Психологія - Русинка Іван - Розділ 9. Особистість і конфлікт

Всі перебувають у стані війни зі всіма як у суспільному, так і в приватному житті, і кожен з самим собою.

Платон

Я дивуюся з того, якими безпорадними виявляються наш розум, наш розсуд, наше серце, коли нам треба здійснити щонайменшу переміну, розв'язати один який-небудь вузол, що його потім саме життя розплутує з неймовірною легкістю.

М. Пруст

Переважна більшість людей переконана в тому, що конфлікт

- це "соціальна хвороба", якої люди свідомо чи несвідомо прагнуть уникнути; у декого навіть сформувалася "конфліктофобія"

- страх перед конфліктами. Конфліктофобія пов'язана з притаманними буденній свідомості негативними установками щодо конфліктів, за якими стоїть страх перед їх можливим руйнівним впливом; конфлікт сприймається як загроза власному добробуту, відносинам з іншими людьми, своїй репутації. Витоки конфліктофобії вкорінені в глибинній природі людини, її потребі в захищеності, у позитивних зв'язках з людьми, порушення яких, на думку Е. Фромма, породжує відчуття безпорадності, самотності. Тривалі конфліктні стосунки можуть спричинити руйнацію внутрішнього світу людини.

Водночас варто зазначити, що саме зайва делікатність людей заважає їм розібратися в більш глибоких причинах конфлікту і так зменшує шанси на те, щоб скерувати його у конструктивне русло.

Отже, полярно протилежний першому, - позитивний підхід до конфліктів пов'язаний з тим, що без їх наявності суспільство не може розвиватися, як і не може зростати окрема особистість. Вибух конфлікту - це сигнал того, що настав час змін, час встановлення нової конфліктологічної парадигми, яка б спонукала по-іншому дивитися на світ, відійти від звичних стереотипів і розглядати конфлікт не тільки як поле протистояння інтересів і цінностей людей, а й насамперед як можливість утворити в цьому природному протистоянні дещо нове і по-справжньому цінне, те, що об'єднує людей, відкриває нові перспективи для пошуку і реалізації їх інтересів і можливостей.

Сутність конфлікту, його універсальний характер, можна краще зрозуміти, якщо розглядати його у світлі категорій суперечностей і боротьби, представлених як всезагальні характеристики буття.

Категорія суперечності пов'язана з вивченням джерела будь-якого руху, його розвитку, який сучасна діалектика бачить у сутності самих предметів. Категорія боротьби доповнює поняття суперечності. Неминучість виникнення суперечностей є виявом закону єдності та боротьби протилежностей, одного з класичних законів розвитку, який конкретизує характер взаємовідносин протилежних сил. За цим законом будь-яке явище чи ситуація розглядається як єдність протилежних сторін, що взаємовиключають одна одну, долають опір свого антиподу, проте не можуть існувати окремо, оскільки одна існує тільки тому, що наявна друга. Треба сказати, що ця єдність протилежностей завжди умовна, а їх боротьба абсолютна. Таким чином, зміст поняття "боротьба" включає не тільки сам сенс боротьби протилежних сил, а й момент їх співіснування й активної взаємодії, чим і забезпечується цілісність процесу, коли, за словами Геракліта, "протилежне погоджується, а із незгодного з'являється найпрекрасніша гармонія".

Сутність такого цікавого і складного явища як єдність і боротьба протилежностей, завдяки якому забезпечуються цілісність і водночас розвиток явища, процесу або людини, можна продемонструвати за допомогою такого прикладу.

Скажімо, ви наважилися серйозно зайнятися самовдосконаленням. Звичайно, цей надскладний процес з чогось треба починати. Але, якщо ви всередині себе не знайшли щось і не прийняли це щось, то ніколи не зможете спертися на нього, щоб почати відлік і чітко зрозуміти, що таке його протилежність, тобто краща частина вашого "Я". Отже, щоб піднятися на сходинку, треба прийняти сходинку, на якій ви стоїте, тоді можна буде на неї спиратися і зробити крок угору. Чеснота веде свій відлік від порока, правда від брехні, єдність від розділеності і т. ін. Іншими словами, перш ніж приймати якусь мораль, не як абсолютну істину, точніше сказати догму, а як напрям руху, треба знайти в собі її протилежність, ознайомитися з нею, пізнати і прийняти її, щоб чітко собі уявити, від чого відштовхуватися, яка його природа і куди необхідно рухатися, а також який саме вигляд має те, до чого ми прагнемо. Тоді за кожного вибору, кожної дії перед внутрішнім поглядом людини будуть стояти обидва полюси. Так пізнаються протилежності: пізнання і прийняття їх, і водночас непривязаність до жодної з них дають можливість осягнути золоту середину і вміло балансувати між ними, не дозволяючи жодній з них вирватися вперед, захопити, полонити нашу уяву і поневолити наш розум: інакше у першому випадку ми зсуваємося на мораль, яка, перетворившись на догму, паралізує "живий" розвиток людини і суспільства у цілому, а у другому, коли гору бере інша протилежність, - це призводить до розпусти і деградації.

