідомий, і не можна виключити, що мікроби в рані можуть стати причиною смертельної небезпеки. Прагнення їх знищити – виправдане і розумне. При первинній хірургічній обробці з рани видаляються відразу і мікроби, і нежиттєздатна тканина, тобто лікар іде тим же шляхом, що прокладений природою. Утім, загоєння відбувається набагато швидше, ніж якби рана очищувалася природним шляхом.

Хірургічна обробка можлива далеко не при кожному пораненні; але навіть якщо вона проведена, цілком видалити некротичну тканина вдається не завжди. Профілактика нагноєння, нехірургічні методи лікування ран, як і раніше, залишаються проблемою. Що ж треба зробити? Щонайменше три справи одночасно: прискорити розщеплення некротичних тканин, зберегти здатність тканин до регенерації і стримати розмноження мікробів. Останнє – вимушений захід, до якого доведеться звертатися до тієї пори, поки не навчимося передбачати активність імунної системи кожного хворого.

Намагаючись розв'язати це завдання, професори С. С. Фейгельман і О. В. Каплан розробили препарат, який було дозволено до медичного застосування. Він приблизно в два рази в порівнянні з традиційними способами лікування прискорює відторгнення нежиттєздатних тканин, стримує розмноження й ріст мікробів, у тому числі стійких до антибіотиків. Після обробки препаратом число мікроорганізмів урані зменшується на кілька порядків. Небезпека сепсису різко зменшується, токсичні й алергійні явища виключені, відновлення тканин іде значно швидше. Еволюційний підхід, при якому процеси в рані розглядаються не як випадкові ускладнення, а як закономірності, дозволив створити препарат, що допомагає природним механізмам загоєння.

Гарячка, імунітет і здоров'я людини. Навряд чи знайдеться людина, у якої б ні разу не було гарячки (або пронаснин, що те ж саме) – того стану, при якому істотно підвищується температура. Усе тіло "горить", відчуття ознобу змінюється жаром, наростаюча слабість валить з ніг; іноді людина непритомніє і марить, а прокинувшись, виявляє, що білизна мокра від поту. Особливо часто гарячка супроводжує простудні захворювання. Добре це чи погано? Чи існує зв'язок між гарячкою і роботою імунної системи організму? Ще 20–25 років тому на це питання не можна було відповісти виразно. Зараз – можна (С. М. Лихолєтов).

Холоднокровні і теплокровні. Почнемо з найпростішого – з питання про теплокровних і холоднокровних. У кожного класу і кожного виду тварин є свій діапазон температур, який вони постійно повинні підтримувати. Чи потрібна гарячка холоднокровним (пойкілотермним) тваринам? Як не дивно, але навіщось потрібна: якщо хвороботворними бактеріями заразити таких тварин, то вони посилюють рухову активність, і температура тіла підвищується. Коли ящіркам, золотим рибкам та іншим холоднокровним давали аспірин, яким найчастіше збивають температуру, то смертність збільшувалася... Подібна картина спостерігалася й у теплокровних тварин, підданих інфекції. Так, дорослих мишей заражали вірусами герпесу чи сказу в той період, коли штучно підвищувалася температура, і миші виявлялися більш стійкими до інфекції, ніж тварини з нормальною температурою. Миші краще опиралися інфекціям навіть у тому випадку, якщо температуру підвищували тільки через добу після зараження.

А якщо тварини ще не можуть самі регулювати температуру тіла -т- наприклад, немовлята? Усе одно – щенята в умовах гіпертермії виживали значно частіше, ніж такі ж щенята при нормальній температурі (і тих і інших заражали вірусами собачого герпесу). Щоправда, і цей приклад – з вірусами.

