Етнопсихологія - Савицька О.В. - 5. Етнопсихологічні дослідження у фоносемантиці

Одного разу професор О.М. Леонтьєв запропонував двом групам своїх студентів газетну публікацію про репортера, який, пообідавши у ресторані, потрапив до лікарні через харчове отруєння. Текст публікації для студентів з двох груп був однаковим, різними були лише назви газети та ресторану. Відповідаючи на запитання вченого, 82% студентів з першої групи вказали на те, що причиною отруєння була холодна страва, а 73% студентів з другої групи

- що гаряча. Такі крайні розбіжності у відповідях досліджуваних науковці пояснили тим, що назви ресторану та газети у першому випадку були складені з холодних звуків (х, к, м, н, д), а у другому

- з гарячих (ч,ж,щ та інших). З точки зору здорового глузду звуки не можуть бути ні холодними, ні гарячими, ні великими, ні малими, однак, як це не дивно звучить, психолінгвісти виявили, що конкретні звуки сприймаються людьми з певним "предметним навантаженням". Так, досліджувані О. Журавльова сприймали звук "я" як "великий", "світлий", "активний" та "хороший", "о " - як "обтічний", "р" - як "активний" та "рухливий". "Маленькими" носіями у більшості мов здаються голосний "і" та приголосні "л"н ", "п ", "с", "т ", тоді як "великими" - приголосні "р", "д", "б", "г".

Семантика мовного знака є результатом засвоєння людиною певної системи діяльнісних ставлень, до яких був залучений (а точніше, в яких з'явився) мовний знак. Знак (у тому числі й слово) набуває значення завдяки тому, що є заключною ланкою процесу згортання системи початкових розгорнутих дій з предметами. Знак виступає початковою ланкою свідомого планування людиною власних довільних дій. Такий процес формування значення відбувається не лише на рівні окремого слова, речення чи великого тексту, а й окремого звука, зумовлюючи появу так званого фонетичного значення.

Питання про психологічні механізми, що забезпечують фоносемантичні явища першого рівня мовної організації, остаточно не вирішені й дотепер. Однак існують вагомі факти на користь визнання саме діяльнісної природи фонетичних значень і, зокрема, їхнього походження з певних моторних дій. Мало ймовірним є те, що продуктивними виявляться способи безпосереднього виведення семантики звука зі структури практичної діяльності маніпулятивного типу

(праці, обмацування предмета руками тощо). Відомо, що структура стосунків оточуючого середовища відображається не лише в організації подібних макродій нашого тіла. Структурні особливості предметного середовища зумовлюють, наприклад, появу яких-небудь форм комунікативних жестів зображувального типу (наприклад, що таке "гвинтові східці" - словами пояснювати довго, особливо людині, котра вперше про них почула; а одного жесту для такого пояснення виявляється цілком достатньо). Наші голосові органи "запозичили" певні зображувальні дії у наших рук. "Ми збільшуємо ступінь відкритості рота, щоб показати великі, й зменшуємо його, аби показати маленькі розміри чого-небудь, - зауважив з цього приводу французький психолінгвіст Ш. Баллі. - Вказуючи на довжину, ми витягуємо губи уперед і т. ін." Отже, саме ці обставини можуть зумовлювати предметне "дешифрування" конкретних звуків.

Набагато складніше витлумачити з цих позицій "кольоровість" звуків. Так, для носіїв російської мови "а " найчастіше пов'язується з червоним та його відтінками, "і "-із синім або блакитним, "и"-з темними кольорами: з чорним, темно-синім, коричневим. У цьому прикладі виявляється тотожність результатів взаємодії фоносемантичних і оптичних явищ: у спектрі змішування блакитного та жовтого кольорів можна отримати зелений, сполучення звука "і" (синій) зі звуками "е" (жовто-зелений) та "о" (жовтий) дає в результаті зелені звуки "є" та "е" (за результатами досліджень О. Журавльова).

