Етнопсихологія - Савицька О.В. - 4. Психологія народів та історична психологія. Дослідження закономірностей соціальних явищ

Зародження етнопсихології як самостійної науки відбулося в середині XIX ст. у Німеччині. Засновниками етнопсихології вважають німецьких мислителів М. Лацаруса та Г. Штейнталя. Дослідники вказали на потребу у вивченні законів душевного життя не лише окремих індивідів, а й цілих спільностей, зокрема, народів. Усі індивіди, які належать до одного народу, вирізняються однаковим народним духом, тобто своєю психічною схожістю (самосвідомістю, етнічною ідентичністю). Народний дух, який виявляється у мові, звичаях, традиціях, вдачі, вчинках, є предметом вивчення психології народів. На думку М. Лацаруса та Г. Штейнталя, основними завданнями цієї науки виступають: 1) пізнання психологічної сутності народного духу; 2) відкриття законів, за якими відбувається внутрішня діяльність народу в житті, мистецтві та науці; 3) з'ясування основних чинників виникнення, розвитку і зникнення особливостей якого-небудь народу. Отже, психологія народів розглядалася як наука, в якій пояснюються та зводяться

до психологічної сутності загальні закони мови, мистецтва, науки, релігії, вдачі та інших елементів духовної культури. Водночас, характеристика духу окремих народів виступала предметом вивчення психологічної етнології, тоді як дух народу в цілому досліджувала історична психологія народів.

М. Лацарус і Г. Штейнталь зазначили, що психологія народів є продовженням індивідуальної психології, оскільки дух народу знаходиться в індивідах. Однак вони застерігали від ототожнення цих наук, звертаючи увагу на те, що багато індивідів утворюють народ лише у тому випадку, коли дух народу об'єднує їх в єдине ціле.

Поняття "народного духу" вивчалося й відомим німецьким філософом І. Гердером. Він визначив "дух народу" як щось безтілесне, не розрізняючи його з поняттями "душа народу" та "народний характер". "Душу" І. Гердер розглянув на рівні з іншими ознаками народу: мовою, звичаями, традиціями й т. ін. і вважав, що її можна пізнати за допомогою усної народної творчості. Тому, на перше місце він поставив вивчення усної народної творчості, вважаючи, що світ фантазії якнайкраще відображає душу народу. Дослідник підкреслив залежність психічних компонентів від клімату, ландшафту та припустив вплив способу життя, виховання, суспільного устрою та історії.

Дослідник здійснив спробу порівняльного опису слов'ян і німців.

Г.В.Ф. Гегель у роботі "Феноменологія духу" також використав поняття "дух народу", що дається надприродною силою і розкривається через суспільний розвиток. Дух народу має певну визначеність, що зумовлюється розвитком світового духу. Завдяки народному духу в кожного етносу з'являється власний світ, своя культура, релігія, звичаї, що в свою чергу, визначають своєрідний державний лад, закони, поведінку людей, їх долю та історію. Проявом абсолютного духу, який існує відокремлено від об'єктивної основи життя кожної спільності, за Гегелем є національний характер. З іншого боку, філософ розглянув національний характер як соціальне явище, що детерміноване соціокультурними, природними і географічним чинниками. Національний характер відрізняється від темпераменту, оскільки національний характер пов'язаний з цілим народом, а темперамент - з окремим індивідом.

Гегель вивчав характери європейських народів, відзначивши не лише їх своєрідність, а й певну схожість. Описуючи риси їх національного характеру, він вирізнив здатність до інтелектуального сприймання світу, схильність до консерватизму, дотримання традицій. Італійські та іспанські національні характери є схожими один на одного, їх провідною рисою є індивідуалізм. Основними рисами національного характеру німців виступають: глибина думки, поміркованість і витримка, що визначають їх успіх у всіх сферах діяльності.

Основними ідеями в роботах О. Конта було ствердження того, що суспільство у своєму розвитку проходить три етапи: 1) теологічний; 2) метафізичний, на якому панують філософські ідеї; 3) позитивний, який характеризується пануванням ідей націоналізму. Він розглянув сім'ю як клітинку єдиного організму - суспільства і вказував на необхідність її вивчення.

4. Психологія народів та історична психологія. Дослідження закономірностей соціальних явищ

У середині XIX ст. спостерігався бурхливий розвиток етнографії, психології, мовознавства, що призвів до відокремлення етнопсихології в самостійну науку.

Ідеї М. Лацаруса та Г. Штейнталя про виділення психології народів як особливої галузі психологічних знань підтримав В. Вундт. У своїй десятитомній праці "Психологія народів" він вказав на можливість існування національної психології як продовження та поглиблення індивідуальної психології. В. Вундт підкреслив, що психологія народів - це наука про душу народу, яка виявляється в мові, міфах, звичаях, етиці, моралі, релігії.

У поглядах В. Вундта є ряд відмінностей від теорії М. Лацаруса і Г. Штейнталя щодо основних підходів до вивчення психології народів.

Зокрема, В. Вундт використав поняття "душа народу", а не поняття "дух". Душа народу не існує поза індивідами, не є безтілесною, однак без індивіда душа народу - ніщо. Дослідник стверджував, що спільне життя індивідів, їх взаємодія між собою повинна породжувати нові явища зі своїми законами, які хоча не суперечать законам індивідуальної свідомості, але й не зводяться до них. В. Вундт підкреслив, що уявлення багатьох представників народу виявляються, передусім, у мові, міфах, звичаях, а решта елементів духовної культури є вторинними, наприклад, релігія і мистецтво.

Послідовником цього напрямку був Г. Шпет (професор Московського університету), який вважав, що предметом вивчення етнопсихології є типові колективні переживання. Він вказав на те, що самі продукти культури - мова, міфи, звичаї, наука та релігія не містять нічого психологічного. Психологічним аспектом є ставлення до продуктів культури, до суті культурних явищ. А це ставлення виявляється у формі переживань. Тому, аналізуючи продукти культури етнопсихологія виявляє типові колективні переживання. Те, що Г. Шпет назвав колективними переживаннями, сьогодні можна назвати ментальністю.

Досить актуальною є думка Г. Шпета про те, що належність людини до народу визначається не її біологічною спадковістю, а свідомим прилученням до тих культурних цінностей, святинь, які утворюють зміст історії народу.

Основні положення західних етнопсихологів були розвинуті представниками теорії психології мас, яка з'явилася у XIX ст. і ґрунтувалася на ідеї співвідношення індивіда та соціального середовища. Так, поведінка представників якої-небудь спільності визначається переважно наслідуванням, характерною ознакою якого є знеособлення, переважання ролі почуттів над інтелектом.

Г. Лебон у своїй роботі "Психологія народів і мас" визначив основні чинники, які зумовлюють напрямок суспільного руху. До таких чинників він відніс: душу раси; вплив вождів; наслідування, навіювання; взаємне зараження. Основна ідея його теорії полягає у тому, що скупчення людей впливає на поведінку окремого індивіда, однак натовп неспроможний управляти собою, тобто він не здатний до самоуправління, а потребує вождя.

У межах цього напрямку працював і Е. Дюркгейм, який вивчав закономірності суспільних явищ, відмежовуючи їх від явищ психологічних. Він визначив, що соціальні явища існують поза індивідами і відстоював ідею існування колективної душі.