Основи психології - Киричук О.В. - Наукова, художня, практична творчість.

Міфічна творчість дала початок і науковій творчості людини. В ній своєрідним чином поєднані елементи й релігійної, й філософської творчості: будь-яка народна релігія вже була первісною наукою, адже вона певною мірою узагальнювала знання людини про рушійні сили світотворення та подавала їх у вигляді відносно завершених знань, відображених у міфах, легендах, притчах тощо. В той же час філософська діяльність "вибудовує" науку, без неї наука залишалася б сумою окремих даних та фактів, не осмислених, не узагальнених, не висвітлених у їхніх закономірних зв'язках.

Питання науки є такими ж прадавніми, як сама людська думка. Метеорологічні та астрономічні явища, загадки рослинного та тваринного світу, моральні проблеми завжди стояли перед людиною з моменту формування людського способу існування як такого. Запитання "чому?", "звідки?", "навіщо?" ставила людина стародавніх часів, їх проголошує маленька дитина, тільки-но навчившись говорити, цими ж запитаннями задаються вчені у наукових пошуках.

Поступово накопичуються окремі факти, підсумовується та узагальнюється досвід розуміння та пояснення цих фактів (як окремих, так і їхніх сукупностей). Проте цього ще не досить для того, щоб зуміти відрізнити випадкове і ймовірне, стихійне та закономірне у змісті та логіці виявлення цих фактів. У діянні невідомої особистості, яка вперше створила якусь "подробицю" стародавнього міфу, як і в діянні вченого, що формулює закон збереження сил у природі, виявляється одна і та ж спонука — намагання найбільш повно й достовірно відповісти на певні питання науки та життя. А діяльність, що відповідає реалізації цієї спонуки, — це й є певного рівня наукова творчість.

Творчість народжує форми, єдність у різноманітті, цілісність із розподіленості. При значному числі фактів вона, по-перше, із тотожних фактів створює загальний факт, потім з однорідних фактів створює закон, близькі факти пов'язує гіпотезою. Групи фактів, поєднаних у закони та зближених гіпотезами, вона підпорядковує певній залежності, послідовності за простотою та складністю явищ і гіпотез. Усе це складає систематичне ціле — науку. Зрештою, науки також групуються в одне енциклопедичне ціле за допомогою систематики наук. Це є найпростішим та найбільш правомірним виявленням творчості в науці — науковою побудовою.

ПЛЛавров стверджує, що наукова творчість у цілому і як надбання культурно-історичного діяння людини виступає в трьох основних культурно-історичних формах: 1) як народні вірування, що поступово переходять в естетичні релігійні ідеали; 2) як метафізичний міф — серединна форма гіпотетичних узагальнень, створених з певною мірою абстрагування від безпосередньо практичної взаємодії зі світом; 3) як наукова побудова, що переходить свідомо від фактів до ймовірного закону, до найпростішої гіпотези, до зрозумілої систематики.

Сучасній формі науки передувала так звана протонаука. Про-тонаукове знання виникає, існує та розвивається тільки в контексті практичної діяльності людини як її ідеальний план, як умова, як засіб її виконання. Звичайно, для поступової вибудови протонау-кового знання необхідна певна мислительна діяльність, але вона має ситуативно-практичний характер, це мислення й роздуми не стільки про світ, скільки у світі.

Пізнавальні норми протонауки ранніх цивілізацій поступово починають виділятися з контексту реального життя й набувають відносно самостійне існування у вигляді об'єктивованих ідеалізованих моделей або прототипів реальних об'єктів та їхніх відносин, утілених в особливих знаково-символьних формах. Ці пізнавальні норми, засоби створення ідеалізованих пояснювальних моделей і самі моделі поступово стають предметом спеціальної соціальної діяльності.

Таким чином у розвитку культури настає етап, коли стає необхідним та можливим фіксувати накопичений пізнавальний досвід у формі писемності, організовувати спеціальне навчання знанню, виділяти людей, для яких робота з накопиченим пізнавальним досвідом та його розвитком стає спеціальним професійним заняттям. Цього етапу досягли всі стародавні цивілізації, в яких сформувалася державність, виникла писемність, відбулося розокремлення матеріального і духовного виробництва. Саме за цих умов виникає наука.

