Основи психології - Киричук О.В. - Трагізм абсолютного розставання та ідея вічного повернення.

"Смертні — це люди. Вони звуться смертними, тому що в силах помирати. Померти, виходить: бути здатним до смерті як такої. Тільки людина вмирає. Тварина здихає. У неї немає смерті ні попереду, ні позаду. Смерть це ковчег Ніщо — тобто того, шо ні в якому відношенні ніколи не є чимось усього тільки сущим, але що все ж має місце, і навіть — як таємниця самого буття. Смерть як ковчег Ніщо зберігає в собі істотність буття" (Гайдеггер). Буденність — це завжди незавершеність, неповнота. Доки людина існує, її буття не є завершеним, цілим, повним. Таке незавершене життя — тільки можливість. Ми ніколи не охоплюємо все суще в його абсолютній сукупності, блукаючи в повсякденних турботах, на поверхні звичайного, тутешнього. Ми дозволяємо собі цілком загубитись у сущому, відштовхуючи від себе жах, що вказує на присутність Ніщо. Під час жаху не залишається нічого для опори, нас захльостує тільки Ніщо, коли вже немає здатності мови, коли земля вислизає з-під ніг.

"У світлій ночі страхітливого Ніщо вперше досягається елементарне розкриття сущого як такого: розкривається, що воно є суще, а не Ніщо" (Гайдеггер). Власну завершеність людське буття набуває разом із своїм кінцем, із завершеністю життя, зі смертю.

Смерть — це те, що чекає кожну людину, це найпотаємніша можливість людського існування. Людина може піти на смерть заради іншої, дорогої для неї людської істоти, але вона не може взагалі взяти на себе смерть іншого, вмерти за нього. Інший все одно повинен буде вмерти, коли прийде його час. Смерть — це завжди "моя смерть", як зауважує Гайдеггер, це те, що завжди є моїм. Можливість смерті не має випадкового характеру в процесі людського буття. Людина знає про цю можливість, про можливість не бути, про плин часу, який поглине всіх і кожного.

Страх смерті — це страх, що виникає у зв'язку з найпотаємнішою можливістю людини, яка є тільки її власною можливістю і не має відношення ні до кого іншого, можливістю, котру не можна подолати. Людина намагається маскувати своє знання про смерть, вона ховається від жаху, тривожності, незатишності свого існування, ховається "утечею" від "істинного буття до смерті". Тільки знання про свою смертність звільняє людину від загубленості в інших, їхніх потребах, прагненнях, вимогах.

"Неістинне буття до смерті" — це повсякденне існування, де смерть розглядається як звична, рядова подія, шо постійно трапляється й тому не заслуговує на особливу увагу. Про смерть говорять у безособовій формі: хтось, десь, колись вмирає, але смерть ніби нікого не стосується, ні до кого не має прямого відношення. У повсякденному житті якось маскується той факт, що вмирає кожна людина. Буденність намагається забути про смерть, вона робить вигляд, що її це не стосується, що головне — не порушити спокій та безтурботність. Роздуми про смерть стають у даному контексті свідченням полохливості, невпевненості в собі, у власному існуванні.

Буденне існування інтерпретує страх смерті як слабкість і приписує демонструвати байдужість та спокій перед обличчям смерті. Таким чином здійснюється втеча від цієї крайньої можливості існування. Модус байдужості до смерті нівелює усвідомлення людиною специфіки свого буття, тобто вчинок не досягає етапу післядії, коли підсумок зробленого стає основою нових кроків уперед.

"Бігти від смерті" — це означає хоч і погоджуватись із тим, що смерть є неминучою для кожної людини, але ніби обминати питання про власну смерть, не думати про неї, забути її, спокійно чи навіть байдуже ставитися до неї, не помічати, що вона стає реальністю в кожний момент, коли завгодно.

"Істинне буття до смерті" дає людині змогу звільнитися від нівелюючих її взаємин з оточенням. Зрозумівши, що смерть є її власною неминучою можливістю, людина ніби "звільняє себе для неї", стає заздалегідь вільною для смерті. Коли людина здатна прийняти власну смертність, її життя перестає бути тільки чимось фізіологічним, воно відкривається для створення історії, справжньої біографії. Якщо не відбувається зустріч із Ніщо, не може відбутись і зустріч із буттям, неможливим стає вчинок екзистенції.

Бути самим собою — це й мати жагучу, вільну від ілюзій, жахаючу свободу до смерті. В модусі істинного буття смерть є "есенціально належною" людському життю. Страх смерті є сутністю нашого існування, і тому потрібно прийняти його, відчути можливості вибору кінця як визначення свободи. Переживання нашої екзистенції як "буття-до-смерті" звільняє нас від неавтентичного життя.

Ми відчуваємо себе посеред сущого у цілому, коли вривається, "бере туга". "Глибока туга, що блукає в безоднях нашого буття як глухий туман, змішує всі речі, людей і тебе самого разом із ними в одну купу якоїсь дивовижної байдужості" (Гайдеггер). Іншу можливість такого відкриття таїть радість від близькості людського буття, будь-якої людини. Саме такі настрої ставлять нас перед сущим у цілому і приховують Ніщо. Дуже рідко, лише на мить, теж настрій — настрій жаху, трохи відкриває це Ніщо.

Кожному знайомий цей страх небуття, страждання від розуміння, відчуття обмеженості, лімітованості власного перебування на цьому світі, коли в найщасливіші часи раптово усвідомлюєш, що все це колись скінчиться назавжди, що нічого не залишиться тут, на землі.