А як стоять справи з бактеріальними інфекціями? І в цьому випадку помічена відповідність: тварини виживають краще при підвищеній температурі. Такі дані отримані при зараженні кроликів пневмококами, стафілококами і бацилами сибірської виразки. Але ось яке питання: можливо, збудники згаданих інфекцій просто чутливі до температури, що виникає при гарячці? Так, деякі бактерії і віруси дійсно погано переносять температуру 38–39°С, а значить, захисний механізм гарячки може пояснюватися – хоча б почасти – прямим впливом тепла. Однак у більшості випадків такої згубної дії виявити не вдалося, і все одно при гарячці опірність тварин вища, ніж при нормальній температурі. Виходить, є ще якісь механізми захисту? Є.

Що таке гарячка – добро чи зло? Це питання лікарі ставили з незапам'ятних часів. Але ж припарки, компреси і грілки прийшли в наші дні з глибини століть... Строгі наукові дослідження почалися набагато пізніше. Основоположник сучасної мікробіології та імунологи Луї Пастер спробував з'ясувати, чому кури не хворіють на сибірську виразку. У XIX ст. вже знали, що температура тіла птахів на 6–7°С вища, ніж у ссавців і людини. Саме в цьому Пастер і бачив причину незрозумілого феномена. Дійсно, коли Пастер, узявши тази з холодною водою, остудив курей до температури 38°С, то палички сибірської виразки за добу зробили свою чорну справу – усі піддослідні птахи загинули. Але якщо заражену курку діставали з води, то вона – залежно від терміну, що пройшов після зараження, – або зовсім не занедужувала, або незабаром видужувала.

Отже, дослід показав, що температура тіла має значення для виникнення і розвитку інфекції у птахів. А в людини? Чітко й однозначно сказати, чи є зв'язок між опірністю до інфекції і гарячкою, поки що не можна. Якщо ж заглянути в історію медицини, то можна знайти, що в ті часи, коли не було антибіотиків, гарячку використовували для лікування спинної сухотки та уражень серця гонококом; публікації такого роду можна знайти в медичних виданнях кінця тридцятих років. Однак при інших захворюваннях (наприклад, при поліомієліті) лікування гарячкою себе не виправдало. Нормальна температура поверхні шкіри тіла людини – приблизно 36,6°С. Відхилення припустимі на 0,5°С; ці коливання залежать від режиму життєдіяльності.

Установлено цікавий факт: сон і пробудження пов'язані з температурою тіла. Зниження температури служить внутрішнім сигналом для сну – ми схильні засинати при падінні температурної кривої, а прокидатися, навпаки, на її підйомі. Від температурного циклу залежить і тривалість сну; чергове підвищення температури розбудить вас, навіть якщо перед тим ви не спали дуже довго. Можливо, тим, хто страждає розладом сну, корисно з'ясувати свій температурний цикл, міряючи температуру через кожні 2–3 години протягом декількох днів. Так можна встановити, у який час вам легше буде заснути...

Чому підвищується температура тіла? Адже гарячка сама по собі – це не захворювання, а лише його прояв, реакція організму на хворобу або якийсь зовнішній подразник. Є кілька причин гарячки. Зокрема, на теплорегулювальні центри мозку впливають продукти розпаду мікробів. Зруйновані лейкоцити й уламки мікроорганізмів, потрапляючи в ці центри, підвищують температуру до такого рівня, що вона може вбивати інших збудників хвороби. А ще температуру підвищують особливі речовини – пірогени (у перекладі з грецької це слово можна перекласти як "ті, що породжують гарячку"). Звичайно пірогени виділяються лейкоцитами після їхньої зустрічі з мікробами. Утім, гарячка буває і при безмікробному запаленні –- наприклад, при крововиливах у суглоби й обмороженнях. І в цих випадках не обходиться без пірогенів.