Теоретична свідомість, що виникла в Стародавній Греції, "сформувала норми пошуку істини як результату напруженої роботи свідомості, яка не може спиратись на авторитет, традицію, релігійне одкровення, але передбачає кооперацію людей, що вільно дискутують, — зазначає В.С.Швирьов. — Істина не є даною, не засвоюється як щось готове, не відкривається богонатхненному пророкові, вона виробляється, випрацьовується людьми шляхом вільної дискусії, в процесі зіткнення рівноправних суджень. Проте саме це вільне дискутуюче мислення потребує певних норм, культурних навичок... певної соціокультурної дисципліни". Інакше кажучи, постає спеціальна проблема здійснення цієї діяльності за визначеними нормами, що передбачають наявність певного її ідеального рефлексивного образу. Таким чином, рефлексія не лише супроводжує наукове пізнання, вона є необхідною умовою та необхідним елементом дослідницької діяльності.

Спочатку пізнавальна культура Стародавньої Греції відкриває для свідомості смисл одного з найвеличніших засобів будь-якого наукового пізнання — смисл понять. В усьому своєму значенні поняття було вщкрите Сократом. В Індії теж виявляються начатки логіки, подібні до логіки Арістотеля. Але ніде, окрім Греції, не було усвідомлене в той час значення цього відкриття. Вперше в руках людини з'явився засіб, за допомогою якого можна було створити своєрідну "логічну пастку", "логічний лабіринт": людина або мала визнати, що вона нічого не знає, або сприйняти якусь істину як вічну, або ж віднайти спосіб "сконструювати", "винайти" правильне поняття прекрасного, доброго, душі, відваги, істинного буття тощо. Це незвичне переживання відкрилося учням Сократа. Логічним наслідком цього переживання та усвідомлення його значення стала впевненість у тому, що "можна навчитися самому і навчити інших, як належить людині вчиняти у житті".

Поряд із цим відкриттям еллінського духу з'явився другий великий інструмент наукового пізнання, витвір епохи Ренесансу — раціональний експеримент як засіб пізнання, що може надійно контролюватися. Без цього засобу була б неможливою сучасна емпірична наука. Експериментували, щоправда, і раніше: в галузі фізіології експеримент існував, наприклад, в Індії, в аскетичній техніці йогів; у Стародавній Греції був експеримент математичний, пов'язаний з військовою технікою, а в середні віки експеримент застосовувався в гірничій справі. Але зведення експерименту в статус принципу дослідження як такого — заслуга Ренесансу.

Німецькою класичною філософією був віднайдений принцип досвіду, за яким, власне, і відбувається винайдення людиною нових інтенцій до розвитку власного знання та безпосереднє збагачення індивідуальної і всезагальної культури новим знанням, новими засобами діяння, відображеними в новому досвіді. Гегель указував, що досвід — це те, що "свідомість несе у собі самій". Розвиток свідомості приводить до розвитку досвіду, а отже — до його збагачення, піднесення на якісно новий рівень. Свідомість здійснює "поворот", пізнаваючи в іншому, чужому, себе саму. Чи відбувається реалізація досвіду шляхом "розгортання себе" у багатоманітність змістовних одиниць, або шляхом створення дедалі нових образів духу, необхідність яких пізнається філософською наукою, — у кожному випадку відбувається поворот свідомості, зрушення досвіду, яке здійснюється самою ж свідомістю. Принцип рефлексії тут постає у новому значенні — не тільки механізмом наукової творчості, а й її сутнісною ознакою та рушійною силою.

Наукова форма творчості постає як специфічна, своєрідна форма пізнавально-перетворюючого діяння людини у світі. Окремі елементи теоретичної свідомості властиві будь-якій людині в її повсякденному житті: багато хто виявляє схильність до "теоретизації" тих чи інших явищ, закономірностей тощо. Проте наука як покликання та професія відкривається не кожному. М.Вебер, характеризуючи стан сучасної науки і своєрідні особливості особистості в науці, вказував, що сучасна наука розвивається в умовах суворої спеціалізації (і у сфері предметного визначення, і у сфері методичного забезпечення). Тільки за цих умов можливий її подальший розвиток, а людині, яка працює в ній тільки завдяки суворій спеціалізації, "дано, можливо, один-однісінький раз у житті відчути в усій повноті, що їй вдалося щось таке, що залишиться надовго".

Професійне заняття наукою, пише М.Вебер, неможливе без повного зосередження на предметі своєї діяльності, без захоплення або навіть жаги до науки: "без цього дивного захвату, що викликає посмішку в усякої сторонньої людини, без щ'єї пристрасті, без впевненості у тому, що мали пройти віки, тисячоліття, перш ніж з'явився ти, і інші тисячоліття мовчки чекають, чи вдасться тобі ця здогадка, — без цього людина не має покликання до науки, і нехай вона займається чимось іншим. Оскільки для людини не має ніякої ціни те, що вона не може робити з пристрастю".

