Диференціальна психологія - Палій А.А. - 1.3. Вплив середовища і спадковості на людину

Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного - основна проблема диференціальної психології. Індивідуальні відмінності породжені численними і складними взаємодіями між спадковістю і середовищем. Спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище - його мінливість і можливість пристосовуватися до загальних умов життя. Спадкові ознаки детермінують гени, які передають батьки ембріону при заплідненні. Хімічна розбалансованість чи неповнота генів спричинює фізичні аномалії або психічні патології. Навіть у звичайних умовах спадковість допускає широкий спектр варіацій поведінки, що є наслідком підсумовування норм реакцій різного рівня - біохімічних, фізіологічних, психологічних, а остаточний результат залежить від впливу середовища.

Отже, на людину впливають спадковість і середовище, їй також властиве соціальне спадкоємство - дотримання культурних зразків, передавання акцентуації, наприклад шизоїдної, від матері до дитини через виховання, формування сімейних сценаріїв, якого позбавлені тварини.

Теорії про вплив середовища і спадковості

З огляду на надання переваги біологічній або середовищній (соціально-культурній) детермінації дослідники виокремлюють кілька груп теорій:

1. Біогенетичні теорії ґрунтуються на положенні, що формування індивідуальності зумовлене вродженими і генетичними задатками. Генетичні задатки визначаються сукупністю генів чоловічих і жіночих статевих клітин - генотипом, що утворює цілісну, злагоджену і ефективно працюючу систему, яка постійно удосконалюється в процесі еволюції. Під контролем генотипу перебувають всі ознаки організму - морфологічні, біохімічні, фізіологічні, аж до параметрів вищої нервової діяльності. Вроджені задатки зумовлені генотипом у взаємозв'язку з якістю внутріутробного розвитку. Тому в медичній генетиці чітко розрізняють такі поняття, як генетична і вроджена патологія. Наприклад, деякі види розумової відсталості можуть бути наслідком згубних впливів середовища на плід через організм матері (від інфекційних захворювань до нездорового способу життя матері). Розвиток є поступовим розгортанням цих властивостей у часі, а внесок середовищних впливів дуже обмежений. Біогенетичні підходи нерідко були теоретичною основою расистських учень про початкову відмінність націй. Прихильником цього підходу був Ф. Гальтон, а також американський психолог, автор теорії рекапітуляції Стенлі Холл (1844-1924).

2. Соціогенетичні теорії (сенсуалістичний підхід, що постулює примат досвіду) стверджують, що спочатку психіка дитини - чиста дошка (tabula rasa), а всі її досягнення і особливості зумовлені зовнішніми умовами (середовищем). Подібну гіпотезу висунув ще англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Ці теорії більш прогресивні, однак їх недолік - розуміння дитини як первинно пасивної істоти, об'єкта впливу.

3. Двофакторні теорії (конвергенції двох факторів) постулюють, що розвиток є наслідком взаємодії вроджених структур і зовнішніх впливів. Карл Бюлер (1879-1963), В. Штерн, А. Біне вважали, що вплив середовища накладається на фактори спадковості. Основоположник двофакторної теорії В. Штерн відзначав, що про жодну функцію не можна сказати, "ззовні" вона чи "зсередини". Треба цікавитися, що в ній "ззовні" і що "зсередини". Проте і в межах двофакторних теорій дитину вважають пасивним об'єктом впливу.

4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний підхід) Льва Виготського (1896-1934) стверджує, що розвиток індивідуальності можливий завдяки існуванню культури - узагальненого досвіду людства. Вроджені властивості людини становлять умови розвитку, а середовище - джерело (тому що в ньому міститься те, чим повинна оволодіти людина). Вищі психічні функції, які властиві лише людині, опосередковані знаковими системами і предметною діяльністю, що є змістом культури. Щоб дитина могла його засвоїти, треба, аби вона вступила в особливі відносини з навколишнім світом: не пристосовувалась, а активно привласнювала собі досвід попередніх поколінь у процесі спільної діяльності та спілкування з дорослими, тобто носіями культури.

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875- 1961) довів, що культура також е джерелом стійких поведінкових проявів, закріплених у колективному несвідомому у формі архетипів, але збереження і прояви їх не можна довести природничо-науковими методами.

Роль спадковості і середовища намагається визначити генетика кількісних ознак, яка аналізує різні види дисперсії значень ознаки. Проте не кожна проста ознака фіксується одним алелем (парою генів, серед яких є домінантний і рецесивний). Крім того, комплексний ефект не можна розглядати як арифметичну суму впливу кожного з генів, бо вони взаємодіють між собою, спричинюючи системні ефекти. Тому, вивчаючи процес генетичного контролю психологічної ознаки, психогенетика прагне знайти відповіді на такі питання: наскільки генотип визначає формування індивідуальних відмінностей (тобто який очікуваний ступінь варіативності) і біологічний механізм його впливу (на якій ділянці хромосоми локалізовані відповідні гени); які процеси поєднують білковий продукт генів і конкретний фенотип; чи існують середовищні чинники, що змінюють досліджуваний генетичний механізм.

Успадкованість ознаки розпізнають за наявністю кореляції між показниками біологічних батьків і дітей, а не за подібністю показників. Наприклад, темпераменти біологічних батьків і їхніх відданих на усиновлення дітей мають багато спільного. Найімовірніше, у прийомних сім'ях діти перебуватимуть під впливом середовищних умов, унаслідок чого за абсолютними показниками вони стануть подібними і на названих батьків. Проте кореляції не буде.

Численні дослідження, присвячені виявленню джерел індивідуальних варіацій, як правило, не дають змоги однозначно оцінити роль середовища чи спадковості. Наприклад, завдяки психогенетичним дослідженням Ф. Гальтона, проведеним у 20-ті роки XX ст. з використанням близнюкового методу, було виявлено, що біологічно детерміновані характеристики (розміри черепа, інші ознаки) визначені генетично, а психологічні якості (коефіцієнт інтелекту за різними тестами) дають великий розкид і зумовлені середовищем. На них впливають соціальний і економічний статус сім'ї, порядок народження та ін.

Натепер поширилися експозиційна й ідентифікаційна моделі середовищних впливів на інтелектуальні здібності. Відповідно до експозиційної моделі Роберта Зайонца (нар. 1923), що більше часу батьки і діти проводять разом, то вища кореляція коефіцієнта інтелекту зі старшим родичем. Тобто дитина за інтелектуальними здібностями подібна на того, хто довше її виховує, і якщо батьки з якихось причин приділяють їй мало часу, вона буде подібна на няню чи бабусю. Згідно з ідентифікаційною моделлю найвища кореляція спостерігається між дитиною і родичем, який є предметом ЇЇ ідентифікації. Тобто інтелектуальний авторитет на неї може впливати навіть дистанційно, а регулярна спільна діяльність не обов'язкова. Майже однакова популярність двох моделей, які суперечать одна одній, свідчить, що більшість диференціально-психологічних теорій мають обмежений характер.