Психологія - Варій М.Й. - 11.8. Характеристика різних почуттів

ПОЧУТТЯ - це переживання людиною життєвого сенсу, предметів І явищ, обумовлених відношенням їх властивостей до потреб людини.

Симпатія та антипатія. Симпатія (від грецьк. - потяг, внутрішня прихильність) - це стійке позитивне (схвальне, гарне) ставлення до кого- або чого-небудь (інших людей, їхніх груп, соціальних явищ), виявляється у привітності, доброзичливості, замилуванні, що спонукає до спілкування, надання уваги, допомоги (альтруїзму).

Причини виникнення симпатії можуть бути усвідомленими й малоусвідомленими. До першого належить спільність поглядів, ідей, цін­ностей, інтересів, моральних ідеалів. До другого - зовнішня приваб­ливість, риси характеру, манера поведінки тощо, тобто атракція.

Англійське слово attraction перекладається як "привабливість", "притягання", "потяг". У психології цим терміном позначають процес і результат формування позитивного емоційного ставлення.

АТРАКЦІЯ - це наявність почуття, ставлення до іншої людини, та її оцінка. Специфікою симпатії й антипатії є те, що вони ніким спеціально не встановлюються, а виявляються спонтанно в силу низки причин психологічного характеру.

Емоційне ставлення до людини впливає на оцінку як його особистості загалом, так і його професійних якостей.

Прихильність. Прихильність - це почуття близькості, яке базується на симпатії до кого-небудь. Прихильність виявляється вже в дитини до тієї людини, яка задовольняє її потреби. Однак є підстава думати, що вона зумовлює не лише умовно-рефлекторне встановлення взаємин з іншими, а й уроджена потреба в цих взаєминах.

Що благополучніші відносини між дитиною й матір'ю, то сильніший контакт дитини з іншими об'єктами прихильності. М. Ейнсворт пояснює це в такий спосіб: що менш надійним є зв'язок із матір'ю, то більше дитина схильна придушувати своє прагнення до інших соціальних контактів.

Дитина, у якої є повноцінне почуття прихильності до певної людини, реагує на розлуку з нею низкою бурхливих виявів. Дж. Боулбі в малят у віці одного року, виявив три стадії: протест, розпач, відсторо­нення. На стадії протесту діти відмовляються визнати своє відокремлення від об'єкта прихильності. Вони вживають енергійних спроб знову знайти матір. На стадії розпачу вони плачуть, кричать, відмовляються контактувати з ким-небудь, хто намагається їх заспокоїти. На третій стадії (відсторонення), яке настає через кілька годин, а іноді й днів, діти приходять до тями, стають дуже лагідними. У їхньому плачу відчувається безвихідь, монотонність. Лише потім поступово діти починають відгукуватися на вияв уваги з боку тих, хто їх оточує.

М. Ейнсворт виокремлює два типи прихильності: надійну й нена­дійну. Для першого типу характерна дослідницька активність у незнайомій атмосфері, за якої матір використовують як "базу", відсутність негативної реакції на наближення незнайомої людини, радісне вітання матері під час її наближення. Другий тип характеризує пасивна поведінка дитини в незнайомій атмосфері, навіть у присутності матері, негативною реакцією на наближення незнайомої людини, безпорадність й дезорієнтованість у відсутності матері й пасивність під час її наближення.

Дружба. Прихильність до певної людини найбільше виявляється у феномені дружби.

Варто підкреслити, що як один із видів атракції дружба має свою специфіку. Якщо симпатія й любов можуть бути однобічними, то дружба такою бути не може. Вона допускає міжособистісну атракцію, тобто вияв дружніх почуттів з обох сторін. Лише в цьому разі дружба може вико­нувати функції задоволення емоційних потреб, взаємного пізнання, соціа­льної взаємодії й діалогу особистостей, що набуває характеру особистих (інтимно-довірливих) взаємин. Крім того, дружба порівняно з симпатією, потягом, любов'ю має більш усвідомлений, прагматичний характер.

М. Аргайл зазначає, що дружба в ієрархії цінностей людини займає вище місце, ніж робота й відпочинок, але поступається шлюбу або сімей­ному життю.

