Загальна психологія - Павелків Р.В. - 6.8. Формування та розвиток особистості в онтогенезі

З тезою про те, що особистістю людина не народжується, а стає, погоджується зараз більшість психологів. Але їх точки зору на те, за якими законами розвивається особистість, значно розходяться. Це стосується розуміння рушійних сил розвитку, закономірностей та етапів розвитку, належності, специфіки та ролі в цьому процесі криз розвитку особистості, можливостей прискорення розвитку та інших питань.

Проблемами розвитку та формування особистості займалися Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.В.Запорожець, С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін, О.РЛурія та інші. Слід відзначити, що саме Д.Б.Ельконін, Л.І.Божович та О.В.Запорожець зробили найбільший внесок до розробки психологічної теорії дитячого розвитку. Тому в подальшому ми будемо спиратися головним чином на їхні праці.

Д.Б. Ельконін розробив концепцію психічного розвитку, у якій об'єднав дві лінії: пізнавальний та особистісний розвиток дітей від народження до закінчення школи. Згідно з його теорією, розвиток пізнавальної сфери дитини та її особистості йде в руслі різних провідних діяльностей, що послідовно змінюють одна одну в онтогенезі. Першим різновидом діяльності, з якого розпочинається формування особистості дитини ще до розвитку в неї комунікативної функції, виступає її безпосередньо-емоційне спілкування з матір'ю та іншими оточуючими людьми. Потім форми спілкування розвиваються в рольовій грі, спільній навчальній та трудовій діяльності дітей, розкриваючи нові можливості для вдосконалення особистості. Саме тоді відбувається переважний розвиток у дітей мотиваційно-потребнісної сфери (сфера „хочу").

Іншу групу провідних діяльностей складають ті, у середині яких відбувається переважно розвиток пізнавальної сфери та відповідних здібностей людей. Це маніпуляційно-предметна діяльність дитини раннього віку, ігри з предметами дітей шкільного віку, навчання та праця в шкільному дитинстві. Це сфера „можу", „умію".

Якщо всі різновиди спілкування та діяльності дітей розташувати в порядку їх становлення, то виходить такий віковий ряд:

1. Безпосередньо-емоційне спілкування (вік немовляти).

2. Предметно-маніпулятивна діяльність (ранній вік).

3. Сюжетно-рольова гра (дошкільний вік).

4. Навчальна діяльність (молодший шкільний вік).

5. Інтимно-особистісне спілкування (підлітковий вік).

6. Навчально-професійна діяльність (ранній юнацький вік).

Таким чином, від народження до ранньої юності (до закінчення школи) провідні діяльності предметного плану послідовно та періодично змінюють одна одну, з одного боку, та форми спілкування — з іншого, що забезпечує почерговий розвиток пізнавальних процесів і самої особистості.

Весь процес дитячого розвитку від народження дитини до закінчення школи Д.Б.Ельконін розділив на три вікових етапи: раннє дитинство (дошкільне), молодший шкільний вік (від 1 до 4-5 класів), середній та старший шкільний вік (5-8 та 10-11 класи). Кожний з цих етапів складається з двох періодів, які розпочинаються з провідної діяльності спілкування, спрямованого на розвиток особистості, а закінчуються виходом на перший план діяльності, пов'язаної з формуванням пізнавальної сфери.

Один етап від іншого розмежовують моменти, які можна назвати „критичними періодами розвитку". За цих обставин виникає невідповідність між пізнавальними (операційно-технічними) можливостями дитини і її особистістю.

Систему поглядів Д. Б. Ельконіна на формування особистості розвинув та продовжив Д.І. Фельдштейн. У центрі його уваги знаходиться соціальний розвиток особистості, який розуміється як взаємозв'язаний процес соціалізації та індивідуалізації, тобто залучення дитини до єдиних для всіх соціальних норм та разом з тим її поступове перетворення на неповторну особистість. Визнаючи висунуту Д.Б.Ельконіним тезу про те, що розвиток особистості випереджає становлення пізнавальної сфери дитини, Д.І.Фельдштейн формулює закономірність, яку він називає „механізмом зворотної дії". Суть її полягає в тому, що новоутворення одного плану, наприклад, особистісного, входять у протиріччя з тією сферою діяльності, де вони були сформовані (наприклад, у спілкуванні), але одержують можливість для реалізації в іншій сфері.

