Вікова психологія - Савчин М.В. - Цільова (телеологічна) парадигма

Справжній "гуманізм" психології XXI ст. полягає в пізнанні індивідуальної неповторності як єдиного засобу осягнення вселюдського буття. Індивідуалізація не є кінцевою метою, а лише "золотим шляхом" усвідомлення всеосяжної суті людини. Люди мають загальну основу свого буття, споріднені ним. В усвідомленні цієї єдності постають засади нової психології, яка через індивідуальність, індивідуалізм, неповторність дає людині можливість рухатися до вселюдського, в якому взаємодіють і взаємозбагачуються всі індивідуальності. У зрілому віці людина прагне певної завершеності у своїх думках, справах. Завершеність є свідченням повноти здійснення творчих задумів, реалізації життєвих планів. Будучи собою, живучи в конкретних реаліях, людина вживається у світові радість і біль, щастя і проблеми іншого, групи, нації, людства.

Телеологічна (канонічна) психологія - це своєрідна позиція бачення, осягання психічного та особистісного. її основними постулатами (канонами) є:

1) повнота існування людини;

2) активність та самоактивність особистості. Психічне, предметний світ розгортає перед людиною свої якості, змінюючись і змінюючи позицію психічного. Світ - не просто образ, а постійна динаміка образотворень. Світ не залежить (і залежить) від людини;

3) наявність ситуативних відношень між людиною і світом, що характеризуються виникненням смислів (сенсів). Розв'язання ситуативних проблем породжує нові проблеми, нові сенси;

4) єдність емпіричного, індивідуального (неповторного, оригінального, творчого) і загального (субстанцій-ного, атрибутивного, загальнолюдського).

Каноном життєвого шляху людини є його повнота, розгорнутість і завершеність. Духовне зростання - шлях, який вимагає від неї великої концентрації психічної активності. На цьому шляху перебудовується зміст свідомості і самосвідомості, змінюються звичні настанови та орієнтації. Духовність постає як перемога добра над злом, діяльна любов до іншого. Вона невіддільна від праці і творчості, які збагачують буття людини, виявляються у періоди найвищого злету її творчих можливостей. Різновидом духовної праці є прагнення до істини.

У телеологічній парадигмі відбувається синтез індивідуального і всезагального. Однак і вона має свої обмеження, зводячи духовність до світської духовності та нехтуючи духовністю трансцендентної природи.

Духовна парадигма

Людина має духовне начало, трансцендентне за походженням та іманентне за існуванням. Воно одночасно є вершинним і глибинним - як річ у собі. Духовність не пояснюється чимось недуховним. Вона може бути зумовлена чимось, не детермінуючись ним. Наприклад, тілесні функції (піст) можуть впливати на перебіг духовного переживання, але не можуть детермінувати чи продукувати його.

Духовне не приходить до людини від інших людей. Вони можуть тільки ділитися досвідом відкриття, переживання духовного. Духовне життя - це подія у глибинах духу.

Духовне як невіддільне від природи людини на різному рівні виявляється у трансцендентній свободі та відповідальності. Першопричина духовного самовдосконалення міститься у внутрішньому світі особистості, а наслідком цього стає пошук зовнішніх опор у формі набуття віри та спеціальних знань спілкування з Богом, засвоєння технік самовдосконалення. Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом. Духовність виявляється в любові до іншого. Духовна любов безумовна, безкорислива і жертовна. Справжнє духовне життя "відбувається" глибоко в серці.

Духовне є визначальною суттю людини, зумовлює головні переживання, смисли життя, мотиви, думки та поведінку. Коли душа (психіка) людини відірвана від духу, тоді вона черпає сили (одержує задоволення) від тіла, виснажуючи його (наркоманія, алкоголізм, проституція, культуризм тощо) чи від соціуму (породжує конфлікти, маніпулювання іншими людьми, експлуатація їх), отримуючи від цього егоїстичне задоволення, що швидко минає, приносячи тривогу, сум, невпевненість, втрату сенсу життя. Водночас твориться зло для людей. На такому шляху людина руйнує свою душевну рівновагу.

Духовність як іманентне, внутрішнє утворення особистості е глибинною інстанцією, завдяки якій вона стає самодостатнім суб'єктом життєдіяльності, спрямованої на творення добра для себе, інших людей, боротьбу зі злом.

Реальність духовного не можна довести жодними сучасними методами психології. Воно проявляється в сумлінні людини, функціонуванні духовної рефлексії, існуванні трансцендентної природи любові, свободи та відповідальності. Світські ідеї тільки тоді стають джерелом духовності, коли вони сприймаються не розумом, а серцем. Індивідуаліст сприймає їх розумом, і вони не породжують у нього справжньої духовності.

Складними є зв'язки духовного із психічним, яке відображає матеріальний світ, світ інших людей (групи, суспільство, цивілізацію), себе. Психічне, відірване від духовного, завжди пристрасне, бо за ним постають людські потреби, у ньому проявляється Я особистості (егоцентрація, суб'єктність, апперцепція, пізнавальний та діяльнісний стилі тощо).

Духовне в особистості, взаємодіючи із психічним, незалежне від нього. Воно впливає на психічне, знижуючи рівень егоцентрації, пристрасності, залежності від матеріальних і тілесних, психічних (душевних) і соціальних потреб. Під його впливом психічні стани, властивості і процеси стають одухотвореними (не сміх, а тиха внутрішня духовна радість; не егоїстична спрямованість активного, а спрямованість на творення добра). Духовне гармонізує, заспокоює душевний світ людини, дає змогу усвідомити свої проблеми та знайти шляхи їх розв'язання.

У межах духовної парадигми основним завданням життя людини е самовдосконалення і вдосконалення людського суспільства (творити добро і боротися зі злом).

Отже, у кожній парадигмі своєрідно потрактовано предмет і методи дослідження психіки та особистості, наголошено на одних аспектах і не взято до уваги інші. Це зумовлює різну інтерпретацію проблем вікової психології та шляхів їх розв'язання.