Як зазначає М. Аргайл, жінки мають тісніші дружні взаємини, ніж чоловіки, вони більш схильні до саморозкриття й ведуть більш інтимні розмови. Чоловіки більше схильні до спільної діяльності й спільних ігор із друзями.

Часто дружать зовсім не схожі за психічним складом люди.

Закоханість. Закоханість — це відносно стійке емоційне став­лення, яке відображає жагучий потяг до кого-небудь. Е. Фромм писав, що закоханість прийнято вважати вершиною любові, насправді ж вона лише початок і лише можливість знаходження любові.

С.В. Ковальов говорив про вікові періоди виявлення закоханості. Вже у віці трьох років хлопчикові або дівчинці починає дуже подобатися (строго за ознакою певної статі) інша дитина одного з ним або старшого (що більше властиво дівчаткам) віку.

Другий період — вік семи-восьми років, коли напівдитяча зако­ханість виявляється у взаємній ніжності й жалощах.

Третій період — підлітковий вік (12-13 років), коли почуття до люди­ни протилежної статі виражається в зростанні потягу до спілкування, великому інтересі до об'єкта любові й своєрідному фетишизмі (коли особливо приваблює якийсь один компонент зовнішності: волосся, ноги тощо).

Четвертий період - юнацький вік (15-17 років), коли закоханість має майже "дорослий" характер, тому що ґрунтується на потягу до глибокої особистої інтимності, прагненні пізнати особистість об'єкта закоханості.

Закоханість, як правило, зумовлює суто зовнішня привабливість людини й навіть окремих рис зовнішності (можна захопитися очима, посмішкою, ходою дівчини).

У період закоханості її об'єкт здається прекрасним і недосяжним. Людина малює у своїй уяві барвистий і прекрасний образ, що може загалом не відповідати дійсності.

Очевидно, що бути прив'язаним до всіх людей неможливо, тому КОХАННЯ - це Інтимна прихильність, яка наділена настільки великою силою, що втрата об'єкта цієї прихильності здається людині непоправною, а її існування після цієї втрати -безглуздим.

Слід розрізняти кохання і любов. Із цього погляду "любов" учителя до учнів, лікаря до хворих - це здебільшого не більш, ніж абстракція, що відображає вияв інтересу, емпатії, поваги особистості, але не прихиль­ності. Адже прихильність - це почуття близькості, засноване на відда­ності, симпатії.

Виокремлюють кілька різновидів кохання. Зокрема, кажуть про активну й пасивну форми кохання; у першому випадку кохають, а в іншому - дозволяють себе кохати. Розмежовують короткочасне кохання -закоханість і тривале - жагуче кохання.

Любов виявляється в постійній турботі про об'єкт любові, у чуйності до його потреб і готовність задовольнити їх, а також у разі загострення переживання цього почуття (сентиментальності) - у ніжності й пестощах.

Е. Фромм дав таке абстрактне визначення сексуальної любові:

• це взаємини між людьми, коли одна людина розглядає іншу як близьку, родинну самій собі, ототожнює себе з нею, відчуває потребу в зближенні, об'єднанні;

• ототожнює з нею свої власні інтереси та бажання й, що досить істотно, добровільно духовно й фізично віддає себе іншій людині, прагнучи взаємно володіти нею.

Ворожість. Почуття ворожості — це неприязне ставлення до того, з ким людина перебуває в конфлікті. А. Басі розуміє ворожість як вузький за спрямованістю стан, який завжди має певний об'єкт. К.Ізард визначає її як комплексну афективно-когнітивну рису, або орієнтацію особистості. Почуття ворожості виникає з негативного досвіду спілкування й взаємодії з якоюсь людиною в ситуації конфлікту. Воно легше виникає в уразливих і мстивих людей. Почуття ворожості виявляється в "агресивному настрої", "агресивному стані" (М.Д. Левітов), тобто в емоціях злості (гніву), відрази й презирства із властивими для них переживаннями й експресією, які можуть спричинитися до агресивної поведінки.

ОЗЛОБЛЕНІСТЬ - це фрустрованість, результат частого придушення образ і злості, форма хронічної ворожості до всіх і всього, жорстокість. Це хронічний стан роздратування й крайньої ненависті, що доходить до жорстокості.

