Психотерапія - Каліна Н.Ф. - 6.3. Розв'язання міжособистісних і сімейних проблем

Гештальттерапія приділяє багато уваги проблемам, що виникають у процесі контакту не тільки зі світом, а й з іншими людьми, зокрема родичами, друзями, колегами тощо.

Свобода і повне усвідомлення - дуже небезпечні цінності для невротичної особистості, яка надає перевагу контролю і намагається за його допомогою влаштуватися в житті. Чим важливіший об'єкт, тим повнішим (тотальним) має бути контроль. Тому найжорсткішим є контроль над своїми почуттями, бажаннями, потребами, а також над значущими іншими. На відміну від будь-яких об'єктів інша людина в полі сприйняття завжди представлена як Ти, крім випадків, коли спрацьовує проекція (ототожнює Ти і Я), інтроекція (перетворює Ти на Воно-всередині-мене), злиття (Я розчиняється в Ми), ретрофлексія (ділить особу на Я і Не-Я), дефлексія (поблизу взагалі нікого немає, жодного "Ти" не існує). Природний спосіб взаємодії Я і Ти відображено у "Молитві гештальтиста":

"Я - це Я, а ти - це ТИ.

Я роблю свою справу, а ти свою.

Я живу в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням,

А ти живеш не для того, щоб відповідати моїм.

І якщо ми випадково знайшли один одного, це чудово.

А якщо ні - нічого не вдієш".

Більшість людей, однак, весь час переймається одним - як утримати контроль над своїми близькими і друзями та зробити його ще ефективнішим. Бажання контролювати властиве передовсім тим, хто не відчуває себе в безпеці. Проте люди, що досягли особливих успіхів у прагненні контролювати Інших, як правило, дуже нещасні: вони починають цуратися тих, хто не намагається втручатися в їх життя. Насправді любити людину - означає давати їй досить свободи для власного зростання і розвитку. Любов, як і моральність, починається там, де закінчуються заборони і розпорядження: людина все-таки вміє любити, не вбивати і не красти, хоча її ніхто не контролює і не покарає за невиконання обітниці. Як зауважує гештальттерапевт Джанет Рейнуотер, кохані, що вільні піти, завжди повертаються, кохані, вільні у своїх почуттях, завжди цікаві.

Найжорстокіші форми контролю, що є справжнім шантажем, - це хвороба і погрози самогубством. Як правило, об'єкт шантажу відчуває велику провину. У багатьох випадках здається, ніби шантажист має право на те, що він робить.

Клієнтка, студентка навчальної групи психологів, розповіла терапевтові, що понад два роки тому в неї почався роман із чоловіком. Стосунки спочатку складалися дуже добре, попри те що він, за її висловом, мав "деякі труднощі в ліжку".

Протягом року вони "були дуже щасливі", а потім почалося поступове взаємне розчарування. Клієнтка мала владний характер, полюбляла командувати, а чоловік підкорявся. Цей звичний патерн стосунків не подобався ні йому, ні їй. До того ж завершилася робота, яка раніше їх об'єднувала, інтереси все більше не збігалися, спільних цінностей залишилося мало. Було очевидно, що стосунки себе вичерпали.

Проте чоловік наполягав на продовженні зв'язку, оскільки як сексуальна партнерка клієнтка йому "ідеально підходила". Стосунки швидко звиродніли в серію бурхливих скандалів, під час яких він дорікав їй за те, що вона "зробила його імпотентом, а тепер хоче кинути". Клієнтка сердилась, говорила йому "жахливі речі" і водночас відчувала свою провину. Чоловік звернувся до сексопатолога, але безрезультатно, врешті-решт став погрожувати клієнтці самогубством, якщо вона його покине. Ця ситуація і стала предметом обговорення.

Т.: Як ви самі сприймаєте ситуацію, що склалася?

К.: Узагалі все це жахливо і ганебно. Я його бачити не можу, особливо коли починається це ниття про "підірване здоров'я". Ніколи не подумала б, що чоловік може так поводитися. А найосоружніше - будь-який грандіозний скандал тут-таки припиняється, варто мені лягти з ним у ліжко.

Т.: Що б ви хотіли вчинити?

К.: Найбільше бажання - не бачити його ніколи в житті. Часом він мені так дошкуляє, що я його убила б. Та водночас я розумію, що він багато в чому має рацію - це життя зі мною його таким зробило. Звичайно, я сама багато в чому винувата, хоча і він хороший - краще нікуди.

Т.: Однак з огляду на вашу поведінку, ви не надто прагнете до розриву. Що заважає вам піти, якщо цього так хочеться?

К.: Розумієте, адже я у всій цій Історії виглядаю досить негарно. Його звинувачення не те щоб справедливі, але в них є частка істини.

Т.: Ви відчуваєте провину? Розкажіть докладніше.