За останні десятиліття пірогени, особливо бактеріальні, привертають все більшу увагу дослідників – теоретиків, експериментаторів і клініцистів. І не тільки як причина природних і штучних пропасних реакцій, але і як дуже активні фізіологічні подразники широкого спектра дії. Перший вітчизняний пірогенний препарат – пірогенал було створено ще в 1954 р. у лабораторії професора X. X. Планельєса (Інститут епідеміології і мікробіології ім. Н. Ф. Гамалеї). Пірогенал виготовляється з мікробних тіл збудника синьогнійної інфекції. Він нетоксичний для людини, і, що ще важливіше, організм не реагує на нього утворенням антитіл. Надалі було отримано препарат продигіозан, біологічно ще більш активний; за рубежем випускають пірексаль – препарат з грамнегативних бактерій. Такі бактеріальні пірогени впливають на різні системи, включаючи ензиматичні системи на рівні клітини. У сучасній фармакології небагато речовин з такою високою активністю і такою різноманітністю ефектів. І ось що істотно: спостерігати вплив пірогенів можна при мінімальних дозах цих речовин, явно недостатніх для рівномірного впливу на клітини всіх систем, функції яких змінюються. Адже для того, щоб викликати пірогенний ефект, досить увести 0,0035 мкг речовини на 1 кг тіла!

Тільки в останні роки стало ясно, що справа не обходиться без імунної системи. Бактеріальний піроген, очевидно, служить тільки стимулом (але не обов'язковим учасником) подальших змін в організмі. Зараз ми знаємо, що підвищена температура якимось чином посилює імунну відповідь організму, у всякому разі, деякі його прояви, і тим самим допомагає боротися з інфекцією. Особливо ясно це простежується в дослідах in vitro. Наприклад, білі клітини крові, що беруть участь у фагоцитозі бактерій, при підвищеній температурі стають більш рухливими та енергійніше знищують мікроорганізми. Недавно з'ясувалося, що молекули ендогенних пірогенів – речовин, що відповідальні за підвищення температури тіла, мають спільне походження з молекулами іншої речовини, активатора Т-лімфоцитів, які організовують імунний захист від чужорідних речовин. Ця друга речовина називається інтер-лейкіном-1; вона, як і ендогенний піроген, виробляється однією й тією ж клітиною – макрофагом. Виходить такий ланцюжок: при контакті макрофага зі збудником інфекції починає вироблятися інтерлейкін-1, активатор Т-лімфоцитів, а подальше його вироблення підтримується або навіть підсилюється гарячкою, що з'являється у відповідь на дію пірогенів – з тих же макрофагів.

Інший приклад. При підвищеній температурі підсилюється утворення інтерферону – речовини з особливими антивірусними властивостями, яка, до речі, бере участь у регуляції імунних реакцій. Але ще цікавіше, що в присутності інтерферону і при підвищеній температурі тіла починається посилена продукція клітин, спеціально призначених для знищення чужорідних клітин, – так званих цитотоксичних лімфоцитів. Це спостереження змушує по-новому глянути на не розпізнану раніше роль гарячки в розвитку захисної реакції. Дослідники думають, що гарячка стимулює в першу чергу вироблення Т-лімфоцитів, у той час як b-лімфоцити, відповідальні за синтез антитіл, імовірно, мало залежать від підвищення температури. Однак b-лімфоцити одержують сигнал до дії від особливого різновиду Т-лімфоцитів – від Т-хелперів, а ті в умовах гарячки виявляють підвищену активність. Що й говорити, хитра на вигадки природа; або, якщо процитувати Козьму Пруткова, – "від малих причин бувають дуже важливі наслідки"...

Відповідно до математичної моделі інфекції та імунітету, розробленої академіком Г. І. Марчуком, віруси, що проникли в організм, зустрічаються з лімфоцитами, стимулюють їхнє розмноження й утворення плазматичних клітин. Підвищена температура прискорює міграцію лімфоцитів і вірусів, вони частіше зіштовхуються один з одним і утворюють комплекси "вірус-лімфоцит". Температура тіла залежить від концентрації цих комплексів в організмі: якщо вона нижча деякого порога, температура не підвищується, якщо ж вища – температура зростає. Але якщо так, то штучне зниження температури за допомогою таблеток може спровокувати затяжні або хронічні хвороби. Імовірно, краще спиратися на природну захисну реакцію організму. Для лікування затяжних форм запропоновано і обґрунтовано навіть такий парадоксальний метод – переведення хвороби з хронічної форми в гостру.