У такий спосіб - через суперечності, коли вони ефективно взаємодіють одна з одною і в жодному разі не дозволяють одній з них домінувати над іншою, виявляється і розгортається найрізноманітніший і найсуперечливіший матеріал життя, внаслідок чого викристалізовується те справжнє, істинне, що становить сутність кожного явища, предмета або людини. Саме це напружене протистояння у взаємодії полярних протилежностей і допомагає представити предмет, явище або людину у всій їх багатоманітності та різноплановості, що в кінцевому результаті й забезпечує їх цілісне бачення, й максимально наближає людину до адекватності сприйняття.

Як багато душевних дивовижностей і потрясінь породжується великим законом контрастів!

О. Бальзак

Тут необхідно зазначити, що, на превеликий жаль, стикаючись з реальним повсякденним життям, ми зазвичай схильні бачити тільки один бік явища або процесу. І тут нічого не вдієш, так уже облаштований людський розум: коли він не розвинений, він віддає перевагу тому, щоб мати справу тільки з одним аспектом ситуації, фокусуватися на одній, нехай і визначальній на цей момент, характеристиці цієї ситуації. Як наслідок, такий розум, у такій його обмежувальній функції, ніби сам себе заганяє у пастку. З іншого боку, коли він розвивається, він розкриває всі свої можливості, відкидаючи будь-які обмеження, які успадкував від попереднього стилю діяльності, позбавляючись певних шаблонів, зумовлених певною ідеологією або переконаннями, що давно вже не відповідають новим реаліям життя. Отже, коли ми, фігурально висловлюючись, обертаємо предмет, явище або образ людини у своєму розумі, то бачимо їх з усіх боків і можемо судити про них з усіх можливих ракурсів. Головне тут - бути готовим побачити суттєве, а побачене прийняти, вмістити в себе, а вмістивши, перетворити і засвоїти, збагатити ним свій досвід, свої відчуття і переживання, що в кінцевому результаті не тільки забезпечує повноту і цілісність буття людини, а й змінює її зсередини, значно впливаючи на якість життя.

На жаль, дуже часто люди не хочуть або не можуть цього зробити, чи то з огляду на вузькість мислення, чи з причини того, що нове знання може внести зміни в їх життя, а змін, як відомо, бояться всі, оскільки з ними завжди асоціюються неспокій і порушення стабільності, які сприймаються нашим мозком як загроза його стереотипному комфортному існуванню.

Все на світі містить протилежність; ніщо не може існувати без своєї протилежності, як світло без тіні, як правда без брехні, як ілюзія без реальності, - всі ці поняття не тільки пов'язані одне з одним, а й невідокремлювані одне від одного. Як життя і смерть.

Е.М. Ремарк

У сучасній науці встановилися два підходи до вивчення конфліктів.

Згідно з ученням Георга Зіммеля, представника соціологічного підходу, конфлікт - універсальне явище; більше того, повністю єдина і гармонійна група або суспільство, вільні від конфліктів, взагалі не мислимі. Навіть якби вони й існували, то, не володіючи механізмом саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, які стимулюють зміни, виявилися б нежиттєздатними.

Центральною ідеєю цього вчення є положення про конфлікт як форму соціалізації. Сутність цього процесу полягає в тому, що під час взаємної боротьби сторін відбуваються їх зіставлення і порівняння одна з одною, внаслідок чого виникають ідентифікації (усвідомлення) людьми своїх особистих інтересів та суперечностей між ними. Це й зумовлює протиборство.

Незважаючи на "соціальне походження" ідей Г. Зіммеля, конфлікт він розуміє не просто як зіткнення інтересів, а більш психологізовано - як відображення притаманної людям та їх стосункам ворожості. Потяг до ворожості Г. Зіммель розглядає, у свою чергу, як парну протилежність потреби в симпатії. Він говорить про природну ворожість між людиною і людиною, що є основою людських стосунків, поряд з іншою категорією - симпатією між людьми. Г. Зіммель приписує інстинкту боротьби апріорний характер, посилаючись на ту легкість, з якою, на його думку, між людьми виникає ворожість одне до одного, що переростає в боротьбу між ними в її найбільш руйнівних виявах. Зупинимося на цій проблемі детальніше, оскільки це має вирішальне значення в плані розуміння сутності конфлікту.

Коли придивитися на тих, хто живе на землі, - що не людина, то вдача. Але всі рівні у злі.