К.: Зараз я скажу одну дивну річ. Коли він погрожує стрибнути з дев'ятого поверху, я розумію, що це я його довела. І говорю йому таке, що можна справді стрибнути. Виходить, що я йому мщу за те, що він через мене нещасний. Він, напевно, має рацію, називаючи мене чудовиськом.

Т.: Ви мстите свідомо?

К.: Практично так. Іноді мені просто хочеться, щоб він, нарешті, стрибнув - і все це скінчилося. А з іншого боку, всі ці погрози - пустий звук. То як він узагалі сміє мені погрожувати! Словом, ситуація безвихідна. Ви, напевно, маєте рацію - треба літи. Проте він здатний навмисне щось собі заподіяти, щоб потім я усе життя стервою почувалася.

Річ навіть не в ньому, а в тому, що я остаточно стану стервою, якщо кину його, а після цього що-небудь трапиться.

Т.: Якщо він наважиться стрибнути?

К.: Річ у тім, що він має рацію: я поводжуся так, щоб підштовхнути його до самогубства. Я вже сказала йому, що з ним у ліжко жодна жінка не ляже - за версту видно, що він імпотент. І побажала, щоб на все життя таким залишився. Отже, щодо власних мотивів я себе не обдурюю. Звичайно, я мерзотниця, а він - мій хрест.

Т.: Нестимете?

К.: Можливо, буду. А може, хай стрибає. Має ж хтось на цьому світі бути стервом.

Т.: Можливо, є сенс розповісти про це в групі?

К.: Відреагувати свої почуття? Ні, сама винна, сама й розбиратимуся.

Клієнтка потрапила в пастку шантажиста І відчуває себе загнаною в глухий кут. її переповнюють гнів і лють. Стратегія поведінки зводиться до прагнення бути так само ефективною в агресії, як її партнер у контролі. Обрані клієнткою та її партнером способи взаємодїї утворюють замкнуте коло: агресивне заперечення "підживлює" контроль, який викликає ще більшу агресію. Відмова клієнтки прийняти допомогу і підтримку групи свідчить про те, наскільки глибоко вона залучена до цього. її поведінка - химерний конгломерат різноманітних невротичних захистів, серед яких найочевидніші злиття і ретрофлексія.

Терапевтична допомога була спрямована на те, щоб клієнтка відчула своє злиття не тільки з чоловіком, а й із породжуваними невротичною виною агресивними імпульсами. Терапевт допоміг їй усвідомити причини власного гніву і зумовлених ним провокацій ("Стрибай, якщо хочеш довести, що ти не слабак!"). Ретрофлексивна поведінка ("якщо я продовжуватиму..., то стану стервою") поступово змінилася більш відкритою і спонтанною, жінка усвідомила "окремість" чоловіка в межах класичної формули "Я - це Я, а Ти - це ТИ". Вона перестала спонукати його до дій "хто кого". Почувши у відповідь на свої погрози спокійні й адекватні слова "Ти можеш робити все, що хочеш, а я житиму своїм життям", чоловік зрозумів, що втратив свою владу шантажиста. Сварки, супроводжувані погрозами та образами, припинилися разом зі стосунками. Клієнтка стала менш невротичною, з її поведінки зникли невмотивована агресія І гнів.

Окрім вкрай жорстких форм контролю, існують м'як-ші. Люди намагаються контролювати один одного переважно за допомогою прохань і вимог, які є, власне, цілком доречними в міжособистісних стосунках, але за наявності прихованих мотивів можуть стати витонченим засобом маніпуляції поведінкою і почуттями інших.

Не кожна людина вміє просити. Дехто вважає прохання проявом власної слабкості і неповноцінності. Навіть найпростіші прохання такі особи формулюють як суворі, категоричні вимоги, так що той, хто просто охоче виконав би прохання, вимушений це робити. Інші бояться просити про що-небудь, коли немає впевненості в обов'язковому виконанні прохання. Відмову вони прирівнюють до заперечення. Прохач почувається приниженим, страждає його самооцінка. Таке часто буває, наприклад, у подружніх стосунках, коли чоловік або дружина, відмовляючи в проханні, чують звинувачення "ти мене не кохаєш".

Для невротика страх можливої відмови, який супроводжує прохання, може бути настільки сильним, що він узагалі не наважується просити. Тоді він пробує висловити бажання натяком і переживає ще більший стрес, коли натяку не розуміють. Інколи для розуміння своїх бажань і прихованих прохань хтось із подружжя вимагає від свого партнера читання думок. При цьому часто приховані за натяками прохання накопичуються доти, доки чаша образи на "нечутливого" чоловіка або "дружину-егоїстку" не переповниться, і вибухає страшенна сварка.