Ксенофобії. Ненависть, звернена проти певних груп населення, наприклад, проти таких меншин, як іноземці або емігранти, має назву ксенофобії.

Ненависть виявляється також у злостивості, тобто у роздратовано-прискіпливому ставленні до когось, а також у наклепі, особливо якщо ненависть має прихований характер.

Водночас, почуття ненависті може бути корисним для людини. Однак для моральної оцінки цього почуття важливо знати, на що або на кого спрямована ненависть.

Цинізм. Специфічним виявом презирства є цинізм, тобто стійке презирливе ставлення людини до культури суспільства, до його духовних і особливо моральних, цінностей. Термін "цинізм" завдячує своїм походженням давньогрецькій філософській школі кініків, які проводили свої диспути на афінському пагорбі за назвою Kyпosarges, У латинській мові слово "кініки" стало звучати як "циніки". Кініки проповідували презирство до суспільної культури, повну незалежність людини від суспільства, повернення до "природного" стану. Виявляється цинізм і у словах, і у вчинках: глузуванні над тим, що становить культуру людства, знущанні над моральними принципами, осміянні ідеалів, попрань людської гідності. Отже, цинізм є не лише емоційним, а й моральним почуттям.

Заздрість - найчастіше її розуміють як неприязне, вороже ставлення до успіхів, популярності, моральної переваги або домінуючого становища іншої особи. У словнику "Психологія" заздрість розглядають як вияв мотивації досягнення, коли реальні або уявні переваги в придбанні соціальних благ (матеріальних цінностей, успіху, статусу, особистих якостей) суб'єкт сприймає як загрозу цінності власного "Я", і їх супроводжують афективні переживання й дії. "Чорна заздрість" є негативною емоцією. Однак як емоцію заздрість можна розглядати тільки в разі ситуативної її появи. Коли ж заздрість стійка стосовно якогось об'єкта, вона стає емоційною установкою, тобто почуттям.

Чинники, які сприяють виникненню заздрості, можна поділити на зовнішні й внутрішні. Внутрішніми чинниками, які призводять до заздрості, є такі особливості особистості, як егоїзм і себелюбство, марнославство й надмірне честолюбство (Арістотель).

До зовнішніх чинників належать близькість у статусному становищі того, хто заздрить, до того, кому він заздрить. Заздрісник як правило, порівнює своє становище й свої досягнення, гідність зі статусом близьких людей на соціальних сходинках.

І. Кант поділив заздрість на "чорну заздрість" (коли в того, хто заздрить, є прагнення позбавити блага іншого) і просто недоброзичли­вість. Виокремлюють й інші види заздрості. Кажуть, наприклад, про "не­злостиву" заздрість, коли людина хоче мати те, що має інший, але при цьому не відчуває до нього ворожого почуття. Як у "злостивій", так й в "незлостивій" заздрості наявне бажання того, хто заздрить, усунути нерівність.

Деякі автори виокремлюють депресивну заздрість, яка породжу­ються приниженим становищем, але пов'язана з почуттям несправед­ливості, котре виникає.

Виокремлюють і піднесену, "білу" заздрість, коли людина, заздря­чи, не відчуває до успішної людини ворожих почуттів. У цьому разі "біла заздрість" може навіть бути стимулом для змагання з іншою людиною,

Ревнощі. Ревнощі - це підозріливе ставлення людини до об'єкта обожнювання, пов'язане з болісним сумнівом у його вірності, або знан­ням про його невірність.

Ревнощі пов'язані із упевненістю, що лише він (вона) має право на кохану людину. Результатом цього є зазіхання на особисту волю коханого, деспотизм, підозрілість. Нерідкі афективні спалахи ревнощів, які можуть спричинитися до трагічних наслідків. Внаслідок ревнощів любов переходить у ненависть. Тоді людина прагне всілякими способами заподіяти страждання, образити й принизити обрану нею людину. Така ненависть часто залишається придушеною й виявляється у вигляді знущання над коханим (коханою).