Об'єднуючись у слова, звуки не втрачають семантичної визначеності, й оцінка фонетичного значення слів за формулою О. Журавльова дає підстави припустити, що в етносах відбувається постійний процес узгодження звучання та значення слів і спочатку, здається, значення та звучання слова є тотожними (тобто збігаються фоносемантичне та предметне значення слова, що зумовлено подібною будовою початкових моторних дій). Психолінгвістики стверджують, що на початкових етапах засвоєння мови дитина вдається саме до фонетичного мотивування використання мовного знака (за результатами досліджень О. Шахнарович і Н. Юр'євої).

Виділено важливі для етнопсихологічної науки факти, які пов'язані зі сферою звукосимволізму.

По-перше, за кількісними співвідношеннями голосних і приголосних звуків з різних груп, реальна частотність їх використання у мовах народів світу є дуже варіативною. Наприклад, у ітельменській мові 66 % приголосних, а в мовах полінезійців - 39-40 %. Частота губних приголосних зменшується з півдня на північ: найчастіше вони повторюються у мовах банту екваторіальної смуги Африки (18 %), у індоєвропейських мовах (10-13 %), а найменша частота припадає на Східну Азію (китайська, алеутська тощо). Частотність приголосних, які утворюються у глибинних частинах мовленнєвого апарату, розпочинаючи з російських /українських середньоязикових (наприклад, "к", "г", "х") та включаючи всі задні (аж до гортанних), що відсутні у названих мовах, розподілена в зворотному порядку. Наприклад, у російській мові їх тільки 6%, у тюркських мовах - 11-12 %, а на крайньому північному сході Азії та північному заході Америки їх частота є такою: 16%-у чукотській, 19-20 % у мовах індіанців американської Півночі, 24 % - в алеутській та ітельменській мовах.

Такий розподіл звуків у національних (етнічних) мовах має закономірний характер і безпосередньо пов'язаний зі специфікою людського існування та діяльності в різних природнокліматичних зонах. У суворих умовах Півночі, в умовах високогір'я, де є великий ризик отримати хворобу мовленнєвого апарату, основне навантаження у продукуванні мовлення припадає на моторику його глибинних ділянок. З одного боку, це зменшує ризик застуди, а з іншого - призводить до переважання "задніх" приголосних у мовах відповідних народів. Походження зазначених типів звуків з "глибинної" мовно-рухової моторики зумовлює їх "північну" чи "тропічну" семантику. Так, звуки "к", "г", "х" мають спільні семантичні ознаки "сухий", "світлий", "сильний", "холодний" ("твердий" тощо), а губні приголосні "в", "ф' "п", "б" - ознаки "крихкий", "легкий", "жорсткий" ("мокрий", "м'який" тощо) (за результатами досліджень О. Журавльова, В. Левицького, І. Стерніна).

По-друге, фоносемантичне значення слова є важливим чинником формування загального значення мовного знака, забезпечуючи не лише узгодження звучання та значення слова, а й усталеність асоціативних зв'язків на рівні суспільної свідомості, зокрема усталеність прикметникових визначень у фольклорній творчості етносу. Мабуть, саме тому в російській народній творчості море завжди "синє", тобто характеризується за кольором, оскільки фонетично слово "море" вже оцінено як "хороше, велике, могутнє". Водночас з описом його кольору існує цілковита невизначеність ("о" -"жовтий", "р " - "темно-червоний", "е " - "зелений"). Можливо, у зв'язку з цими особливостями "степ" у російських билинах завжди "широкий" і "привільний" (а не, скажімо "квітучий" чи "зелений"), адже фонетичне значення слова "степ" - це щось коротке та маленьке. Іншим прикладом є усталеність звороту української лірики - "очі дівочі". Адже фонетичне - "очі" - це щось "чоловіче", "позбавлене жіночості".

Отже, діяльнісний підхід до явищ психолінгвістичного кола є досить продуктивним і дає змогу не лише по-новому побачити деякі традиційні проблеми зі сфери взаємозв'язків психіки та мови, а й окреслити конкретні шляхи вивчення нетрадиційних аспектів цієї проблеми. Поза всяким сумнівом рух у цьому напрямку буде корисним і для етнопсихології: від теоретичних новацій у плані розробки загальної концепції етнопсихогенезу до практичних рекомендацій щодо вивчення іноземних мов.