Лікування температурою. Якщо гарячка може виявитися корисною для організму, стимулюючи імунні реакції і скеровуючи імунну відповідь на правильний шлях, то чому б не лікувати хворих підвищеною температурою? Скажімо, просто зігріваючи ззовні...

Не будемо плутати принципово різні речі: гарячку, викликану пірогенами, і зігрівання поданою ззовні тепловою енергією. В останньому випадку організм заощаджує енергію, непродуктивно затрачувану на процедуру "саморозігрівання". Наприклад, при температурі тіла 41 °С продуктивність серця зростає в 5–6 разів, і воно перекачує 20–ЗО л крові за хвилину. Таке навантаження на організм надмірне; тому зараз для лікування деяких захворювань усе частіше використовують гіпертермію – зігрівання тіла хворого зовнішніми джерелами тепла. Зазвичай це лікування гарячою водою в спеціальних ваннах і камерах; утім, іноді застосовують місцеву гіпертермію, підвищуючи температуру тієї чи іншої ділянки тіла.

Були часи, коли висока температура вважалася безумовно шкід ливою для людини і з нею активно боролися жарознижувальними засобами. І зараз ще в медичних довідниках можна знайти розділ, де докладно описано жарознижувальні ліки – аспірин, антипірин, амідопірин, аскофен, асфен, пірафен, піранал, фенацетин тощо.

Тепер, коли гарячка посилено вивчається як біологічне явище, можна вважати доведеним, що підвищення температури в багатьох випадках сприятливо впливає на організм: при гарячці інтенсифікується обмін речовин, відбуваються зрушення в діяльності центральної нервової системи, серця і легень, що стимулює захисні сили. Ясно, що гарячка активує і головну захисну силу – імунну систему.

Однак... Гарячка може справляти і шкідливу дію. При деяких вірусних інфекціях вірус сам по собі не настільки "сильний", щоб заважати нормальному плину життя. Проте організм так бурхливо реагує на нього, що ушкоджуються Т-лімфоцити. І з якихось причин, поки що не з'ясованих, порушується баланс між захисною і шкідливою дією гарячки. Виходить, треба, щонайменше, виявляти обережність...

Що ж робити при гарячці? І дійсно, що ж робити, коли, діставши градусник з-під руки, ми побачили, що ртутний стовпчик піднявся вище очікуваного? Може, швидко збити температуру яким-небудь препаратом, адже зараз вони легко доступні кожному і продаються без рецепта? Чи краще почекати? А чекати саме й ніколи, справа не терпить зволікань. І ми, звичайно, намагаємося збити температуру. І самі ж заважаємо власному організму бороти з інфекційним агентом. Але це півбіди.

Гірше, коли ми починаємо ковтати перший-ліпший антибіотик чи сульфаніламід, що вбиває не тільки хвороботворний мікроб (а частіше зовсім і не вбиває), але й всі інші мікроорганізми, які потрібні для нашого організму. Безконтрольне вживання жарознижувальних таблеток з погляду імунології зовсім не виправдано. Вони знижують опірність організму, і тоді виникають сприятливі умови для хвороботворних бактерій і вірусів. Краще не поспішати з таблетками. Висока температура свідчить не тільки про те, що організм вступив у боротьбу зі збудником захворювання, але й про те, що одним зі знарядь ближнього бою він обрав температуру.

А чого не треба робити – так це боятися гарячки. Вона не ворог, а союзник у боротьбі з інфекційним ворогом. Температура, звичайно, – не найголовніша захисна сила організму. Але коли людина застуджена і хоче якомога швидше стати на ноги, то навряд чи треба нехтувати й другорядним. При звичайній застуді спробуємо обійтися без жарознижувальних засобів. У всякому разі, якщо лікар не буде наполягати.

Людина на новій сходинці еволюції. Той факт, що людський мозок вчиться впливати на свій власний матеріальний і функціональний субстрат, варто розглядати як появу нового механізму, що виник у ході еволюційного процесу. Можна по-різному дивитися на історію людства. Як правило, істориків-професіоналів цікавить зміна структур суспільства і не цікавлять біологічні особливості організму людей, їхні взаємини із середовищем.