Звичайно, пристрасть не зумовлює ще позитивного результату в науковій роботі, хоча вона є передумовою натхнення. Чи не найперше необхідним є дар до занять наукою, певною наукою, певною формою наукової творчості тощо.

У поєднанні спрямувань об'єктивного і суб'єктивного характеру,, у зрушенні та примноженні всезагал ьного та індивідуального досвіду наукового узагальнення явищ світу, а також у застосуванні цього досвіду в повсякденному житті людини і суспільства в цілому — і постає смисл науки як такої.

"Три галузі людської культури — наука, мистецтво й життя — знаходять єдність тільки в особистості, яка прилучає їх до своєї єдності", — писав М.М.Бахтін. Ці галузі людської культури мають

єдиний корінь, проте постають різними формами відображення уявлень людини про світ та про себе. Арістотель так пояснював виникнення здатності людини створювати мислительні та художні образи світу: від чуттєвого сприйняття, від накопичення його свідчень виникає здатність людини запам'ятовувати. Із спогаду про одне й те ж, який часто повторюється, виникає досвід, бо багато спогадів складають певний досвід. А в досвіді, тобто в загальному, що зберігається в душі, в тому, що попри свою множинність міститься як тотожне в усіх речах, беруть свій початок наука і мистецтво. Мистецтво — якщо йдеться про творення речей та образів, наука — якщо йдеться про дослідження буття. Отже, ці здібності не існують окремо, і виникають вони не з інших здібностей, більш відомих, а з чуттєвого сприйняття. Багатоманіття відчуттів та побудованих уявлень ніби спонукає людину віднайти засоби зобразити, відобразити те, що вона відчуває, уявляє, розуміє тощо.

Надалі, стверджує Арістотель, відбувається спеціалізація не тільки способів і форм взаємодії людини зі світом; відбувається спеціалізація досвіду у двох його змістових ознаках: досвіду сприймати і досвіду відтворювати. Так, наука й мистецтво виникають унаслідок накопичення людиною досвіду; проте можна говорити про практичний досвід, який є не менш важливим, ніж мистецький чи науковий. Але кожна з цих форм досвіду має специфічні особливості, пов'язані з тим, що передусім узагальнює та чи інша форма: засоби практичного перетворення світу чи наукового узагальнення знання, чи мистецького зображення сприйнятого.

Витоки мистецької, або художньої, творчості людини містяться, безумовно, в міфологічній та первинно-релігійній творчості. Людина була впевнена у безпосередній дійовості створених нею зображень, її співів і танців, що спершу мали ритуальне призначення. Дійовість створених образів (у наскельному малюнку, у співі, у танцювальних рухах) сприймалася людиною як щось самоочевидне. Прадавня людина була впевнена в тому, що "проткнути зображення бізона реальною або намальованою стрілою — означає забезпечити успішне полювання, а виконати войовничий танок — означає забезпечити перемогу над ворогами". Хіба можна було піддавати сумнівам реальну, дійову, повсякденну необхідність мистецтва, коли воно було органічно вплетене в практичне життя людей, було невід'ємним від ремесел, що створювали необхідний для існування людей світ предметів, речей, знарядь? Мистецтво тісно було пов'язане з магічними обрядами, завдяки яким люди намагалися впливати на довколишню дійсність. Чи не тому Орфей, якому грецька міфологія надала роль творця музики та віршування, міг своїм співом схиляти віти дерев, рухати каміння й приборкувати диких звірів?

Поступово поряд із реально-практичним визнанням необхідності мистецької творчості, створення художніх образів людиною усвідомлюється власне естетична функція як самої цієї форми діяльності, так і її продуктів. За словами Арістотеля, усе людське життя складається з праці й дозвілля, з війни та миру, а вся діяльність людини скерована почасти на необхідне й корисне, почасти на прекрасне. Поступово диференціюється досвід людини створювати й сприймати прекрасне: спочатку "ми прагнемо того, що здається нам прекрасним, потім найвищою метою прагнення стає те, що справді прекрасне". Так формуються уявлення про ідеал прекрасного, відшукуються засоби його досягнення як у творчості, так і в реальному житті. Культура Стародавньої Греції та Риму створила своєрідний культ прекрасного, вершинним утіленням якого була людина — прекрасна тілом, вміннями, гідністю.