Ревнощі від ущемлення самолюбства виявляються в людей із тривожно-недовірливим характером, із низькою самооцінкою, невпевнених у собі, що легко впадають у тугу й розпач, схильних перебільшувати неприємності й небезпеки. Непевність у собі, почуття власної неповноцінності змушує їх бачити суперника в кожному зустрічному. І якщо їм здасться, що партнер не виявив до них належної уваги, у їх відразу виникають сумніви, підозри щодо вірності коханої людини.

Зворотні ревнощі — результат власних тенденцій у невірності, її проекція на партнера.

Прищеплені ревнощі є результатом навіювання з боку, що "всі чоловіки (жінки) однакові", натяків із приводу невірності дружини, Яскравим прикладом такого ревнивця є Отелло, якого налаштував проти Дездемони Яго.

Задоволеність. Задоволення характеризує одноразовий і найчас­тіше короткостроковий акт (виконану роботу, гідний вчинок, задоволену потребу). Задоволеність натомість характеризують довготривалі події, діяльність.

Отже, задоволеність (або незадоволеність) є специфічним психологічним феноменом, відмінним від задоволення (незадоволення).

ЗАДОВОЛЕНІСТЬ є стійким довготривалим позитивним емоційним ставленням (установка) людини до чогось, що виникає внаслідок неодноразово пережитого задоволення в певній сфері життя й діяльності, висловлюване у формі судження. Задоволення ж можна визначити як позитивне переживання людиною її емоційної реакції на зроблені або завершені дії та вчинки, а також події.

Між задоволеністю й задоволенням існує функціональний зв'язок, але не тотожність. Задоволення - первинний феномен, а задоволеність -вторинний.

ЩАСТЯ визначають як почуття й стан повного задоволення.

Поняття "щастя" є складним, має як когнітивний, так і емоційний компоненти і відображає як оцінку свого існування, так і ставлення до себе як до щасливої чи нещасної людини.

Почуття гордості. Гордість найчастіше зараховують до негативних моральних почуттів, яке має давню традицію.

Проте таке ставлення до гордості не зовсім є виправданим. Людина може відчувати гордість як щодо особистих заслуг, досягнень, так і щодо досягнень інших людей, а також різних соціальних спільнот (колективу, міста, країни). Радше аморальним є відсутність цього почуття. У визнанні цього почуття аморальним причиною може бути не сама гордість, а спосіб її вираження - гординя, зазнайкуватість, зарозумілість, чванство, пиха.

Гордість тісно пов'язана з так званим "почуттям власної гідності", тобто з потребою людини в повазі до себе з боку інших. Однак за надмірної виразності ця потреба зумовлює появу такої особистісної особливості, яка належить до таких моральних почуттів, як марнославс­тво, самовдоволення, самозамилування.

Специфічним виявом гордості є патріотизм, тобто гордість за свою Батьківщину (країну, місто), нації у зв'язку з її соціальними й культурними досягненнями. Залежно від оцінки Батьківщини іншими патріот може відчувати різні емоції: радість, задоволення, сором, пригніченість, злість тощо.

Патріотизм може набувати й негативних виявів, переходячи у великодержавний шовінізм.

Псевдопочуття, Почуття нового означає схильність людини до введення новацій, до заміни старого на нове, більш прогресивне.

Почуття дорослості традиційно визначають як переживання ставлення до самого себе як дорослого. Появі цього почуття сприяє розвиток вторинних статевих ознак у підлітків, фізичний розвиток, відчуття наростання життєвих сил й енергії, нагромадження знань й умінь, у яких він іноді починає перевершувати дорослих, зокрема своїх батьків і вчителів фізичної культури (особливо це стосується хлопчиків). Пробудженню цього почуття сприяють і відповідальні суспільні дору­чення в школі й доручення батьків.

З появою почуття дорослості в підлітків виникає критичність стосо­вно дорослого. Однією з ознак дорослості підліток вважає своє вміння зауважувати недоліки й похибки старших, у тому числі й учителів, помилки вимови, неправильні звороти мовлення, відсутність у деяких вчителів побутових навичок, невміння відповісти на питання тощо. Критичність підлітків виражається в тому, що вони не схильні все приймати на віру, вони вимагають логічного пояснення — чому потрібно чинити так, а не інакше. Підліток, бажаючи бути дорослим, очікує й емоції, властиві дорослим, свідомо прогнозує їх (О.Г. Закаблук).