Аль-Маарі

Немає на цьому світі нічого шкідливішого для людини за ілюзії, що народжуються у людській голові і людському серці, бо за них доводиться надто дорого розплачуватися. Але, як це не сумно визнавати, сама людина і є першою жертвою своїх ілюзій; як ніхто інший, як вона продукує їх, весь час оновлює і викохує у своїй душі.

Найбільшою ілюзією є те, що одні люди добрі від природи, а інші злі або злими їх роблять обставини, хоча насправді кожна людина є те, що є, принаймні на поточний момент, не більше і не менше того. Вона як бронза - різноманітне поєднання добра і зла, тільки пропорції їх у кожного різні, суто індивідуальні, і залежать вони зазвичай від досвіду, виховання і певних вроджених особливостей. Добро і зло в людині треба розглядати як парні протилежності, що стоять одна поряд з одною, вдивляються одна в одну, пізнають одна одну, вступають у взаємодію одна з одною, живлять одна одну і за певних умов, переходять одна в одну. При цьому між ними можливі такі різкі переходи, що відразу, а то й зовсім не вдається зрозуміти, де в людині закінчується добро і починається зло, і навпаки. Видається, розум людський не здатний визначити, що є добро, а що зло: він їх ганебно і жалюгідно змішує.

Все нам здається смішним, безглуздим або поганим від того, що ми не знаємо порядки і зв'язки всієї природи і що хочемо керувати всім за звичками нашого розуму; тоді як те, що наш розум визнає лихим, погане не стосовно порядку речей і законів природи в цілому, а тільки стосовно законів самої нашої природи.

В. Спіноза

Однією з властивостей людського розуму, за яким чомусь закріплено право на гегемонію, - є намагання пізнати себе. І це має вирішальне значення для людини, бо не пізнавши себе, вона не зможе спокійно жити і свідомо керувати своїм життям. З іншого боку, пізнаючи себе, підкоряючись логіці самопізнання, яка зобов'язує бачити і визнавати факти такими, як вони є, незалежно від того, як ми до них ставимося, людина відкриває в собі зло, не бажаючи цього і не маючи можливості уникнути зла. Життя так "сатанинськи" облаштовано, що, як виявляється, не виявивши всього зла, прихованого в тайниках нашої душі, ми не можемо повною мірою зробитися людиною. Виходить так, що зло як таке нам навіть необхідне, бо виявляючи його в собі й пізнаючи його, ми тим самим через нього пізнаємо себе, свою сутність завдяки чому у нас, можливо, вперше у житті, з'являється можливість вибудувати себе заново і дозволити собі бути такими, якими ми бажаємо насправді бути, бути самими собою і жити у гармонії зі своїм справжнім, усвідомленим новим "Я", а не притісняти його, щоб, догоджаючи оточенню, заслужити його визнання і схвалення і тим самим нажити собі психологічний капітал.

Ми повинні визнати зло у самих собі, визнати його право на існування всередині нас не задля самобичування, а тому, що в ньому, як у дзеркалі, для людини виникає можливість розгледіти свій істинний облік, пригнічений непідйомним тягарем суспільних умовностей і пресом сімейного виховання.

Кажуть, що людина рухається в напрямі зла тому, що не усвідомлює цього і що якби вона достовірно знала, що предмет її прагнення є злом, то вона б до цього не прагнула. З цим важко погодитися. Видається, потреба людини у злі є такою самою природною, як і потреба в добрі, які є двома сторонами одного цілого і не можуть обійтися одне без одного як два полюси магніту. Взяті разом у нерозривній єдності вони є гарантами цілісності людини, що, в кінцевому результаті й забезпечує її повноцінний розвиток і повноту буття.

Спираючись на такі міркування, важко погодитися з думкою Ф. Кафки про те, що у більшості випадків люди зовсім не злі і що вони вчиняють погано і накликають на себе провину тому тільки, що говорять і діють, не уявляючи собі наслідків своїх слів і вчинків. Видається, що в цьому випадку ми маємо справу з тим, що називається грою, про що йшлося у попередньому розділі, гра, яка має на меті ввести в оману і репрезентувати себе у вигідному світлі. Насправді, люди не тільки уявляють собі наслідки власних дій: іноді викликає подив, з якою легкістю і завзятістю людина лиходіє свідомо. І не тільки тоді, коли є реальна загроза її інтересам, а здебільшого з тієї причини, що це відповідає її природі, точніше, тій частині її "Я", що відображає прихований, пригнічений бік людини, який напевне не визнається суспільством як нормальний. Більше того, часто вона прямо-таки насолоджується усвідомленням своєї вищості над іншими, очевидно, користуючись тим, що вони не наважаться відреагувати адекватно. Але найбільше цей феномен - людина - дивує нас, коли вірить у те, що творить добро, благо, а насправді сіє зло там, де тільки може і як тільки може, демонструючи неабияку вигадливість, гідну кращого застосування. Не випадково істинна народна мудрість застерігає: найгірше зло те, що добром прикидається.