Так людина, накопичуючи відчуття та уявні образи щодо навколишньої дійсності, поступово починає диференціювати їхній зміст іще й за ознакою прекрасного, краси. У стародавні часи вважалося, що Світ, Природа несуть у собі певну гармонію, а людина поступово навчається бачити, споглядати її. Стверджувалось існування природного мистецтва, або мистецтва Природи: "Природа не має ні рук, ні пензля художника для виготовлення живих істот, які були б копією форм. Якщо природа відображає ці істоти, то тільки за допомогою природного мистецтва. Вона подібна до художника, якому достатньо поглянути на свою модель, шоб на полотні з'явилося її зображення" (Плотіп). Мислитель наголошував, що споглядання є первинним принципом тілесного життя людини: споглядання Природи, що "розфарбовує" крильця метелика, споглядання Краси у зовнішньому світі — шлях до пробудження здатності споглядати свій внутрішній світ, природу свого "Я", відшукувати там еталони прекрасного й доброго. Якщо людині властивий дар художника, вона використає певний мистецький засіб, аби висловити, виявити, зобразити побачене, відчуте, уявлене. Арістотель також стверджував: "отже, за допомогою мистецтва постає те, форма чого закладена в душі".

Ціцерон указував, що "мистецтво черпає красу з природи", проте еталон краси — це завжди узагальнене уявлення, "збірний образ", який не досить часто можна зустріти у природі, в реальному житті. Відомою є легенда про те, як у стародавні часи жителі Кротона забажали прикрасити храм богині Гери, яку особливо шанували, й запросили для цього художника Зевксіда, громадянина Гераклеї, який у той час затьмарив славою всіх малярів. Зевксід заявив, що він хоче намалювати портрет Єлени Троянської таким, щоб зображення містило в собі риси неперевершеної жіночої вроди. Зевксід попросив привести до нього най вродливіш их дівчат і вибрав не одну дівчину, а п'ять.На думку Зевксіда, всіх рис, потрібних йому для зображення довершеної краси, немає в одної людини, бо природа не наділила одну особу досконалою вродою. Еталон ніби завжди поруч і в той же час — недосяжний.

В естетиці Стародавньої Греції існувало поняття мімезису, яке відображало основу виділення мистецтва як самостійної форми творчого діяння людини через наслідування, відтворення певних форм зображувальної діяльності та поступову їх спеціалізацію. Епос, трагедія і комедія, дифірамбічна поезія, більша частина флейтової й кіфаричної музики — усе це, стверджував Арістотель, є наслідувальні мистецькі оЬорми. Відрізняються вони одна від одної трьома моментами: засобами, предметом і способом зображення. Так само як одні митці відтворюють предмети за допомогою кольору або форми, а інші — за допомогою голосу, так і в усіх названих видах поетичної творчості відтворення відбувається за допомогою ритму, слова й мелодії, причому користуватися цими засобами можна всіма зразу або кожним окремо.

Оскільки мистецтво грунтується на наслідуванні, воно має пізнавальну функцію, адже у здатності людини до наслідування постає первинне джерело її знань. В той же час мистецтво — не що інше, як здатність творити щось на основі певного, правильного міркування. Будь-яке мистецтво має справу з виникненням і вмілим обдумуванням, аби постало "щось" із речей, які можуть бути або не бути і чиє джерело міститься у творці, а не у витворі. Витвором мистецтва не є те, що виникає з необхідності або відповідно до законів природи; мистецтво ж не є безпосередньою реально-практичною діяльністю, воно є діяльністю творчою, що спрямована велінням духу. Зображення життя в художньому творі, мистецькому образі водночас дає змогу пізнати саму дійсність і сповнює естетичним задоволенням того, хто сприймає цей твір.

Мистецтво не повинне копіювати дійсність, адже тоді воно буде лише "скупим відбитком" (Плотін) того, що представляють нам Природа, Світ. Справжня функція мистецтва є евристичною: витвір мистецтва дає нам можливість прилучитися до вічного, до Ідеї, предметною, речовою реальністю якої постає створене зображення. Достотне творіння має втілювати справжнє "Я" митця, чиї внутрішні зміни продиктовані Вічністю. Митець володіє даром не тільки зображати щось. Спочатку він здатен побачити ознаки образу, що поєднують, концентрують у собі сутність Ідеалу, Еталону, Ідеї тощо. А через утілення побаченого образу художник надає можливість іншим побачити, збагнути те ж саме, що відкрилося йому в кольорі, звуці, ладі, пластичній формі тощо.

Сутнісно труд художника постає символом пошуку ним власного, істинного "Я". Подібно до того, як з неоформленого каменя скульптор намагається отримати форму, що відображає дійсну красу, так душа намагається надати собі духовну форму, відкидаючи все те, що не є нею самою. У процесі творення не тільки вибудовується предметне створіння, при цьому формується, розвивається і виявляється індивідуальна сутність творця — створіння духовне. Мистецьке творення як таке відбувається всередині душі, всередині духовного динамізму художника. Через цю індивідуальну інтимність творіння саме й відбувається духовний поступ людства. Мистецький твір — це опредметнений еталон чи ідеал, втілена душа творця і, звичайно, — ознака інтенції руху, розвитку духовної, творчої культури людства в цілому.

