Психодіагностика - Галян І.М. - Перероблення та інтерпретація інформації

Кількісне оцінювання отриманих результатів (у вигляді стандартних величин, профілів) має важливе значення для отримання надійного прогнозу. Способи отримання його:

а) клінічний, зорієнтований на суб'єктивний досвід, інтуїцію. Полягає він у найповнішому аналізі якісних показників. Його особливістю є суб'єктивізм судження і опора на професійний досвід;

б) статистичний, який ґрунтується на об'єктивних, формалізованих критеріях. Заперечуючи суб'єктивізм, передбачає урахування об'єктивних (кількісних) показників, їх статистичне оброблення методами рівняння регресії або факторного аналізу. Прогноз здійснюють на основі певних емпіричних статистичних співвідношень. Багато вчених вважає статистичний прогноз ефективнішим за клінічний.

Результативність клінічного прогнозу обмежується обсягом діагностичних даних, які повинен ураховувати психолог. їх накопичення призводить до підвищення, а потім до зниження точності прогнозу. Найбільшим недоліком клінічного підходу є нехтування частковим, окремим заради загального. Однак статистичний підхід не може замінити клінічний, який здатний всебічно описати особистість, розкрити причинно-наслідкові зв'язки. Важко знайти альтернативу клінічному підходу і в тих галузях дослідження особистості, де використання тестів малоефективне.

Повноцінне діагностичне дослідження передбачає обґрунтовані психологічні висновки з виходом за межі статистичних даних. На думку Л. Виготського, надмірний страх перед суб'єктивними моментами у тлумаченні і спроба отримати результати досліджень арифметичним шляхом помилкові. Більшість діагностичних ситуацій потребує гармонійного поєднання клінічного і статистичного підходів.

Прийняття рішень

Після обробки та інтерпретації результатів слід прийняти кваліфіковане рішення і сформулювати діагностичний висновок. Ця процедура складна, вимагає високої кваліфікації діагноста, всебічного відображення діагностичного процесу. З огляду на це клінічні психологи Н. Садберг і Л. Тайлер розрізняють три рівні діагностичних висновків (рис. 2.2).

1. Діагностичний висновок на основі наявних даних про обстежуваного. Наприклад, встановлено, що успішне виконання досліджуваним завдань є підставою для висновку про відсутність у нього розладів мислення. Такий підхід передбачає незацікавленість психолога у тому, щоб певний досліджуваний не зміг виконати завдання тесту. Індивідуальні діагноз, прогноз не здійснюються. Діагноз не змінюється, а виражається в іншій системі понять.

Рис. 2.2. Рівні діагностичних висновків

2. Описове узагальнення і гіпотетичний конструкт як проміжна ланка між результатами дослідження і діагнозом. Зниження рівня узагальнення, сповільнення темпу психічних процесів трактують як розлад мислення. Гіпотетичний конструкт може розкрити психологічну структуру розладу. Дослідник матиме змогу планувати подальші етапи діагностичної роботи, вибір конкретних методів дії.

3. Перехід від описового узагальнення, гіпотетичних конструктів до теорії особистості. На цьому рівні створюють робочу модель випадку, що вивчається, де конкретні особливості певного індивіда представлені цілісно і сформульовані у поняттях, що дають змогу точно і обґрунтовано розкрити психологічну сутність і структуру явища.

На думку К. Обуховського, більшість труднощів під час дослідження виникає внаслідок ототожнення вербалізованого конкретного образу (їх сукупностей) з моделлю, теоретичною побудовою. Наприклад, коли дослідник вивчає такі якості особистості, як відвага, агресивність, цілеспрямованість тощо, він часто має на увазі синдроми - сукупність кількох генералізованих конкретних образів, не наділених властивостями теоретичних побудов. Ігнорування відмінностей між образами і моделлю призводить до ототожнення психологічних властивостей індивіда зі стилем його поведінки. Різноманітність поведінкових проявів однієї і тієї ж властивості особистості також велика. Постановка діагнозу на вищому рівні передбачає відбір істотних властивостей особистості, розкриття внутрішніх зв'язків між ними.

Сучасні російські психологи А. Невський і Л. Виготський виокремлюють такі три рівні у розвитку діагнозу:

1) симптоматичний (емпіричний) діагноз, що обмежується констатацією певних особливостей або симптомів, на підставі яких безпосередньо роблять висновки. Цей тип діагнозу не є науковим, оскільки не встановлює причин і не вказує на сутність процесу, що є основою симптомів;

2) етіологічна діагностика, що враховує не тільки симптоми, а й причини, що їх зумовили. Помилки етіологічного діагнозу зазвичай зумовлюють спрощене розуміння етіологічного аналізу (вказуються найвіддаленіші причини або загальні і малозмістовні формули), незнання причин, що детермінують явище, зосередження на опосередкованих причинах. Дослідник повинен з'ясувати механізм виникнення симптомів;

3) типологічна діагностика. Індивідуальні ситуації, як правило, можна звести до певних типів, за якими розгортається досліджуване явище, процес.

Отже, діагностичне дослідження характеризує відмінності, що існують між психологічним вимірюванням і психологічним діагнозом. Психологічне вимірювання передбачає встановлення симптомів, а діагноз є остаточним, чітко сформульованим висновком про досліджуване явище загалом.

Психодіагностичним дослідженням властивий індивідуально-психологічний підхід, однак він повинен доповнюватися соціально-психологічним. Соціальні ситуації можуть конкретизувати різноманіття поведінкових виявів властивостей особистості.

Психодіагностичне дослідження завершується розробленням програми дій, які необхідно реалізувати у зв'язку з отриманими висновками, рекомендаціями щодо вибору оптимальних методів терапії захворювання, реабілітації тощо.