Я не засуджую світ, він завжди був таким, і моралісти ніколи не змінять його. Людина недосконала. Вона буває чи то більш, чи то менш лицемірною, а дурням здається, що одна людина моральна, а інша ні.

О. Бальзак

Разом з тим буде несправедливо в усьому звинувачувати одну тільки людину. Можливо, істинна причина того, що ми тяжіємо до зла, полягає не тільки в тому, що воно сильніше за нас, і ми не можемо (не вміємо) йому ефективно опиратися; можливо, причина в іншому, а саме в тому, що ми споріднені зі злом, як ключ споріднений із замком. Людям важко усвідомити, що зло є таким самим природним станом для людини, як і добро; більше того, зло дуже часто є необхідною умовою і формою існування добра.

Тому навряд чи буде розумно ополчатися на зло, тим більше, коли ми чітко усвідомлюємо, що не здатні усунути причини, що його породили. Скажімо, ми, пізнавши його, зможемо нейтралізувати те, що є злом зараз, але коли зникає те, що є злом сьогодні, негайно настане те, що є злом завтра. З іншого боку, кожний, хто хоче усунути те, що є злом і завдає йому страждань, недостатньо далекоглядний і передбачливий, бо, як стверджував М. Монтень, благо не обов'язково йде слідом за злом; за ним, тобто за злом, усупереч нашим сподіванням, може йти слідом і нове зло, і притому гірше за попереднє.

Водночас, перш ніж наважитись на боротьбу зі злом, треба пам'ятати, що дуже часто засоби боротьби зі злом насправді гірші, ніж саме зло.

У контексті сказаного, найбільш мудрим і розумним підходом до справи було б намагання створити такі умови, за яких будь-яке зло можна було б обернути собі на користь. Але саме в такій ситуації найбільшою мірою вимагається від людини креативний підхід та оригінальність виконання задуму.

Зло глибше, ніж здається розуму поверховому і прекраснодушному, але і добро глибше, ніж здається розуму холодному і цинічному, тобто байдужому. Найглибше в людині - це саме людське.

Ф. Достоєвський

Стосовно іншого полюса магніту, тобто добра, то треба зазначити, що це особлива категорія людського буття. Пізнання добра лежить поза межами глузду, поза "лінійним" мисленням, тобто поза ланцюгом причин і наслідків, поза рамками прагматичного мислення. Добро - це диво, бо не може бути пояснене розумом, але водночас кожен розуміє, що це таке. Є щось таке на світі цьому, писав Л. Толстой, що може дати людині більше, ніж безрадісні висновки науки розуму, яка вважає, що життя позбавлене будь-якого сенсу. Отже, у життя є все-таки духовне начало, е сенс, непідвладний розуму, але який сприймається людиною як належне прагнення людини до добра.

Інший напрям у дослідженні конфліктів - психологічний підхід представляв Зигмунд Фрейд. Досліджуючи причини різноманітних психічних розладів, 3. Фрейд дійшов висновку, що їх головним джерелом є одвічно властивий людській психіці конфлікт між свідомим і несвідомим; психіку людини він охарактеризував як поле бою між непримиренними силами інстинкту (підсвідомі потяги, бажання), з одного боку, розуму і свідомості (правові й моральні норми) - з іншого. За 3. Фрейдом, людина перебуває у стані постійного внутрішнього і зовнішнього конфлікту з оточенням і світом у цілому. Керуючись принципом задоволення, людина з огляду на зовнішні обмеження - моральні та соціальні норми - вимушена відмовлятися від задоволення своїх бажань (принаймні негайного), не сумісних із цими нормами. Це і призводить до виникнення психологічного конфлікту.

На думку Фрейда, неусвідомлені психологічні конфлікти людини контролюють її поведінку. Відповідно метою терапевтичного впливу є виявлення джерел конфліктів, які витіснені зі свідомості, сприяння людині в усвідомленні причин її внутрішніх конфліктів та пошуку шляхів їх вирішення на новому рівні - свідомого ставлення до своїх потягів неусвідомленого характеру і можливостей реалізації своїх істинних бажань у природний спосіб, що у свою чергу сприяє запобіганню внутрішньоособистісним конфліктам.

Таким чином, можна зробити висновок. Якщо соціологія конфлікту орієнтована на розгляд соціальних конфліктів у контексті теоретичного аналізу суспільних відносин, то психологія конфлікту концентрується на аналізі особистісних та внутрішньоособистісних суперечностей і на питаннях прикладного характеру, пов'язаних з пошуком психологічних засобів, які сприяють урегулюванню конфліктів.