Д.І.Фельдштейн також вніс деякі зміни до уявлень про періодизацію дитячого розвитку порівняно з концепцією Д.Б. Ельконіна. Замість трьох вікових етапів, розділених на два періоди кожний, він висуває гіпотезу про дві фази розвитку з чотирма періодами кожний. Вікова періодизація Д.І. Фельдштейна має такий вигляд:

I фаза — до 10 років:

1-й період — до 1 року; 2-й період — від 1 року до 3 років; 3-й період — від 3 до 6 років; 4-й період — від 6 до 8 років.

II фаза — від 10 до 17 років:

1 -й період — від 10 до 15 років; 2-й період — від 15 до 17 років. У середині кожного з шести виділених періодів відзначаються по три фази розвитку:

— розвиток однієї певної сторони діяльності;

— максимальна реалізація, кульмінація розвитку цієї сторони діяльності;

— насичення даного різновиду діяльності та актуалізація іншої сторони діяльності.

Зрозуміти роль дитинства у розвитку особистості надзвичайно важко, якщо не брати до уваги, яке місце цей період життя займає в усьому процесі особистісного розвитку людини. У цьому плані слід звернутися до теорії розвитку особистості, розробленої Е. Еріксоном.

Розвиток особистості, відповідно до цієї теорії, розуміється як закономірна зміна етапів, протягом кожного з них відбуваються якісні перетворення внутрішнього світу, відношень та поведінки людини, у результаті чого вона як особистість набуває дещо нове, характерне для даного етапу розвитку.

Особистісні новоутворення, за Е. Еріксоном, виникають не просто так — їх поява на певній стадії готується всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути та ствердитися лише тоді, коли в минулому для нього були створені відповідні психологічні та поведінкові умови.

Е.Еріксон, виходячи зі своєї концепції, виокремив вісім стадій розвитку особистості:

1. Раннє дитинство (від народження до 1 року). Розвиток дитини визначається майже виключно через спілкування з нею дорослих, у першу чергу матері. На цій стадії вже можуть виникнути передумови до проявів у майбутньому прагнення до людей або відчуження від них.

2. Пізній період немовляти (від 1 року до 3 років). У дитини відбувається формування таких особистісних якостей, як самостійність, упевненість у собі, але їх становлення також значною мірою залежить від характеру спілкування та стосунків дорослих з дитиною. До трьох років дитина набуває певних особистісних форм поведінки — дитина цього віку вже особистість.

3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років). Розвивається жива уява, активне вивчення навколишнього світу, наслідування дорослим, включення до статево-рольової поведінки.

4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років). Встановлюється виражене почуття обов'язку та прагнення до досягнень, розвиваються пізнавальні та комунікативні вміння і навички. Відбувається активне засвоєння інструментальних і предметних дій, орієнтація на задачу.

5. Статеве дозрівання, підлітковий вік та юність (від 11 до 20 років). Відбувається життєве самовизначення, розвиток тимчасової перспективи — планів на майбутнє, активний пошук себе та експериментування в різних ролях, чітка статева поляризація у формах поведінки, формування світогляду.

6. Рання дорослість (від 20 до 40-45 років). Прагнення до контактів з людьми, бажання і здатність до присвячення себе іншим людям. Народження та виховання дітей. Любов та робота. Задоволеність особистим життям.

7. Середня дорослість (від 40-45 до 60 років). Творчість. Продуктивна та творча робота над собою та іншими людьми. Зріле, повноцінне, різноманітне життя, задоволеність сімейними відносинами, батьківська гордість за дітей. Навчання та виховання нового покоління.

8. Пізня дорослість (понад 60 років). Повнота життя. Постійні роздуми над минулим, його оцінка. Здатність змиритися з неминучим.

Слід вказати, що в кожній з виділених стадій розвитку особистості вказуються лише окремі моменти, які пояснюють його перебіг, і лише деякі, характерні для даного віку, особистісні новоутворення.

У вітчизняній психології прийнято вважати, що розвиток особистості відбувається в процесі її соціалізації та виховання. Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками шляхом засвоєння системи знань, норм та цінностей набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. У такому розумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. Сутність процесу соціалізації полягає в тому, що людина поступово засвоює соціальний досвід і використовує його для адаптації до соціуму.

Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням і спільною діяльністю. Разом з тим соціалізація не є механічним відображенням безпосередньо відчутого або одержаного в результаті спостереження соціального досвіду. Засвоєння досвіду має суб'єктивний характер: сприймання одних і тих самих соціальних ситуацій може відрізнятися. Різні особистості можуть виносити з об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід, що є підґрунтям іншого процесу — індивідуалізації. Соціалізація та індивідуалізація — це не два протилежні процеси. У процесі соціалізації людина набуває власної індивідуальності, соціальний досвід не тільки засвоюється, а й активно опрацьовується, стаючи джерелом індивідуалізації особистості.