А тим часом екологічний погляд на історію може бути дуже повчальним. І справді, варто з цієї точки зору подивитися на людей – від австралопітеків до громадян XX ст. (Ю. В. Щербатих). Для початку розглянемо режим тепловіддачі людини й інших ссавців. У спеку розширюються кровоносні судини і посилюється потовиділення, а при зниженні температури усе відбувається навпаки. Саме тому в замерзлої людини обличчя блідне (судини звужуються), з'являється "гусяча шкіра" (у предків людини густий волосяний покрив при цьому піднімався, збільшуючи повітряну теплоізоляцію). Тепло дає і так зване холодове тремтіння.

Завдяки одягові наші терморегуляторні судинні рефлекси втратили гнучкість, і навіть короткочасне позбавлення "скафандра" з одягу і теплого приміщення загрожує застудою. Вираз "промочити ноги" стало синонімом слова "занедужати", у той час як для людей далекого минулого, що ходили босоніж, усе обходилося благополучно.

Про вичерпання резервів організму людини свідчить і багато чого іншого. Заселення полярних і пустельних районів, океанського шельфу, вихід у космос можливі лише після прилаштування середовища під організм людини. Але якщо припустимо (технічно, але аж ніяк не екологічно) розтопити арктичні льоди чи обводнити пустелю, то осушити океан і перебудувати космос за типом Землі нереально в принципі. У певних умовах буде вигідніше трохи змінити організм, а не середовище життя. Та й далеко не очевидно, що треба змінювати природу за своєю міркою, підганяючи її до себе, як костюм.

На першому етапі своєї еволюції людина підлаштовувалася під середовище, змінюючи себе; на другому – змінювала середовище; на третьому ж, швидше за все, почне свідомо змінювати реакції організму там, де переробити середовище неможливо.

Для прикладу знову звернемося до терморегуляції. У чому причина обморожень, таких частих при сильних морозах? У тому, що система фізичної терморегуляції так розподіляє кров між периферією і кров'яним депо, що на морозі необхідна температура зберігається лише в "ядрі" тіла, а периферичні органи (пальці, ніс, вуха) залишаються майже без обігріву. Це мало сенс для наших предків, тому що при зимовому дефіциті їжі дозволяло зберегти життя ціною втрати деяких периферичних органів. А от перебудова рефлексів при надлишку їжі допомогла б уникнути обморожень.

Згадаємо хоча б, що в науковій літературі описані випадки, коли тибетські лами стояли на морозі, обгорнені в мокру тканину. Імовірно, гімалайські аскети за допомогою самонавіяння підвищують теплотворення в організмі і розширюють кровоносні периферичні судини.

Роботи академіка К. М. Бикова свідчать, що умовно-рефлекторним шляхом можна впливати на діяльність будь-якого внутрішнього органа – варіювати частоту серцевих скорочень, хвилинний обсяг кровотоку і навіть форму кардіограми. Під впливом нервової системи мінялося жовчоутворення, зменшувався обсяг селезінки і зростав основний обмін речовин.

Величезне значення для розуміння взаємин між корою і "внутрішнім господарством організму" мали дослідження академіка В. Н. Чернігівського, присвячені інтеррецепторам – біологічним датчикам усередині організму. Відкрився цілий світ сигналів внутрішнього середовища, що не поступаються за багатством сигналам зовнішнього світу. Щомиті, не припиняючись ні вдень, ні вночі, у мозок іде інформація про температуру, тиск, іонний склад, Н та інші параметри внутрішнього середовища.

Давно помітили, що психіка потужно впливає на тіло. Розроблене в 20-х pp. XX ст. німецьким лікарем Й. Шульцем аутогенне тренування дотепер залишається найдоступнішим психотренінгом, що мобілізує внутрішні резерви організму і послаблює стресові навантаження. Вплив самонавіяння на людський організм досліджував наш співвітчизник А. С. Ромен і побачив майже чудеса – можливість свідомої зміни температури тіла, больової чутливості, рівня цукру в крові й інші феномени. Загалом, те саме, що роблять таємничі йоги.