Предметний світ, що оточує людину, в умовах сучасного суспільства цілком і повністю створений нею, ЇЇ генієм, це результат її практичної творчості. Безпосереднє реально-практичне перетвореня явищ світу шляхом прямої предметно-практичної взаємодії з ними і складає суть практичної творчості людини. Як тільки людина почала пристосовуватись до умов середовища, улаштовувати житло, вести побут, вона почала предметно перетворювати середовище свого існування. Перші елементарні знаряддя праці, предмети побуту створювалися відповідно до умов і потреб реального життя людини. З розвитком суспільного способу життя і диференціацією основних форм праці відбувалося вдосконалення існуючих знарядь, винаходилися нові. Сьогоднішній рівень цивілізації має у своєму доробку найсучасніші технології, величезний арсенал технічних засобів. Побут сучасної людини організований відповідно до умов та вимог суспільного життя, а предмети побуту, що оточують людину, відображають здобутий людською культурою рівень їх промислового виробництва.

Проте й сьогодні залишається актуальною і надалі розвивається форма творчого діяння людини, яка поєднує в собі ознаки і практичної, і мистецької творчості. Йдеться про прикладне мистецтво, що створює предмети побуту за законами краси, відповідно до еталонів прекрасного. Майстри прикладного мистецтва виробляють речі не тільки корисні в побуті, а й красиві, шо мають свій стиль і відтворюють певний художній образ, який виражає призначення цих предметів і несе узагальнену інформацію про тип, стиль життя та світобачення не тільки самого творця, але й народу, епохи в цілому. Естетичний вплив предметів прикладного мистецтва людина сприймає повсякчасно, повсякденно. Речі, що оточують людину та слугують певним її цілям, створюють затишок, певним чином організують побутову діяльність особистості, можуть за своєю досконалістю й витонченістю підійматися до вершин мистецтва.

Прикладне мистецтво є національним за своєю суттю, оскільки воно народжується зі звичаїв, обрядів, вірувань народу і безпосередньо наближене до його виробничої діяльності, до його побуту.

У давнину твори прикладного мистецтва — це насамперед предмети розкоші (Єгипет), гарні та зручні речі (Греція), речі, що вирізняються витонченим смаком (Рим). Середньовічний аскетизм наклав свій відбиток на прикладне мистецтво, надавши йому суто конструктивного, раціоналістично-суворого, утилітарного характеру. В більш пізні часи розвитку феодального суспільства для прикладних речей стає характерним поєднання прикраси та конструкції. На виготовлення меблів, пошиття костюмів почали переносити принципи та форми архітектури, в цей час особлива увага надається оздобленню, орнаментуванню вироблених речей. В епоху Відродження важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі, створені тієї пори, досьогодні зберігають свою індивідуальну неповторність. Це унікальні твори мистецтва, що передають чарівність таланту і всієї особистості їхнього творця — майстра, художника, ремісника.

Розвиток виробництва в сучасну епоху потребує дедалі більшої стилізації, своєрідного "універсального спрощення" форми предметів, що створюються виробничим шляхом. Проте неможливо відокремити від предметного призначення речі ЇЇ власне естетичну функцію. Тому в промисловості активно і плідно працюють художни-ки-дизайнери, що вибудовують нові форми, лінії та пропорції сьогоднішнього дня.

Практична творчість у цілому спрямована на постійне, повсякденне відтворення власне життя людини. Будь-яка діяльність, що має за мету підтримувати життєдіяльність людини, суспільства, є первинно цінною. Якщо ж вона виконується з привнесенням у її процес і результат творчого натхнення і творчого пошуку, вона може сягати вершин творчого діяння людини, отримувати статус достотної майстерності.

Проблема витоків творчості, як і проблема свободи волі, вказує К.Юнг, є проблема трансцендентна, яку психологія може описувати, але не вирішити. Творча особистість — це теж загадка, яку можна вирішувати за допомогою багатьох засобів, проте до кінця вона ніколи не буде розгаданою. Здатність до творчого діяння є онтологічною, сутнісною ознакою людського способу існування, а отже, поки існуватиме людина, людська цивілізація в цілому, вона буде шукати можливості виявити свою природу і, звичайно, змінюватиме і розвиватиме форми й засоби власного діяння у світі.