Більшість невротично забарвлених прохань насправді є прихованими вимогами, що обов'язково передбачають виконання. Будь-який невротик-маніпулятор регулярно практикується в мистецтві емоційного здирництва. Якщо не виконати прохання-вимогу, він обов'язково дорікне відсутністю пошани і любові. Нерідко для істеричної дружини відмова чоловіка виконати чергову її примху - зрада, що перекреслює суть їхніх стосунків. "Значить, ти мене більше не любиш, якщо... (не виніс сміття, спізнився до вечері, пішов у суботу на футбол тощо)".

Ще один невротичний варіант реакції на прохання полягає в тому, що людина, до якої звертаються, робить не те, про що її просять, а те, що вона вважає потрібним і корисним для прохача. Показовою для цього випадку є давня китайська притча:

"Учений на ім'я Лу Фень, одного разу проходячи по ринку, побачив красиву старовинну нефритову посудину для туші. На її поверхні була опуклість, схожа на пташине око - чорна серцевина, обрамлена ажурним блідо-жовтим ободом. Лу Фень зрозумів, що це знаменитий каламар "Око морської чайки", і запалав бажанням його купити. Та ціна виявилася дуже високою, і вчений поспішив по гроші. Прийшовши додому, він дав своєму учневі потрібну суму і звелів негайно купити раритет. Той незабаром повернувся і віддав учителю покупку. Лу Фень радісно кинувся до неї і раптом завмер: це був зовсім інший каламар.

- Чому ти купив не те, що я просив? - сказав він. - Ти, мабуть, помилився? Адже на тій посудині повинен бути виступ у вигляді пташиного ока.

- Ах, ось ви про що, - відповів учень. - Справді, була на поверхні якась нерівність. Я вирішив зробити вам приємне, і за власні гроші велів стесати її. Тепер каламар виглядає акуратно, він гідний вас, учителю.

- Ех, ти... - тільки і сказав Лу Фень".

Вільна відповідь на прохання неможлива і в тому разі, коли взаємини між людьми регламентовані прихованим контрактом - неусвідомленим кодексом правил, які регулюють відносини на основі певних принципів: "так завжди було", "тепер моя черга", "це не жіноча справа", "на першому місці - інтереси дітей" та ін. Наприклад, у сім'ї заведено розв'язувати проблеми за таким контрактом. Чоловік, який згодився взимку в суботу з'їздити на дачу і перевірити, чи все там гаразд, розраховує, що в неділю він має право відпочити. Він відмовляється ("тепер моя черга") допомогти дружиш переставити меблі на кухні та вітальні і йде до друзів. Увечері вдома він знаходить дружину в напівнепритомному стані: вона сама пересунула меблі, хоча "це не жіноча справа". Переконувати її марно: по-перше, він просто зобов'язаний робити те, що вона його просила ("так завжди було"), по-друге, "на першому місці мають бути інтереси дітей", і цю шафу давно слід було переставити зі спальні в коридор, щоб пересунути ліжко дочки подалі від вікна. Чоловік потрапив у пастку, а дружина може щонайменше тижнів зо три вважати, що вже "її черга".

Ще гірше, коли подружжя виконує два різні приховані контракти, які суперечать один одному. Як зауважили етнопсихологи, в американських сім'ях зазвичай дружина ухвалює якраз ті рішення, що їх в англійських сім'ях приймає чоловік: куди поїхати влітку у відпустку, які квіти посадити на клумбі перед будинком, в яку школу віддати дитину тощо. Тому в шлюбі англійця з американкою навколо цих питань може виникнути справжня війна, тоді як у сім'ї американця і англійки їх просто нікому буде вирішувати.

Молодята зазвичай не схильні обговорювати приховані контракти, які вони, як правило, успадковують із батьківської сім'ї, що часто призводить до конфліктів і навіть розлучень. Тому краще на самому початку узгодити їх і чітко розподілити обов'язки.

Гештальттерапія покликана навчити бачити світ таким, як він є, переживаючи радість від кожної хвилини існування в ньому, не закриваючись від життя ні страхом, ні надією на те, що все може змінитися саме, без участі людини. Хоч би який невротичний захисний механізм обрала людина, він не сумісний зі справжнім життям.

Отже, Ф. Перлз, поєднавши психоаналітичну теорію з положеннями гештальтпсихології, запропонував ефективну короткострокову й емоційно привабливу модель терапії, яку можна реалізувати як на індивідуальному рівні, так і на груповому. Основним принципом гештальттерапії є усвідомлення, яке відповідає за повноцінність контакту особистості зі світом і забезпечує автентичність відчуття та задоволення людських потреб. Цей підхід має оригінальну концепцію захисних механізмів, до яких належать злиття, проекція, інтроекція, ретрофлексія та еготизм. Основна мета гештальттерапії полягає в позбавленні індивіда навичок невротичного маніпулювання і відкриті йому можливості справжнього, емоційно повного і вільного контакту зі світом, власними потребами та іншими людьми.