Почуття власного "Я" - це ще одне псевдопочуття, яке відображає рівень розвитку свідомості людини, усвідомлення свого існування у світі.

Почуття причетності, за К.К. Платоновим - це продукт спілкування, до структури якого входять емпатія й усвідомлена єдність загальних цілей спільної діяльності.

Вираз "почуття ліктя" означає згуртованість людей у колективі, підтримку і взаємодопомогу в спільній діяльності. Говорять також про по­чуття спільності, іронії, гумору, успіху, дисципліни, відповідальності, які теж не мають нічого спільного з дійсними почуттями.

Контрольні питання:

• Яким чином відбувається відображення дійсності емоціями і почуттями? Чим воно відрізняється від відображень у пізнанні?

• Що е в основі емоцій і почуттів?

• У чому полягає відмінність між емоціями і почуттями?

• Що становлять собою емоції?

• Які функції емоцій у керуванні поведінкою та діяльністю?

• Охарактеризуйте фрустраційні емоції.

• Охарактеризуйте комунікативні емоції.

• Охарактеризуйте емоції очікування і прогнозу.

• Охарактеризуйте інтелектуальні емоції.

• Які види емоційного реагування Ви знаєте?

• У чому виявляється емоційний тон відчуттів?

• У чому виявляється емоційний тон вражень?

• Які форми вияву емоцій?

• Що становить собою афект?

• Які властивості емоцій людини?

• Що таке настрій? Яким чином він виявляється?

• Які види настроїв Ви знаєте?

• Що становить собою стрес як емоція?

• Чи впливають емоції на здоров'я людини?

• Розкрийте емоцію тривоги людини.

• У чому виявляється страх як емоція?

• Які фактори спричинюють страх?

• У чому виявляється жах і панічний стан?

• Охарактеризуйте гнів як емоцію,

• У чому схожість і відмінність суму, туги та ностальгії?

• Охарактеризуйте горе як емоцію.

• У чому полягає емоційність як інтегративна властивість людини?

• Що становлять собою почуття? Охарактеризуйте їх.

• Що становить собою заздрість як почуття?

• У чому виявляються почуття ревнощів?

• Охарактеризуйте задоволеність як почуття.

• У чому виявляються почуття обов'язку та відповідальності?

• У чому виявляється почуття гордості?

• Яка сутність патріотичних почуттів?

Література:

Бреслав Г.М. Эмоциональные процессы - Рига, 1984.

Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог, спеціапьностей. - Львів: Край, 2005.

Василюк Ф.Е. Психология переживания. - М.: Изд-во МГУ, 1984

Вилюнас В.К. Основные проблемы психологической теории эмоций // Психология эмоций:

Тексты. -М., 1984. -С. 3-28.

Выготский Л.С. Учение об эмоциях// Собр. соч. Т. 4. - М., 1984. - С. 90-318. Дерябин В.С. Чувства, влечения, эмоции. - Л., 1974.

Джемс У. Психология / Пер. с англ. - М.: Педагогика, 1991. Додонов Б.И. В мире эмоций. - К.: Политиздат, 1987.

Додонов Б.И. Классификация эмоций при исследовании эмоциональной направленности

личности // Вопросы психологии. -1975. - № 6.

Додонов Б.И. Эмоция как ценность. - М., 1978.

Зарудная АЛ Эмоции и чувства // Психология: Учебник. - Минск, 1970.

Изард К. Психология эмоций. - СПб.: Питер, 2000.

Изард К. Эмоции человека. - М., 1980.

Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб.: Питер, 2002.

Кахиани С.Н., Кахиани З.Н., Асатиани Д.З. Экспрессивность лица человека. - Тбилиси, 1978.

Ланге К.Г. Эмоции. Психологический этюд. - М., 1896.

Рейковский Я. Экспериментальная психология эмоций / Пер. с польск. - М.: Прогресс, 1979.

Фресс П. Эмоции // Экспериментальная психология. - Вып. V. - М.: Прогресс, 1975. - С. 111-195.

Шингаров Г.Х. Эмоции и чувства как формы отражения действительности. - М., 1971.