Абстрактна смерть не може зрівнятися за значущістю з моєю власною, персональною, емоційно сповненою жахом смертю, яка загрожує поглинути все найдорожче: кохання, сподівання, бажання, мрії. Збагнувши все це в темряві й самотності ночі, пише К.Юнг, людина відчуває страх. Страх, який накриває її задушливим рядном. І тоді вона починає шукати ширму, за яку можна сховати цей тяжкий страх, сховати насамперед від себе. Однією з типових ширм стає прагнення встигнути виявити себе, прагнення з'єднання з іншою людиною. Таке прагнення може структуруватися у формі сексу. Можливо, Дон Жуану як нікому іншому був знайомий отой жах небуття, жах примусового припинення існування просто з плином часу. Він змагався не стільки з реальними суперниками, скільки з цим невблаганним часом, що завжди веде до сумного фіналу.

Якщо зазирнути в минуле, яке певним чином зберігається в колективному несвідомому, можна знайти подібне ставлення до смерті серед представників доби Відродження. Саме тоді могутності, непереможності смерті протиставлялася не менш всепоглинаюча, непереможна Венера. Жити тут і тепер, насолоджуватися "ось-бут-тям", ловити момент, утішатися миттю потягу — так людина цієї епохи змагається з часом, відштовхуючи трагізм абсолютного розставання.

В епоху раннього Середньовіччя смерть намагалися приборкати тим, що людина заздалегідь готувалася до останнього часу, довідувалася про день власної кончини шляхом усіляких передчуттів, видінь, знамень, знаків. І сьогодні є люди, які вивчають тлумачення сновидінь, прислуховуються до передбачень астрологів, звертаються до ворожок, гнані страхом бути захопленими смертю раптово, зненацька, без передбачень та передчуттів. Страх може стати нестерпним, коли смерть з'являється несподівано. Зменшити його означає постійно готуватися до страшної зустрічі, бути чуйним і уважним.

Саме з того часу, коли смерть стала забороненою темою, як у наш час фізіологізації, баналізації одвічної проблеми, коли людина почала соромитися розмовляти про цю найважливішу подію у житті кожного, саме з цього часу, як гадають дослідники, страх смерті став найгострішим, набув нестерпних розмірів. Смерть уже не сприймається як щось природне, вона стає катастрофою, агресивним втручанням у життєві плани. Тривога перед наближенням смерті переходить поріг невимовного.

У межах грузинської школи настанови вивчається специфічно людська, базисна настанова на існування. її головна детермінанта — ставлення людини до смерті, до конечності буття. Ця настанова розглядається як певний континуум, один полюс якого базується на повному усвідомленні й прийнятті фінальності, а другий — на її негації, запереченні. Як зазначає Д. Узнадзе, обмеженість, фіналь-ність буття, якщо вона усвідомлена, ставить людину перед необхідністю самореал ізації, здійснення свого одиничного й унікального життя. Суб'єктивний фактор домінує порівняно із ситуаційним, що виявляється у трансценденції "Я", високій селективності й автономії. Якщо й виникає неприйняття фінальності, ситуаційний фактор неминуче домінує, і поведінка будується згідно з випадковими мотивами, а відповідальність перед власним існуванням знижується. Зростають конформізм, психічний автоматизм, відчуженість "Я", екзистенціальний вакуум.

Учинок екзистенції передбачає постійне розв'язання вічної проблеми: проблеми тлінності й нескінченності існування. Життя і час не мають ні початку, ні кінця. Спадає на думку ніцшеанське "одвічне повертання того ж самого", безперервне вмирання й безперервне народжування світу, в якому немає нічого вічного, крім самої вічності, крім нескінченного плину й неспокою. Все те, що повертається, згідно з Ніцше, є граничним наближенням світу становлення до світу буття. Космічний закон повертання регулює плин часу, є необхідною ланкою у "колі повертання", де минуле переливається у потенційне майбутнє, а майбутнє набуває ґрунтовності й непохитності минулого.

У життя поступово приходять, а у смерть поступово відходять, якщо користатися словами давньокитайського філософа Ян Чжу. Ріка часу вічна й невпинна, автономна від людини й існує усередині неї, в ядрі особистості, в епіцентрі долі. Кожна людина починає шукати своє рішення вічного питання: питання про співвідношення часу й вічності, про можливості перемоги над смертоносним часом. Циклічність часу не суперечить його поступальності, а загальність поєднується з одиничністю, унікальністю. Знаючи про свою смертність, людина все одно розвиває особисті відчуття безперервності й сталості, створює індивідуальну концепцію символічного безсмертя. Історія народу, етнокультурна інформація, що й донині зберігається у казках і переказах, міфології й демонології, похоронній обрядовості, звичних ритуалах, допомагає сприймати смерть не як припинення існування, а радше як перехід в інакший стан, і посмертне життя — як продовження реального (чи то в пам'яті рідних, чи в продуктах праці, творах, чи в безперервному циклі природного розвитку й взаємоперетворення).

В екзистенціальній ситуації особистість прозріває, звільняючись від випадкових, неорганічних або віджилих форм взаємодії із зовнішнім світом, з людським оточенням. Зіткнення зі смертю змінює міру самовизначення, вимагає виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, абсолютного, трансцендентного. Ми багаторазово визначаємо своє ставлення до майбутнього відходу, душевну й духовну готовність до цього. Народна міфологія, у якій смерть ніколи не виступає як суцільна, остаточна руйнація, абсолютне'розставання, але завжди як інакший, новий початок, чергова варіація життєвої повноти й доцільності, творить умови для вчинкової активності. Смерть звільняє від суєтності та необов'язковості, привносячи інакший масштаб, особливі ціннісні виміри, формуючи діяльно-творче ставлення до себе і до власного життя.