Бурхливо розвивається ще один напрямок, котрий з'явився на стику фізіології і психології. Це роботи з так званого біологічного зворотного зв'язку (БЗЗ), коли людина одержує інформацію про життєдіяльність свого організму, яка звичайно минає свідомість. Дані про кров'яний тиск, частоту серцевих скорочень чи про шкірно-гальванічну реакцію перетворюються за допомогою ЕОМ у звуковий або зоровий образ, що й дозволяє людині контролювати свій стан. Використовуючи БЗЗ, можна регулювати м'язовий тонус, частоту серцевих скорочень, тиск крові, ритм електроенцефалограми...

У США і Японії видаються журнали, присвячені БЗЗ. Багато комерційних фірм налагодили випуск стаціонарних і портативних БЗЗ-приладів на основі мікропроцесорної техніки.

З погляду класичної фізіології, стрижень БЗЗ – це передача інформації внутрішніх органів нашим традиційним органам чуттів: зорові, слухові. При цьому трансляція йде ніби трьома сходинками: один раз – коли нервова енергія внутрішнього процесу перетворюється датчиком в електричний струм; другий раз – коли струм стає зображенням на екрані дисплея; третій раз – коли світло видозмінюється в імпульси зорового нерва.

Але є й інший, більш короткий шлях, по якому свідомість одержує інформацію від внутрішніх органів. Він здавна приваблював східних філософів. На відміну від християнських країн, в Індії, Китаї і Тибеті удосконалювання тіла і психіки здавна заохочували як шлях до злиття з божеством, для чого ще в стародавні часи було створено особливі методи виховання тіла й духу. Йога

пропонує вісім способів такого виховання: яма (помірність), нія-ма (культура), асана (положення), пранаяма (контроль за диханням), пратьяхара (видалення почуттів), дхарана (увага), дх'яна (споглядання) і самадхі (зосередження). Перші чотири спрямовуються на культивування доброти, правдивості, контролю за негативними емоціями і зміцнюють здоров'я. Ці якості не мета, а лише засіб досягнення інших цілей йоги, а саме "злиття свідомості з океаном божественного розуму".

Яким же чином йогам удається досягти багато чого в оволодінні своїм тілом? Давайте глянемо на це очима фізіолога. Спочатку придушуються інстинкти – голод, спрага, статевий потяг, зменшується вміст гормонів у крові, які послаблює потік імпульсів, що надходять у мозок від хеморецепторів.

Потім настає черга асан. Ті, хто хоч раз пробував йогівські асани, знають, які вони незручні перший час: неприродно вивернуті руки і ноги, крайнє положення суглобів і зв'язок викликають величезний потік сигналів від так званих рецепторів Гольджі, Паччіні та м'язових веретен. Однак у міру тренування почуття незручності слабшає і врешті-решт мозок звикає до таких імпульсів.

Наступний ступінь – пранаяма. Зниження частоти подиху зменшує сигнали від рецепторів розтягання альвеол і дихального центра. Крім того, через нагромадження С0₂ у крові створюється особливий квазінаркотичний стан.

П'ятий ступінь, пратьяхара, не обходиться без блокування зовнішніх органів чуттів, імітації психічної сліпоти і глухоти. Ось як описують цей стан С. Чаттерджі й Д. Датта у своєму "Вступі до індійської філософії": "Коли почуття ефективно контролюються розумом, ними керують не відповідні природні предмети, а сам розум. Тому в такому стані розум не піддається діям зорових образів і звуків, що проникають через очі й вуха, але підкоряє собі ці почуття, змушуючи бачити і чути свої власні об'єкти".

Така інверсія відчуттів доступна не тільки йогам, про це свідчать хоча б факти "уявного опіку" при гіпнотичному навіюванні. Виходить, що на перших п'ятьох ступенях йоги різко зменшується сенсорна інформація як ззовні, так і зсередини організму, знижується емоційне збудження. Увага спрямовується всередину тіла, що створює сприятливі умови для управління вегетативними процесами організму за допомогою безпосереднього зворотного зв'язку. Сигнали від рецепторів потрапляють прямо в кору великих півкуль, створюють відчуття того, що діється в організмі, у той час як у БЗЗ-системах імпульси від внутрішніх органів перетворюються на зорові чи слухові сигнали, що утруднює їхнє ототожнення. Можливо, саме з цим пов'язані більш скромні успіхи в БЗЗ-тренінгу порівняно з вражаючими досягненнями йогів.

Питома вага саморегуляції організму людини серед інших способів збереження здоров'я усе збільшується. Настало пересичення хіміотерапією. І зовсім недарма психотерапія, аутогенне тренування та біоуправління все ширше входять у клінічну практику. Так, список захворювань, при яких був застосований метод БЗЗ, включає астму, гіпертонію, безсоння, серцеву аритмію, головний біль, спастичні м'язові стани...

Один з провідних спеціалістів у цій галузі Н. В. Чернігівська пише, що біоуправління зі зворотним зв'язком вигідно відрізняється від звичайних методів тим, що залучає самого хворого до процесу лікування.

Однак БЗЗ придатна не тільки для лікування, але й для діагностики. Серед лікарів-психотерапевтів зріє думка, що самонавіяння для регуляції психічного і фізичного самопочуття має увійти до повсякденного життя так само широко, як фізична культура. За книгами В. Леві тисячі людей уже прилучилися до аутотренінгу. І як було б добре, якби наша медична промисловість налагодила масовий випуск пристроїв для БЗЗ-тренінгу, як це зроблено за рубежем.

Звичайно, потрібно пам'ятати і про припустимий ступінь саморегуляції організму. Однак вона вигідно відрізняється своєю природністю, скажімо, від психофармакології: в організм людини нічого не приноситься ззовні, а зміни контролюються свідомістю. Чи не таким методам належить майбутнє на третьому етапі екологічної еволюції організму людини?

Практичні поради. Шлях до можливостей, що пролягає через саморегуляцію організму, дуже непростий. Потрібне або багаторічне подвижництво йогів, або складна біофізична апаратура, якою поки що не обтяжені наші поліклініки й оздоровчі центри. Так що використайте менш ефективні, зате більш прості способи контролю свого психофізіологічного стану (Ю. В. Щербатих).

Найголовніше тут – дихання. Це єдина життєво важлива вегетативна функція, що підкоряється контролю свідомості. Недарма "пранаяма" – вчення про правильне дихання – покладена в основу хатха-йоги. Отож, змінюючи співвідношення тривалості вдиху і видиху, можна заспокоїти або, навпаки, активізувати свій емоційний стан. Якщо ви схвильовані, роздратовані, не поспішайте бурхливо реагувати на вибухонебезпечну ситуацію – спробуйте максимально продовжити видих, додавши наприкінці невелику паузу, і побачите, що нервова напруга ослабне. Якщо ви зумієте виробити рефлекс, відповідаючи подовженням видиху на будь-яку стресову ситуацію, то помітите, що число конфліктів помітно скоротиться. У свою чергу, протилежне співвідношення фаз дихального циклу (подовження вдиху з різким видихом) активізує нервову систему.

Головне в саморегуляції – відчути сигнал, що йде з глибин організму. Піймати його допоможе "метод розгойдування", який часто застосовують для навчання релаксації, розслабленню. М'язи спочатку максимально напружують, а потім на тривалому спокійному видиху "відпускають", промовляючи ось такі формули самонавіяння: "Мої руки розслаблюються" або "Мої руки м'які, теплі". Головне тут не слова, а загальне враження. За контрастом з попереднім станом свідомість запам'ятовує відчуття розслабленості, м'якості, тепла м'язів, і ця образна пам'ять допоможе відтворити такий стан у потрібний момент без попереднього скорочення м'язів.

Щоб домогтися розширення кровоносних судин і відчуття тепла в кистях рук, потрібно, "настроївши